Віктор Глонь, СМ

Відомий американський гуморист Джиммі Кіммел якось висловив бажання подивитися фільм про все – і навіть зробив трейлер майбутнього «Фільму». Цілком серйозні Енді й Лана Вачовскі та Том Тиквер поки що найближче підійшли до втілення мрії Кіммела.

Амбіційний проект «Хмарний атлас»/ Cloud Atlas, що від 8 листопада в українському кінопрокаті, – це багато речей водночас. І значно більше, ніж шість паралельно розказаних у фільмі історій. Речі ці необов’язково позитивні, але безумовно цікаві й навіть захопливі своєю химерністю.

Почати можна з того, що «Хмарний атлас» – не тільки один із найдорожчих незалежних кінопроектів у історії (понад 100 млн. доларів), але й один із найдорожчих німецьких фільмів. Саме так – німецьких, принаймні, так вважає Крістін Берґ із Німецького федерального кінофонду, що відчутно приклався до наповнення б'юджету стрічки. Гарний матеріал для роздумів тим, хто міркує, чи вважати «В суботу» Алєксандра Міндадзе та «Щастя моє» Сергія Лозниці українськими. До речі, про українське – наш відомий земляк Олександр Роднянський також є в титрах «Хмарного атласу» як один із копродюсерів.

Та хіба годиться говорити про гроші й національну приналежність, коли ідеться про кіно, знову ж таки, незалежне, а значить авторське? Проте навряд чи пересічний глядач зауважить на екрані щось відмінне від традиційного голлівудського кіна – так, це не те щоб черговий «Бонд» чи «Бетмен», але основні складові будь-якого блокбастера збережено – лишень помножено на шість. Глядач досвідчений одразу почне копати вглиб і шукати паралелі з іншими фільмами зокрема та творами мистецтва загалом – і знайде їх безліч – очевидних і притягнутих за вуха, але зважаючи на слоґан – «все пов’язано» – так і хочеться все пов’язати з ним: від «Біблії» та «451 ґрадус за Фаренгейтом» до «Космічної одіссеї» Кубріка, «П’ятого елементу» Бессона та «Фонтану» Аронофскі… до фільмів, які навіть зараз ідуть у нашому кінопрокаті: «Священні мотори» Лео Каракса – бо той самий актор виконує кілька ролей, «Україно, ґудбай!» – бо також збірка з шести «новел» створених на задану тему.

Проте, як насправді пов’язані між собою помираючий адвокат (Джим Стерджес), молодий композитор (Бен Вішо), журналістка (Геллі Беррі), видавець другосортної літератури (Джiм Броадбент), генетично модифікована офіціантка (Доoна Бей) та пастух у постапокаліптичному світі (Том Генкс) зрозуміти не надто просто. Шість сюжетів фільму, що відбуваються в 1849, 1936, 1973, 2012, 2144 та 2321 роках на екрані розгортаються паралельно. Історії лінійно поєднані одна з одною, але точки сполучення не завжди є очевидними для глядача, особливо з огляду на настільки громіздку структуру і те, що одні й ті самі актори грають то позитивних то неґативних персонажів у різних епохах. Найпростіше встежити за основним протагоністом, що завжди перероджується із родимою плямою у формі комети/падаючої зірки, та головним злодієм, якого завжди грає Г’юґо Вівінґ – ширше відомий у народі як «аґент Сміт» з «Матриці».

Більше того, всі «новели» фільму мають відчутно різне жанрове забарвлення, особливо серед зафільмованих Томом Тиквером (1936, 1973, 2012), наприклад, 1973 рік – майже канонічний шпигунський трилер, 2012 – ексцентрична комедія.

Незважаючи на насиченість спецефектами, видовище сприймається радше театралізованим. Відчуття це проґресує із появою все нових персонажів у виконанні тих же заґримованих акторів – і заґримованих чим далі, тим помітніше/гірше. Таким чином замість емотивности посилюється рівень умовности – а це для блокбастера, хай і авторського, гірше за смертний вирок. Кожна історія побудована за класичною триактною структурою, відповідно, кожна має свою окрему кульмінацію та розв’язку – це все також дещо розпорошує емоції глядачів, не дозволяючи досягти катарсису.

Та при всіх недоліках, фільм дивним чином зачаровує. Тут немає «радикального одкровення», на яке чекали прихильники «Матриці», натомість є безпосередня, дитяча наївність із якою режисери промовляють прості істини: не можна судити людей за кольором шкіри, сексуальною орієнтацією, походженням; свобода, дружба і любов – найважливіші людські цінності за які завжди слід боротися проти підлості, боягузтва, зла – власного і навколишнього. «Хмарний атлас» не має жодної краплини сумніву чи іронії щодо цих постулатів. Будучи екранізацією знаменитого бестселера британця Дейвіда Мітчелла, фільм радше справляє враження екранізації дитячої книжки. Прикро, що увагу дорослих втримати часом складніше за дитячу, і запас довіри та фантазії з кожним прожитим роком дедалі зменшується. Але якщо режисери, усвідомлюючи всі ризики, продовжують робити все можливе, аби втілити свій задум, їхню енергетику і щирість – хай би як банально це не звучало – обов’язково відчують і оцінять глядачі.

Навряд чи провал фільму в північноамериканському прокаті надихне західних продюсерів на повторення найближчим часом подібної авантюри із важкоекранізовуваними романами. Але якщо бокс-офіс зі Східної Європи не розчарує, хто знає, можливо, за кілька років з’явиться і «наш» фільм-відповідь – за «Хозарським словником» Мілорада Павіча?