До українського прокату вийшла «Зелена кофта» Володимира Тихого – другий фільм «трилогії гніву», яку складають ще «Креденс» Валентина Васяновича та «Плем’я» Мирослава Слабошпицького. (Всі автори є учасниками Сценарної Майстерні).
Остання картина поки що у виробництві, а «Креденс» в український прокат вийшов на початку цього року (критичний відгук читайте тут >>) .
Звісно, трилогія ця склалася цілком випадково, проте у цій випадковості є і своя закономірність: кінорежисери належать до одного покоління, фільмують про українське сьогодення і беруть за основу міські історії. У Васяновича був Львів, у «Зеленій кофті» - сучасний Київ.
Ще одна особливість – усі три фільми орієнтовані не стільки на український класичний кінематограф у його соцреалістичному чи поетичному висліді, скільки на сучасні фестивальні зразки східноєвропейського розливу.
З розкадровання до "Зеленої кофти"
Кілька років тому і «Креденс», і «Зелена кофта», і «Плем’я» особисто мною сприймалися у координатах польсько-румунських, де «Креденс» видавався мені ще одним фільмом Кесльовського, «Кофта» була варіантом «Смерті пана Лазареску», а «Плем’я» - «Чотирьох місяців, трьох тижнів і двох днів».
Водночас у всіх цих історіях проявилися реалії тодішньої і багато в чому теперішньої України з її задавненими проблемами, корупцією та безправністю маленького людини. «Зелена кофта» була центром усієї трилогії, бо відчитувалася як історія про зародження праведного гніву.
І ось картина виходить на екрани і опиняється одразу у двох доволі непростих контекстах. Перший – суто кінематографічний. Перед «Зеленю кофтою» у кінотеатрах демонструвалися «Важко бути богом» Алєксєя Гєрмана, «Німфоманка» Ларса Фон Тріра, а також низка оскаровських номінантів та переможців.
Парадокс, однак, полягає у тому, що сьогодні світовий кіноконтекст в оцінці «Зеленої кофти» виявляється цілком неважливим. З огляду на українські події останнього часу, більшість з названих стрічок виглядають кінематографічними забавками, симулякрами, вдалими чи не дуже естетичними провокаціями та герметичними висловлюваннями, які ніяк не стосуються пережитого нами досвіду.
Тому ми ще пильніше вдивляємося в кіно українське, яке сьогодні є фактично єдиним адекватним ретранслятором наших настроїв.
А з цього погляду, «Зелена кофта» виглядає ще одним кроком до української реальності та напівкроком до новітнього українського кіно. Власне крок до реальності – це те, що і задумувалося пару років тому, коли обговорювався сценарій, спочатку у межах «Сценарної майстерні», а потім на відборі у Держкіно, яке хотіло чергових «Сватів», а отримало «Зелену кофту» та «Плем’я».
Прорив до реальності у сценарії мислився як своєрідний акт ініціації. Юна школярка, загубивши брата, стикалася спочатку із безпорадністю своїх рідних, згодом із байдужістю соціальних інституцій, далі зі зрадою коханого та гаданого близького оточення. Залишившись наодинці із власним горем, вона брала правосуддя у свої руки.
Тобто сценарій передбачив усе, що сталося з нами впродовж останніх місяців, включно з коктейлем Молотова у фіналі.
На перший погляд, із реальністю у картині ніби все гаразд, насамперед на рівні топоніміки: впізнаваний Київ, знайомі двори, рідні інтер’єри і тому подібне. Проте ми не бачимо міста загалом, режисер не оперує його цілісним образом, місто постає перед нами невиправдано фраґментованим.
У картині відсутня гра з масштабами, камера надто прив’язана до персонажів та обмежується полем їхнього зору. Це створює ефект клаустрофобії і не дає передихнути, відпочити від персонажів та депресивного фону.
Водночас фільм цілком непрописаний у соціальному, антропологічному та психологічному плані. Представлених героїв важко ідентифікувати, вони надто нагадують маріонеток, які перебувають в досить умовних і необжитих декораціях.
Кожен з персонажів фільму виглядає надто ізольованим – і від власного оточення, і від власної родини, і від міста, і від країни, і від самого себе. Все це може читатися як симптоми відчуження, проте стіна надто вже глуха, тому нікому не співчуваєш, і ні за кого не вболіваєш.
Умовність персонажів можна було б ще прийняти, якби йшлося про трилер, де головною пружиною дії є сам сюжет, який складається із серії напружених епізодів. Проте перед нами не трилер, а саме соціальна драма, де доволі мало соціальності та забагато депресії.
Зі сценарію в готовий фільм не перейшли доволі видовищні та напружені у психологічному та фізичному плані епізоди, пов’язані з насиллям, яке хоч якось розв’язувало конфлікти у картині.
Ще однією особливістю фільму є його досить сповільнений темп, який виправдати дуже важко, адже йдеться про драматичні події та речі, які потребують невідкладних дій.
Цілком можливо, що на сприймання темпу накладає відбиток Майдан, який до активних дій перейшов тільки через три місяці мирного стояння, однак, сьогодні така повільність виглядає дещо архаїчно.
Як на мене, «Зелена кофта» - це фільм з минулого життя. Надто стриманий і як для соціальної драми, і як для трилера, він відображає ще недавню нашу пасивність, наше небажання вступати у конфлікт та солідаризуватися з ближнім.
Якщо ж виводити якісь уроки для майбутнього українського кіно, то вже тепер цілком очевидно, що воно потребує насамперед реальності і ще сто разів реальності, а вже потім фестивальної кон'юнктури та інших мотивацій.
Проблема українського кіно та сама, що і українського політикуму, воно катастрофічно не встигає за своїм народом. Подальші роботи Володимира Тихого та його колег у «Вавилоні’13» цілком це засвідчують. Тільки зараз українське кіно наздоганяє українську реальність.
Два варіанти сценарію стрічки свого часу були оприлюднені й обговорені на сайті СМ:
- Сценарій до фільму «Зелена кофта» та його обговорення на СМ читайте тут >>>
- Сценарій до фільму «Зелена кофта» (другий варіант) та його обговорення на СМ читайте тут >>>