Сценарій ігрового короткометражного фільму

1920 рік. Україна. Катеринославська губернія. Село. Ранок. 

            Грюкає хвіртка. До двору заходять двоє чоловіків. Один кремезний, статечний у картузі та чоботях. Інший маленький, метушливий, у солом'яному брилі та в постолах. Обидва в вишиванках. 

Дорогий читачу, давайте переведемо подих. Тут я, як заведено в сучасній літературі — гратися з послідовністю викладу — дозволю собі помістити передмову.
            Справа в тому, що я тут не як автор, не як вигадник. Я — записувач.

            У 1992 році ми з дружиною емігрували до Сполучених Штатів за статтею «возз’єднання сімей». Сестра дружини, з якою ми, власне, і возз'єдналися, порадила нам спочатку ходити до синагоги. Адже ми приїхали за єврейською лінією. І до того ж це соціальні контакти. А також безкоштовні курси англійської мови та продуктові пайки на єврейські свята. Та й рабин трохи говорить російською.
            Ось ми і почали туди ходити. В один із днів до нас з дружиною підійшов рабин. Каже, що ось через два дні починається свято Песах і що є такий єврейський звичай — обов’язково запрошувати на першу ніч свята гостей. Отож і вас запросив до себе містер Соломон Кац. Не заперечуєте? Ми не заперечували. 

Післямова

            Років через три я по справах опинився в Києві й розповів цю історію Соломона Каца своєму другові, який на той час вже будував незалежну Україну. Той загорівся й буквально наступного дня привіз мене до Горпенка-молодшого. Микола в роки Другої світової був розвідником, заслужив Героя Радянського Союзу. Згодом, після війни, командував полком, дивізією. Персональний пенсіонер. Міцний, бадьорий дід. У просторій квартирі на стіні великий портрет дружини, виконаний олією. Фотографії чотирьох синів. Усі в мундирах. Пішли стопами батька. Багато фотографій дітей. Мабуть, онуки та правнуки.

            Микола Гнатович підтвердив історію.

            — До речі, — сказав він, — моя покійна дружина... все життя з нею прожив... Галя... Вона донька Деркача.