Короткометражний ігровий фільм режисерки й сценаристки Марисі Нікітюк та співсценариста Дмитра Сухолиткого-Собчука «Сказ» (2016) за однойменним сценарієм…
Українське кіно, сказати б, має певну «родову травму», не зжиту протягом останніх, радше бажаних аніж реальних, двадцяти років свого новітнього становлення. Ідеться про феменомен так званої «кіночорнухи». За цим публіцистичним присудом, як ми всі знаємо, стоїть цілий материк фільмів, що з’явилися в часи пізнього СРСР, і які так чи так реагували на болісні суспільні зміни, а й чи просто виводили на екран «заборонену соціальність» у її неофіційному вигляді. Адже, за великим рахунком, в СРСР і Радянській Україні не тільки «сексу не було» (на кіноекрані), але й відкритої, нетабуйованої розмови про соціальне життя людини… Відтоді з’ява гострого соціального кінопогляду, а отже, й певного соціального аналізу, рішуче відкидається не тільки пересічною кінопублікою.
Разом із тим, існування так званого соціального кіна для кожної національної кінематографії, для кожного суспільства є надзвичайно важливим із кількох оглядів. Передусім, це присутність художньої рефлексії та висвітлення моральних проблем суспільства. І не тільки… Про що, скажімо, свідчить новітня румунська кінохвиля.
Та й буквально позавчора ми стали свідками ніби несподіваної, але такої виразно соціальної воістину кіно-вистави на церемонії відкриття Олімпійських ігор у Лондоні, поставленої знаним британським кінорежисером Денні Бойлом.
І сценарій Марисі Нікітюк «Алкоголічка» є цікавою та перспективною заявкою на таке соціальне українське кіно, яке вело б розмову про нинішній соціум відкрито, не приховуючи суспільних перверсій і проблем, що про них, здається, знають усі, але художньо осмислювати які, з відомих і невідомих причин, мало хто береться.
Власне, природно, що слово, тобто екран у цьому разі за найсміливішими, за молодими.
Разом із сюжетом «Алкоголічки» та іншими суголосними кінопроектами до українського кінематографа може влитися нова, безкомпромісна течія. Ці молоді – безстрашні. Вони, окрім усього іншого, мають гостре вухо на мову сучасних вулиці й «великого соціального базару», мають гостре несприйняття моральної корозії, що проїдає суспільство. І вони хочуть вести мову про це за допомоги незручних, некомфортних, але художніх образів.
Алкоголічка_сценарій_2..pdf
Українське кіно, сказати б, має певну «родову травму», не зжиту протягом останніх, радше бажаних аніж реальних, двадцяти років свого новітнього становлення. Ідеться про феменомен так званої «кіночорнухи». За цим публіцистичним присудом, як ми всі знаємо, стоїть цілий материк фільмів, що з’явилися в часи пізнього СРСР, і які так чи так реагували на болісні суспільні зміни, а й чи просто виводили на екран «заборонену соціальність» у її неофіційному вигляді. Адже, за великим рахунком, в СРСР і Радянській Україні не тільки «сексу не було» (на кіноекрані), але й відкритої, нетабуйованої розмови про соціальне життя людини… Відтоді з’ява гострого соціального кінопогляду, а отже, й певного соціального аналізу, рішуче відкидається не тільки пересічною кінопублікою.
Разом із тим, існування так званого соціального кіна для кожної національної кінематографії, для кожного суспільства є надзвичайно важливим із кількох оглядів. Передусім, це присутність художньої рефлексії та висвітлення моральних проблем суспільства. І не тільки… Про що, скажімо, свідчить новітня румунська кінохвиля.
Та й буквально позавчора ми стали свідками ніби несподіваної, але такої виразно соціальної воістину кіно-вистави на церемонії відкриття Олімпійських ігор у Лондоні, поставленої знаним британським кінорежисером Денні Бойлом.
І сценарій Марисі Нікітюк «Алкоголічка» є цікавою та перспективною заявкою на таке соціальне українське кіно, яке вело б розмову про нинішній соціум відкрито, не приховуючи суспільних перверсій і проблем, що про них, здається, знають усі, але художньо осмислювати які, з відомих і невідомих причин, мало хто береться.
Власне, природно, що слово, тобто екран у цьому разі за найсміливішими, за молодими.
Разом із сюжетом «Алкоголічки» та іншими суголосними кінопроектами до українського кінематографа може влитися нова, безкомпромісна течія. Ці молоді – безстрашні. Вони, окрім усього іншого, мають гостре вухо на мову сучасних вулиці й «великого соціального базару», мають гостре несприйняття моральної корозії, що проїдає суспільство. І вони хочуть вести мову про це за допомоги незручних, некомфортних, але художніх образів.
Тут відгук Ігоря Грабовича про перший варіант сценарію: http://screenplay.com.ua/screenplays/?id=194
Написав Володимир Войтенко, 12:56 29.07.2012