Я вже давно не страждаю на сентиментальність. І не надто багато чекаю від церемоній відкриттів Каннського фестивалю: серед них були чудові, але найчастіше це прораховане видовище з політичною чи феміністською домінантою.

На цей раз теж не обійшлося без політики, куди без неї. Голова журі Жюльєт Бінош була одягнена з натяком на східний прикид, вона говорила про загиблу палестинську художницю. Роберт де Ніро таврував американського президента як невігласа й закликав боротися за демократію.

Але все померкло перед освідченням, яке зробив Леонардо ді Капріо, вручаючи "Золоту пальмову гілку" за кар'єру Роберту де Ніро. Це були видатні слова – мова юнака, який давно став бувалим чоловіком, звернена до свого ментора, кумира, рольової моделі й просто близької за духом людини. Зізнання в синовій любові своєму батькові, вже старенькому, що ніби вростає в землю. Лео й Боб, кожен по-своєму, приховували сльози від почуттів, що переповнювали їх, але все ж вони обнялися мінімум тричі. А монтажна добірка робіт Де Ніро просто викликала трем захоплення: на роль першого актора ХХ століття він, схоже, головний кандидат.

А потім вийшов Тарантіно і в стилі блазневого pulp fiction відкрив Каннський фестиваль, знявши наліт патосу, що трохи зашкалив. Як шкода, що я не зняв їх трьох поряд – трьох монстрів американського кіна.

…

Андрій Плахов, Канн