«Крос» Марини Вроди можна розглядати з кількох точок зору. Насамперед з політичної, розуміючи під політикою сучасну кінематографічну кон’юнктуру. «Крос», як і низка попередніх українських фестивальних картин, на кшталт «Глухоти» Мирослава Слабошпицького та ігрового дебюту Сергія Лозниці «Щастя моє», свою легітимність отримали на західних фестивалях. А «Крос» і «Щастя моє» взагалі створені в ко-продукції з європейськими країнами. І це загальна особливість кіно по-українськи, якому сьогодні неможливо працювати винятково на внутрішній ринок. Вітчизняним картинам, аби їх сприймали серйозно усередині країни, потрібен потужний локомотив у вигляді закордонних фестивалів та іноземних продюсерів. І мову слід вести не тільки про мистецьке, а й про комерційне кіно. Жоден популярний український фільм не був створений винятково силами самих українців.
Водночас «Крос» симптоматичний також і з тематичного та стилістичного боків. Марина Врода створила картину, геть не схожу на українське радянське кіно, хоч би яким воно було – чи офіціозним кіностудії Довженка, чи «поетичним», як у класиків Параджанова – Іллєнка – Миколайчука, чи підкреслено авторським, як у Кіри Муратової. «Крос» явно належить європейській традиції і апелює до одразу кількох базових для сучасної європейської свідомості кіношкіл – французької «нової хвилі» та «Догми-95».
«Нова хвиля» помітна у «Кросі» на рівні вибору головного героя, бо тут також ідеться про мандрівку (втечу) молодої людини від певних умов соціуму. Герой Вроди найбільше нагадує Антуана Дуанеля з «400 ударів» Франсуа Трюффо.
А від «Догми-95» «Крос» узяв сам спосіб розповісти таку історію. Принаймні Врода використовує щонайменше шість із десяти правил з «Обітниці цноти» Ларса фон Тріра та Томаса Вінтенберґа. Зйомки «Кросу» велися на натурі, без декорацій та реквізиту, використовувалася винятково ручна камера, не звучала також закадрова музика. Картина розповідає про сучасність і зафільмована в кольорі. І фільм не належить до популярних жанрів.
Однак зміст цієї історії традиційно пострадянський. Перед нами ще одна картина про східне дике поле, яким Україна та весь пострадянський простір бачаться з Європи. Звичайна побутова замальовка, яка відображає пересічну українську буденність, в очах західного глядача цілком може перетворитися на таке собі ходіння всіма колами пекла.
І все ж змістовим осердям «Кросу» є не так реальна, як метафорична мандрівка головного героя. Крос, біг на довгі дистанції, марафон у кінематографі часто позначають собою втрату ідентичності, пов’язаної із сексуальною та взагалі екзистенційною фрустрацією.
Можна пригадати «Осінній марафон» Ґеорґія Данелії, у якому головний герой – перекладач Бузикін, любитель ранкових кросів, утілював такого собі тюхтія-інтелігента, не здатного постояти за себе. Інший приклад – Форрест Ґамп, який, аби побороти депресію, вирушав у трирічний пробіг Америкою. І завжди біг головного героя означає не просто певну безцільність його зусиль, а й маніфестацію цієї безцільності, відмову від будь-яких досяжних цілей.
Подорож героя «Кросу» також свідчить про втрату ним ідентичності, суб’єктності. Умовно кажучи, герой «кастрований» (причиною такого його стану могла бути поразка в бійці із сильнішим суперником). Занурюючись у лісову гущавину, він дедалі більше регресує, а сама мандрівка закінчується на березі річки, де він бачить чоловіка, який перекочується у величезній прозорій кулі.
І цей персонаж позначає стан головного героя, що той перебуває ніби в утробі, ніяк не може народитися, вирватися назовні, отримати певну суб’єктність та ідентичність.
Підсумовуючи, можна сказати, що «Крос» Марини Вроди скидається на певний симптом: і герой картини, і власне кінематографічна ситуація свідчать про цілком залежну, пасивну, статево та гендерно не визначену обставину, в якій опинилася сучасна Україна.
Дивіться також: Українське кіно під «Золотою пальмою»