Юрій Луканов, вільний журналіст, Детектор медіа

Попри ігровий статус фільму Тараса Томенка «Будинок «Слово». Нескінчений роман», він анонсується як базований на реальних фактах. Але в ньому є вигадки, які невибагливий глядач може сприйняти за чисту монету.

Це той випадок, коли дуже не хочеться шукати бліх у шерсті лева. Бо фільм «Будинок «Слово». Нескінчений роман» режисера Тараса Томенка — чудовий. Про нього вже написали та ще напишуть багато хорошого. Це яскраве кіно, з яскравими персонажами, яке реалістично передає жахливу атмосферу епохи сталінських репресій. Але я про інше.

Томенко перед тим зняв не менш блискучий документальний фільм із такою самою назвою. Сам жанр «документальний» передбачає відповідність фактам. Не можна нічого вигадувати. Режисер сумлінно дотримався цього правила. Він консультувався з літературознавицею Яриною Цимбал.

А коли мова про ігрове кіно, яке базується на (це слід підкреслити) реальних подіях, то тут можливо фантазувати. До чого і вдалися автори сценарію — сам режисер і письменниця Любов Якимчук. Однак для подібного фільму, мабуть, існує межа, яку не можна переступати. Чи вдалося авторам утриматися від цього?

Нагадаю. Це історія будинку для письменників, який збудували у Харкові за часів Сталіна. Там поселилися письменники, за якими стежили. Більшість із них потім заарештували. Микола Хвильовий там застрелився.

У стрічці є кілька вигаданих персонажів. Зокрема, головний герой. Напевне, хтось розкритикує сам факт, мовляв, у базованому на реальних подіях фільмі вигаданий головний герой — це нонсенс. Але, як на мене, в цьому випадку вийшов вдалий хід.

Володимир Акімов — письменник-графоман, із якого підсміюються мешканці будинку. Він — втілення образу нездар, які раптом волею НКВД отримали гроші й владу у вигляді посади та насолоджуються від її застосування щодо талановитих людей. Звісно, владу вони отримали в обмін на інформування про настрої в будинку. Такий собі персонаж-метафора. Подібних було повно в ті часи.

Мало того, вигадані персонажі мають свою власну сюжетну лінію. Акімов ґвалтує таку саму вигадану героїню. Вона офіціантка в ресторані будинку. Молода дівчина, яка захоплюється письменниками. Вона наївна й довірлива. Епізод глуму над нею як спосіб самоствердження нікчемної особи дуже доречно змальовує ті звичаї, які панували в середовищі нової «еліти». Кухарка ресторану, знаючи про підспідок Акімова, підсипає йому в кашу отруту й він помирає в муках. І це також органічно вписується в тодішні звичаї.

Акімов пробує зґвалтувати ще й майже жрицю кохання поетесу Раїсу Троянкер. Вона, за спогадами, була дуже велелюбна пані-товаришка, кохалася з багатьма персонажами фільму. Це була реальна історична фігура. І нікчема Акімов, який відчув свою силу, цілком міг забажати оволодіти нею. Але в нього нічого не вийшло. Раїса висміяла його, обізвавши імпотентом. Така собі демонстрація нікчемності владного холуя.

Це теж вигадка. Але, попри можливу полемічність такого підходу, коли він зроблений переконливо, коли він відповідає духові епохи, типовим реаліям того часу, то це може лише збагатити твір.

Однак там є історія з п’єсою під назвою «Комунари». Її нібито написав Микола Хвильовий, але відмовився від неї, бо йому стало соромно за її провладність. Цей твір залишається в руках НКВД. Наглядач від цієї структури за будинком запропонував підписати цю п’єсу іменем того самого нікчеми-стукача Акімова. Той ще не ввійшов у роль, ще не відчув смаку влади. І відмовився.

До будинку приїздить група письменників із Європи — і серед них Бертольд Брехт. Він дізнається, що тут є товариш Акімов, просить познайомити його з ним і захоплено відгукується про твір його авторства. Виявляється, за п’єсою під його прізвищем поставлена вистава.

Я проконсультувався з трьома літературознавцями, також із Яриною Цимбал, яка консультувала авторів документального фільму «Будинок “Слово”». Ні такої п’єси, ні приїзду європейських письменників до будинку не було. Це вигадка.

Саме це створює проблему у сприйнятті цього матеріалу. Вигадувати кулуарні епізоди, які неможливо перевірити, але які логічно вписуються у розвиток подій — не викликає заперечень. Та коли вигадуються факти, котрі претендують на роль історичних, які легко перевірити, то це може поставити під питання довіру до всього фільму. Особливо якщо глядачі — люди, котрі не дуже заглиблені в матеріал.

Автори, звісно, можуть наполягати на своєму. В цьому випадку логічним було б відмовитися від тверджень, що фільм базується на реальних подіях. Вдатися до жанру альтернативної історії. Однак у «Будинку “Слово”» автори ретельно відтворили справжню трагічну історію письменників-мешканців будинку. І додали  туди вигадки, які легко спростувати. Вийшло ні одне, ні друге.

Принагідно зауважу. Правду сказати, наша історія насичена такими драматичними сюжетами, що пришивати до неї вигадки нема потреби. Звісно, це на розсуд авторів. Думаю, що «Будинок “Слово”» не викличе такої гнівної реакції, яку викликав фільм «Юрик» про Маріуполь, у якому були змінені факти. Надто потужно все ж це зроблено. Але проблема лишається.