Нова стрічка режисера й сценариста своїх фільмів Лео Каракса «Корпорація «Святі мотори»/ Holly motors, що від 25 жовтня в українському прокаті, - одна із тих картин, що викликає або захоплення, або ж однозначне неприйняття. Ця картина заплутана, складна та провокаційна, і це не просто видовище, а справжній кінематографічний виклик, з яким зможе змиритися далеко не кожен глядач.
Каракс, який особисто представив свій фільм на МКФ "Молодість", зізнавався, що розповідати історії не вміє, на чужу думку не зважає, картин своїх колег не дивиться, тож його стрічка залишається "річчю у собі", правдивим авторським висловлюванням, до якого ще треба підбирати ключі.
"Корпорація "Святі мотори" привертає до себе увагу принаймні з двох причин: це перша повнометражна картина Каракса після 13-ти річного затишшя, і його перша робота після смерті дружини Єкатєріни Ґолубєвої, що її пам’яті і присвячено стрічку.
Теми смерті, любові та ефемерності самого людського буття залишаються наскрізною в картині, хоча звісно, до них фільм не зводиться. Ця стрічка також про самотність та відірваність від свого коріння, як пояснив сам режисер під час прес-конференції на фестивалі "Молодість".
Каракс знову задіяв свого улюбленого актора Дені Лавана, якого колись і привів у велике кіно, знявши у стрічці "Коханці з Нового мосту". Сама ж ідея фільму виникла з короткометражки, яку режисер зняв для альманаху "Токіо".
В ній йшлося про химерного пана, міського божевільного Мсьє Мерде (пан Лайно українською), якого також втілив Лаван. З того часу Каракс мріяв зняти повнометражну стрічку з цим героєм. Зрештою, сюжет задуманого, проте так і не знятого фільму ліг у основу одного з епізодів "Корпорації "Святі мотори".
Сама ж стрічка "Святі мотори" не має лінійного сюжету. Це справді не зовсім завершена історія, як і обіцяв режисер, а радше набір епізодів, пов’язаних одним часовим виміром та персонажем. Дія стрічки відбувається протягом однієї доби, а головним місцем подій є білий лімузин, на якому головний герой – таємничий пан Оскар – їздить Парижем.
Звісно, у пам’яті спливає інший нещодавній неоднозначний фільм - "Космополіс" Девіда Кроненберґа, дія якого також відбувалася у лімузині, проте між картинами насправді небагато подібного.
Лімузин для Оскара – це готель, їдальня та гримерка водночас, а єдиним його другом є акуратна літня білявка за кермом автомобіля. На лімузині Оскар їздить на загадкові "завдання", де грає розмаїті ролі, при цьому його герої можуть бути і жорстокими, і неприємними.
Він вдає бабусю-жебрачку, старого дідуся, що помирає на руках у племінниці, того-таки мсьє Мерде, який викрадає красуню-модель прямісінько зі зйомок, бандита, убивцю, турботливого татуся дівчинки-підлітка. Замовники цих акцій залишаються за кадром, як і сам механізм функціонування корпорації "Святі мотори".
Зрештою, з розвитком подій стає зрозуміло, що йдеться не про "святі мотори", а все таки про "священні двигуни", які слідом за "богом із машини" втручаються у перебіг подій і змінюють їх на власний розсуд. Це не лише назва корпорації та відсилка до лімузинів, якими пересуваються герої, але й філософська основа фільму, що він демонструє абсолютну штучність і схематичність усього, що відбувається довкола. Стрічку Каракса також легко порівнювати із фільмами Луїса Бунюеля, який любив і сам перевдягатися, і перевдягати своїх героїв, насолоджуючись реакцією оточуючих.
Світ героїв Каракса химерний та дуже умовний. У ньому людей не вражають кулі, убивця може стати двійником убитого, а колишні коханці, які зустрілися вперше за двадцять років, раптом починають співати. Режисер сміливо пускає у хід ризиковані сцени та відверте насилля, не боїться бути здатися огидним чи неприємним.
Каракс, який зізнався на прес-конференції, що найбільше у житті любить музику, зробив музичні номери органічною частиною свого фільму. І це не лише міні-мюзикл із Кайлі Міноуґ у головній та нетиповій для себе ролі, але й гучний та веселий концерт групи акордеоністів прямісінько у готичному соборі.
Режисер не залишає своїм героям можливості побути собою, й, цілком вірогідно, що у них взагалі немає індивідуальностей. І тому зустріч Оскара із давньою коханою, яка закінчується досить несподіваним чином, залишається найбільш щемкою та ліричною у картині.
Стрічка експлуатує популярну сентенцію "життя – це гра", проте примушує "акторів" розігрувати сцени із найінтимніших моментів людського життя, коли нікому й на думку не спаде прикидатися. Каракс створює сильне, переконливе і абсолютно непересічне кіно, яке довго не йде з голови і залишає по собі відчуття доторку до чогось святого. Або ж священного.
УП. Життя, 26.10.2012