Сценарій «Алкоголічка» мені видається досконалим утіленням стилю Марисі Нікітюк. Гляньмо на фабулу історії.

Сценарій розповідає про дванадцятилітню дівчинку Аліну, яка живе із ненависною їй тіткою Вєрою Павланою одному з бідних районів Києва (Дарниця, Лісовий), мріє танцювати та вирватися від тітки. Її мати, колишня танцюристка, а тепер, за словами Вєри Павлани, алкоголічка, перебуває у божевільні. Тітка часто порівнює доньку з матір’ю і по-всякому тиранить свою племінницю, не пускаючи її на балет та змушуючи працювати у супермаркеті.

Одного дня вантажники у супермаркеті показують Аліні оголошення, у якому дівчаток 12-16 років запрошують у балетну дитячу трупу «Віночок» для навчання та роботи з трупою за кордоном. Аліна показує оголошення тітці і та буквально продає дівчинку такому собі Роману, про якого сказано, що «йому хочеться не тільки повірити». Роман, як можна зрозуміти із контексту, є звідником, себто поставляє малолітніх дівчаток зарубіжним клієнтам.

Аліна прибуває в аеропорт, де знайомиться з іншими дівчатами, проте на борт літака її не беруть, ми дізнаємося, що один із клієнтів відкликав своє замовлення.

Аліна залишається на Батьківщині і у фіналі у відчаї просить маму забрати її звідси.

У класичному кіносценарії подібна історія потребувала б купи всіляких уточнень та деталізувань. Слід було, наприклад, показати дівчинку у школі, під час занять балетом, продемонструвати її спілкування з однокласниками та дорослими. Крім того, уточнити саму процедуру вивозу за кордон малолітньої дитини, бо в сценарії він винесений за дужки. Слід також деталізувати образ тітки, вказавши, хто вона така, і чому саме до неї потрапила Аліна.

Але для чого псувати талановитий текст? Він потоне у всіх цих подробицях і перетвориться на першу частину повнометражної історії про продану за кордон українську дівчинку, на яку, судячи з усього, чекає сумне майбутнє.

Не може бути цікаво, але це цілком руйнує усю художню логіку «Алкоголічки». Її художня тканина – це протиставлення внутрішнього світу Аліни та її зовнішніх, фізичних дій. Дівчинка весь час мовчить, бо цілком зосереджена на процесах, які протікають у неї всередині. Назовні цей світ проявляється за зачиненими дверима, коли Аліна залишається наодинці сама із собою.

Аліна намагається дистанціюватися від світу, в якому перебуває, насамперед від своєї тітки – агресивної міщанки. Тому Аліна одразу хапається за перші-ліпшу нагоду вирватися із цього світу. І те, що їй не вдається спроба, переводить історію у трагічний регістр – і через те, що дівчинка не знає, від якого лиха врятувалася, і тому, що у фіналі вона цілком ототожнилася зі своєю матір’ю, яка перебуває у божевільні. Внутрішнє вийшло назовні і цілком захопило дівчинку.

Повністю критична стаття про сценарну творчість Марисі Нікітюк тут: http://screenplay.com.ua/critics/?id=263

Написав Ігор Грабович, 12:53 19.04.2012

На межі між драмою і трагедією.

У цілому, мене переконує й цікаво – і персонажі, і все, що навколо них і в розгортанні сюжету...

Хіба що загадковий мотив, не прояснений для мене, коли Аліна «бачить» Романа Володимировича, коли її до нього тягне – він тоне в усьому іншому, неувиразнений і навряд чи виправданий.

Також фінальна сцена зі словами «Мамо, забери мене звідси» вочевидь сумнівна. Тут щось треба шукати.

Коли є інші міркування, – цікаво…

Якщо не коротити, то тягне на величеньке кіно)) – коли всю цю історію належно розгорнути, вийде не менше півгодини.

Якщо ж коротити-стискати, важливі, принципові речі можуть вислизнути, вивітритися. Безумовно, потрібен для цієї історії режисер, який би виклав своє бачення.

Написав Володимир Войтенко, 19:34 12.01.2012