втілене

  • «Кров’янка»

    Короткометражний ігровий фільм режисера й сценариста Аркадія Непиталюка «Кров’янка» (2016) за однойменним сценарієм…

  • «Сказ»

    Короткометражний ігровий фільм режисерки й сценаристки Марисі Нікітюк та співсценариста Дмитра Сухолиткого-Собчука «Сказ» (2016) за однойменним сценарієм…

  • «Перед виборами»

    Короткометражний ігровий фільм режисера Володимира Адамчо «Перед виборами» (2016) за однойменним сценарієм Олександра Геревича…

Ігор Грабович, FB

Вийшла в кінопрокат третя частина Трилогії гніву – драма Мирослава Слабошпицького «Плем’я».

Як і у двох попередніх стрічках – «Креденсі» Валентина Васяновича та «Зеленій кофті» Володимира Тихого – у ній також йдеться про конфлікт героя з власним оточенням. В усіх випадках протистояння спричиняють екстраординарні обставини, які змушують персонажів діяти нестандартно. 

У «Племені» такою обставиною є любовна пристрасть, само по собі стихійне та непередбачуване почуття, здатне зламати усталений порядок речей. Тут воно веде до низки трагічних наслідків.

Власне темою усією Трилогії гніву є протиставлення порядку та стихії, причому порядок у всіх випадках бачиться тільки як дотримання статусу-кво, навіть якщо цей статус суперечить здоровому глузду, універсальній моралі і навіть закону. 

В Україні подібне довго називалося стабільністю, і від часів Кучми проголошувалося найбільшою офіційною чеснотою українців. 

Протистояння між порядком та стихією майже завжди закінчувалося перемогою стабільності.


 Мирослав Слабошпицький із "Племенем" наразі став тріумфатором від Каннського фестивалю до Міланського

Уся Трилогія гніву знімалася (принаймні два фільми) ще до подій 2013-го, а «Плем’я» фільмувалося під час Євромайдану. Наскільки я знаю, до сценарію не вносилися поправки і він був зафільмований так, як був написаний 2012 року.

(Водночас усі звертають увагу на абревіатуру АТО, яка виразно помітна на стіні інтернату. Режисер твердить, що це випадковість).

В усіх трьох фільмах протест проти наявного стану речей переростає в акти агресії і навіть насильства: у «Креденсі» ця агресія помірна і не веде до людських жертв, у «Зеленій кофті» наявна одна жертва свавілля, одна – протесту, у «Племені» – ситуація якісно інша, і це треба побачити та пережити. 

«Плем’я», вочевидь, найрадикальніша картина з і з усієї трилогії, а в новітній історії українського кіно вона може змагатися хіба з «Молитвою за гетьмана Мазепу» Юрія Іллєнка.

Радикальність цієї стрічки не тільки у насильстві, сексуальних епізодах, а насамперед у її підкресленій раціональності. І ця раціональність присутня як у сюжеті фільму, де персонажі (за винятком головного героя) не здійснюють жодної зайвої непродуманої дії та жодного зайвого жесту, а ще й у способі творення самого фільму.

Життя вихованців інтернату схоже на конвеєр: все тут підпорядковане виживанню та грошам. Молодші школярі продають іграшки у поїздах, старші можуть пограбувати перехожого, який повертається із супермаркету, дві старшокласниці продають тіла дальнобійникам (чи не частина це «гуманітарного конвою»?). 

Нічим іншим ці діти не живуть, ніяк сторонніх інтересів, ніяких книжок, жодного спорту, комп’ютерів, навіть телебачення тут відсутнє.

Подібне «голе життя» видається ґротеском, проте тільки з першого погляду, бо несподівано демонструє цілковиту спроможність такого існування, його несподівану повноту. Виявляється усе, за що ми тримаємося у своєму повсякденні, – просто умовності та звички, від яких легко відмовитися за певних обставин. 

Як на мене, це пророча складова «Племені», для мене вона перекликається з «Повелителем мух» Пітера Брука, історією про здичавлення групи дітей, які опинилися без дорослих на острові у джунглях. Боюся, що подібне чекає усіх нас найближчим часом через стрімку варваризацію довколишнього світу.

