Володимир Войтенко, СМ

Короткометражний «Крос» Марини Вроди отримав у Канні «Золоту пальму». Вітаючи Марину й усю знімальну групу з великим фестивальним кінодосягненням – більшого, сказати б, не буває – маємо осмислити цей кіносюжет і відповісти на питання: «А що робити далі?»…

Цей сюжет бере свої початки не вчора, себто 22 травня, коли було оголошено про каннський тріумф Марини Вроди та її «Кросу»…

До речі, журі короткометражного конкурсу очолював Мішель Ґондрі, яскравий кінематографіст, режисер і сценарист, що він, між іншим, 2004 року був удостоєний «Оскара» за найкращий сценарій до свого ж режисерського фільму «Вічне сяйво чистого розуму». Прикметним тут є те, як справедливо зауважив Володимир Тихий, що Ґондрі сповідує абсолютно іншу, чи не протилежну, кінематографічну естетику, через що ця нагорода з його рук набуває, сказати б, абсолютної цінності.

"Крос"

…Так от, про розгортання заявленого українського каннського сюжету. Безумовно, та й усі про це згадали, він розпочався року 2005-го, коли короткометражна – документальна й поетично пронизлива – дипломка Ігора Стрембіцького «Подорожні» стала першим українським фільмом у каннському конкурсі й одразу ж володарем тієї таки «Золотої пальми».

Вітчизняні (й не тільки) «доброзичливці» одразу ж висловилися на предмет того, що нагорода мала політичний присмак на хвилі Помаранчевої революції й аж ніяк не відзначалася мистецькими чеснотами. Мовляв, таких фільмів київські студенти поназнімали гори, та і я можу. І протягом останніх років не проминали нагоди нагадувати про це, киваючи, що Стрембіцький не розвинув успіху й практично не фільмує. Такі закиди були і є, м’яко кажучи, несерйозними. З одного боку, нагадували реакцію «класичних» живописців на твори абстракціоністів – «беззмістовна мазня». А з іншого, щоб судити, чому Стрембіцький досі лишається, сказати б, під тінню «Пальми», теж треба певне «знання матеріалу». Наскільки знаю, це своя драматична історія, в якій присутні різні чинники, що зачіпають і психологію творчості, і суспільне позиціюювання митця, і неадекватність, посутньо – відсутність, системної державної кінополітики в Україні.

І на сьогодні, гадаю, «історію Стрембіцького» варто оцінювати саме як початок, варто наголосити – блискучий початок, українського каннського сюжету, котрий – через торішню участь у повнометражному конкурсі фільму Сергія Лозниці «Щастя моє» – щойно увиразнився лавреатством Марини Вроди.

Передусім я би наголосив на зрілому, серйозному і, сказати б, суспільно-відповідальному ставленні Марини до власної творчості – в одному з перших каннських інтерв’ю після нагородження вона сказала: тепер «головне, як ми сприйматимемо цей фільм в Україні». Так, безумовно, це ГОЛОВНЕ.

Варто наголосити, йдеться не стільки про реакцію вітчизняниз ЗМІ на цю фестивальну перемогу – вона, реакція, буде, гадаю, одноманітно-привітною, як реакція на відповідний інформаційний привід. Ідеться ж не про феєрверки, а про рух українського кінопотяга, що нині є радше уявним, аніж реальним.

Адекватна оцінка каннського успіху Марини Вроди мала б інспірувати цілу низку фінансованих державою повнометражних кінодебютів, через які мало би заявити про себе нове українське кінопокоління. Адже не тільки Врода – ще до свого останнього «Кросу» – серйозно заявила короткометражними роботами про право на «великий» дебют. Таких молодих кінематографістів є, принаймні, зо два десятки…

Із того, як розгортаються події, з поведінки нашої лавреатки зрозуміло, що Марина ні на хвильку не спочиватиме під «Пальмою».

Не приспати творчі амбіції українського кіна – під пальмою, а чи, даруйте, під плотом, знову, як зазвичай, – ось головне на сьогодні завдання. Як на мене, це одна з можливих відповідей на оте ГОЛОВНЕ від Марини Вроди – ЯК сприймати її фільм після каннського тріумфу.