Задум сценарію «Зелена кофта» - простий та складний водночас.

Простий, власне, своєю фабулою, яка загалом є класичною, і оповідає про становлення молодої людини, її дорослішання, що воно, у даному випадку, являє собою процес доволі стрімкого та болісного позбавлення від певного набору ілюзій.

А складність подібного задуму у самій його «начинці», необхідних подробицях та персонажах, а також в отих самих ілюзіях, від яких позбавляється молода людина. У наповнені такого роду сюжетів виявляється і авторська позиція, і, об’єктивно,певна історична реальність, яка промовляє з екрана вже самою своєю фактурою.

Відтак, кожне десятиліття заслуговує на свою «Зелену кофту».

Як на мене, автор цілком впорався із цим задумом.

Сама історія у сценарії викладена лінійно і розвивається, згідно з можливими глядацькими запитаннями та очікуваннями. Її зав’язкою є пропажа маленького хлопчика Михасика, якого недогледіла старша сестра Оля.

Самостійні пошуки за гарячими слідами результатів не дають, і до них долучаються дорослі – батьки хлопчика, міліція, дальні родичі, хлопець дівчини.

Але надалі кожен з героїв-супутників самостійно відлучається від пошуків. У кожного свої причини, і, як то кажуть, своя правда. Вірною братові, по-суті, залишається тільки сестра, віддана своєму обов’язку, який тільки почасти продиктований почуттям вини.

Головна героїня сконструйована подібно до давньогрецької Антіґони, що та свого часу пішла проти усіх, аби поховати брата Полоніка. Антіґона, з її вірністю і пам’яті брата, і давнім традиціям, є відвертим антагоністом тому, що ми тепер називаємо «реальною політикою», яка є, фактично, тільки цинічним дистанціюванням від усіх моральних приписів.

Cценарій тільки підтверджує певну соціологічну правду про українське суспільство, як про об’єднання вкрай деморалізованих, бідних, заляканих людей, які не довіряють одне одному.

Відтак, тут кожен за себе, і всі проти всіх. У таких умовах головній героїні немає на кого покластися, крім самої себе. І її війна за брата обертається війною за збереження власного життя.

Йдеться вже не стільки про дотримання якихось моральних приписів чи юридичних законів, йдеться про саме фізичне виживання, яке, ймовірно, стане головним завданням українців на найближчі роки.

«Зелена кофта» потрапляє, як то кажуть, « у жилу» найактуальніших процесів сучасної України.

Головний антагоніст картини – викрадач дітей – бачиться загалом доволі умовною фігурою, у якій сконденсувалися «гріхи» тих, хто представляє сьогодні так звану еліту України.

Його походження невідоме, проте він презентує явно середнє покоління, яке встигло сформуватися за «совка», і взяло звідти головні сценарії виживання.

Завдяки ним, він тримається на плаву, і навіть відчуває себе господарем життя, проте його ідентичність містить у собі осердя правдивого зла, яке може мати і соціальне походження, а може міститися і в інших глибинах.

Проте це той випадок, коли внутрішня патологія та успішні стратегії соціального виживання, і навіть престижу, поєдналися.

Герой цей – чисте зло, яке слід побороти. У деяких аспектах він нагадує легендарного людоїда ОҐРа – викрадача дітей. Відтак, зло із соціальних переміщається у міфологічні координати, що робить історію ще цікавішою.

Якщо підсумовувати, то «Зелена кофта» - правдивий діагноз сучасної України. Важливість сценарію, а згодом і фільму, важко переоцінити. З багатьох точок зору, він є певною точкою відліку, яка дає можливість нам глянути і на сьогодення, і побачити ймовірне майбутнє Батьківщини.

Це трохи більше, ніж просто кіно.

З іншого боку, сценарій читається легко, його події тримають у напружені. Він оперує впізнаними київськими реаліями. Його герої також актуальні, як актуально все, що вони представляють.

Друга версія сценарію, на мій смак, точніша. У першому варіанті йшлося не стільки про історію дівчини, скільки про загальну атмосферу сучасної України, відповідно, було кілька епізодів, які хоч і передавали соціальні реалії, проте гальмували дію.

У другому варіанті з’явилися сцени, які зосереджують нашу увагу на самому маніякові та головній героїні. І це правильно, бо саме у такий спосіб антагоністи опинилися віч-на-віч.

І таким чином переслідувач та жертва міняються місцями.

Майбутній фільм бачиться стрімкою історією про зародження гніву, про особисту відплату, як про єдино можливий спосіб відновлення справедливості у сучасних українських умовах.

Він вимагає насамперед чіткої режисури, адже сценарій передбачає безперервну дію, постійні зміни статусу головних та другорядних героїв, які з друзів стають ворогами, і навпаки; потребує впізнаваного та водночас промовистого міського пейзажу.

Реалістичність та злободенність сценарію не має заступати символічність та навіть певну універсальність історії, яка торкається базових понять – справедливості, правосуддя, відплати, гніву, любові та зради.

Відтак, усі ці теми читаються у сценарії, тепер черга - за їх переконливою реалізацією.

Написав Ігор Грабович, 18:59 27.01.2012