Вкрай раціональним є сам фільм. Це добре продумане, прораховане, прекрасно зроблене, безкомпромісно точне кіно, яке б’є з усього маху, не шкодуючи глядача. 

Сценарист та режисер Мирослав Слабошпицький вклав у цей удар не тільки силу свого таланту, але і вправність свого інтелекту, здобреного непересічним і трохи чорним почуттям гумору.

Цей фільм не просто відмінно зроблено, він ще й демонструє глядачам усю свою непристойну механіку, усі свої шви та нутрощі: подивіться, як хвацько збирається ця іграшка! Знятий планами-епізодами (оператор-постановник Валентин Васянович), із вправно вибудованими мізансценами, цей фільм справляє непроминальне враження насамперед своїм ритмом, своєю пластикою та хореографією, своїм серцебиттям. 

І ця вся хореографія свідомо підкреслюється (у якусь мить чекаєш, що герої почнуть танцювати та співати, як у мюзиклі; після "Вестсайдської історії" та "Кабаре" подібне не було б дивним), вона далека від побутової поведінки, дії персонажів чітко обумовлені їхнім характером та роллю у племені, їхні жести максимально виразні та вичерпні.

І річ не в тому, що це історія глухих, де комунікація відбувається за допомогою жестів та дотиків, йдеться, зрештою, не про документальне, а сАме ігрове кіно з написаними наперед репліками та вигаданим конфліктом.

Автор не приховує, що знімає ігровий фільм, кожним своїм кадром він підкреслює навмисну природу видовища, ніби ставить своєрідний експеримент, сказати б, шкільну виставу, де реальні люди грають вигадану історію з власного життя. 

Власне пластична виразність фільму – це те нове, що вніс Слабошпицький в українське кіно. Дотепер ніхто не наважувався так відверто демонструвати тілесність не тільки у її фізіологічній, біологічній, але й соціальній повноті. Вітчизняне кіно обходилося здебільшого словом, у ньому була закодована вся інформація і про персонажів, і про конфлікт, і про навколишній світ. 

Проте це не робило фільми виразними. Здебільшого мова з вуст акторів звучала фальшиво, бо якщо це була українська, то якась неіснуюча у природі, дистильовано-літературна, якщо російська, то обходилися також певною універсальною імперською нормою, яку неможливо було ідентифікувати регіонально. 

Слабошпицький зробив геніальний крок – він вивів на екран певну соціальну групу з усіма притаманними її ознаками – насамперед способом комунікації, який включає і мову, проте це не просто мова жестів, тут так живуть. 

Для українських режисерів це виклик, бо їм тепер, аби не зганьбитися, доведеться добре міркувати на «тілесним костюмом» своїх персонажів.

Мені здається, що у цій раціональності Слабошпицький пішов за фон Триром, за його «Доґвілем» – також стрічкою про помсту. І якщо Трир використовує одну, проте дуже важливу умовність – намальовані на підлозі декорації, то для Слабошпицького такою умовністю є мова жестів персонажів. 

«Плем’я» можна назвати фільмом-письмом, його «читаєш», на відміну від інших картин, які більше «слухаєш». 

Власне ця раціональність Слабошпицького мала б стати нашим новим священним Граалем, символом нової віри, за яким слід іти, не озираючись. 

«Плем’я», звісно, парадоксальне. Демонструючи світ без Бога, закону, моралі, простої людяності, воно протиставляє йому тільки юнацьку закоханість та гнів від фрустрації, які навряд чи можуть стати альтернативою конвеєра зла, яким є світ навколо нас. 

Для мене особисто ця картина, як і вся Трилогія гніву завершує процес, початий Володимиром Тихим, який ініціював «Мудаків», а потім «Україно, ґудбай!».

Відома нам Україна, населена мудаками, українська радянська соціалістична республіка справді повинна померти. Ми стаємо свідками та учасниками агонії цього дивного утворення. І це правдиво апокаліптичні часи, екранними провідниками яких сьогодні бачаться глухий хлопчик, який покохав глуху дівчинку. 

Ми всі ще у своїх племенах – хтось у племені Майдану, хтось у племені «Айдару», а хтось у племені ДНР.

Коментарі