втілене

  • «Кров’янка»

    Короткометражний ігровий фільм режисера й сценариста Аркадія Непиталюка «Кров’янка» (2016) за однойменним сценарієм…

  • «Сказ»

    Короткометражний ігровий фільм режисерки й сценаристки Марисі Нікітюк та співсценариста Дмитра Сухолиткого-Собчука «Сказ» (2016) за однойменним сценарієм…

  • «Перед виборами»

    Короткометражний ігровий фільм режисера Володимира Адамчо «Перед виборами» (2016) за однойменним сценарієм Олександра Геревича…

RSS

Читаючи українську пресу, постійно подибуєш мовні «перли», які можна було б списати на звичайні переочення. Справа навіть не в українській мові, а в байдужому ставленні до всякої культури мови – української, російської чи англійської...

Я навмисно не пишу про Параджанова як про українського режисера. Українським режисером він не був. Принаймні, не в тому сенсі, в якому про нього прийнято так говорити в Україні. Параджанов був митцем наднаціональним, жодне з вузьконаціональних означень його не визначає, а лише звужує його геній. В рівній мірі він був українським, грузинським, вірменським і - також - радянським (в нерадянському, дисидентському модусі) митцем...

Національна комісія з реабілітації за поданням Українського інституту національної пам'яті 20 грудня 2023 року реабілітувала українсько-вірменського режисера Сергія Параджанова через 50 років після політично вмотивованого вироку від влади СРСР...

Сергій Параджанов, мистецький лідер українських націоналістів народився 9 січня 2024 року в вірменській родині у Тбілісі. Вважав себе учнем Довженка. Створив геніяльний фільм "Тіні забутих предків". Жив геніяльно...

Не знаходячи власного національного ідеалу маскулінности, українське юнацтво захоплюється чужим, називаючи один одного російськими «мужиками» й «пацанами»...

Нарешті, з появою кінотрилогії Сергія Маслобойщикова - "Співачка Жозефіна й мишачий народ", "Шум вітру" та "Яса" - розпочинається кіно українського здійснення. Хай буде так...

Після показу картини Валентина Васяновича «Відблиск» у Венеції 2021 року до мене підійшла відбірниця иншого великого європейського кінофестивалю: «Фільм мені дуже сподобався, але що робити нормальним росіянам після цієї стрічки – вчинити самогубство?». У моїй голові виникали варіянти відповідей: «Так»; «Самознищитися»; «Покаятися»; «Припинити війну»; «Виходити на протести»...

Яким має бути кіно після війни? Дуже часто можна чути це запитання серед кінематографістів. Як на мене, потрібно більше фільмів про кохання взагалі, у всіх його проявах, як у воєнннних, так і в післявоєнних обставинах...

Війна, в якій українці – з дідів-прадідів – живуть століттями, насправді є війною культур, а отже – світоглядів. Російсько-українська війна. Фактично їй у тих чи тих формах близько 300 років. Шість документальних фільмів-новел із циклу «Культура vs війна» про нинішню російсько-українську борню й людей у ній створені асоціацією «Дивись українське!» та компанією «Вавілон»...

Сценарій – це кістяк, хребет фільму. Звичайно, навіть тіло із дефектним кістяком можна зробити сходим на більш-менш здорове – підкачавши м’язи фільму талановитими акторами чи прикривши корінну хибу кіноорганізму ґримом та макіяжем спецефектів… Але фундаментальна потреба глядача в повноцінній оповіді задоволена не буде. Мене вражають фільми, в які вкладені мільйони чи навіть десятки мільйонів доларів, праця великого кіноколективу – і які втілюють відверто незв’язну, а бува й очевидно (й не смішно) дурнувату оповідь-сценарій...