Першу частину читайте в блозі: http://screenplay.com.ua/blog/?id=304
ОМКФ-5. Частина друга - частковості.
Це, звичайно ж, фільми.
Як я вже писала, відкриття було урочистим і строгим. Маленька деталь, непродумана постановником видовища, він не врахував психологію глядача. Основну частину часу відкриття зайняв оркестр театру Музкомедії, що прекрасно виконав музику з кінофільмів. Але перед початком концерту ніхто нічого не оголосив. Тому концерт для глядачів психологічно концертом не був, його сприйняли, як затравку, розігрів, і весь концерт очікували «початку» церемонії, що трохи знизило враження від музики. Все інше було дуже добре.
Добірка фільмів також порадувала.
Одним з перших подивилися російський фільм Михайла Сігала «Кіно про Алексєєва». Цікаво якось вийшло. Не думаючи ні про що таке, Сігал, раптом показав той самий СРСР часів совка, за яким так тужить сьогоднішня спільність проросійськи налаштованих українських бабусь. Немов сказав, ось вона ваша молодість, подобається, а?
Так, там була і вольниця КСП, і задушлива атмосфера однаковості і «підрівняловки» всіх під одну гребінку, коли з усіх репродукторів доносилася одна і та ж пісня. На прес-конференції режисер сказав, що коли його хвалять за те, що він відродив атмосферу радянського кіно, то для нього це образа. Може і образа, але при всій симпатії до Михайла Сігала, все-таки скажу, що, на мій погляд, він не «відродив» атмосферу радянського кіно, але все-таки своєю художньою манерою радянське кіно нагадав. У чому я рівно нічого поганого не бачу. Радянське кіно було цілком собі на високому рівні.
Хтось із журналістів поскаржився на повільний ритм і затягнутість. Режисер пожартував, ви хочете сказати, що було нудно? Мій темпоритм - це спосіб вираження.
Так, в країні, в якій всі дні були схожі один на одного як жменя копійок, в якій роками нічого не відбувалося, як у повільному сні, люди жили відповідно до такого темпоритму. Але якщо, чесно, так таки, нуднувато. Тому що якось передбачувано все. Але, вільно чи мимоволі, Сігал екстраполював атмосферу совка на сьогоднішню Росію в плані констатації факту -
барди ніколи і нікому не потрібні, вони не можуть знайти своє місце в цьому житті. Так вийшло, що другим фільмом, який я побачила був теж російський «Ще один рік». Режисер Оксана Бичкова. Сильний режисер. Але ... в майбутньому. Поки що показала себе як відмінний режисер по роботі з актором. Двоє головних героїв грають у неї природно, органічно, та ще атмосферу живого спілкування створює ракурс зйомки. У цій частині просто відмінно. Однак причину конфлікту між молодими чоловіками, режисер називає, але не розкриває, не аналізує. Ми розуміємо, що вони соціально різні люди, інтелігентка і простий хлопець, або, можна і так - інтроверт і екстраверт. Цю пару можна було б розглядати, як з однієї, так і з іншої точки зору. Це приводить їх до розлучення. Але така розбіжність у поглядах заслуговує більш пильного аналізу, психологічних тонкощів, які були б глядачеві цікаві, вчили б глядача розбиратися в собі самому, не тільки у взаєминах героїв. Але аналізу, психологічної глибини немає. Є констатація факту, а це плоско, дрібно.
Перший кадр, з якого починається фільм, потужний, красивий за кольором і композиції, шосе нічної Москви яким їде герой. А далі все побудовано на великих планах, одноманітних, відсутня перспектива, дальній план. Немає повітря в кадрі. Це просто епідемія якась, багато режисерів грішать невиразністю відеоряду, зайвою кількістю крупних планів, тому, що захоплюються сюжетом і акторами і забувають про візуальну сторону. І дуже шкода. Такої краси зображення, яку може дати кіно, не дадуть ні театр, ні телевізійний фільм.
Зате вже на фільмі «Шері» Стівена Фрірза (Великобританія) очі насолодилися по повній програмі!
Ах, що за живопис в кожному кадрі! Що за наповнення екранного простору кольором, рухом, колиханням вітру і тонкими нюансами взаємин героїв, при повному збігу характеру музики і візуального ряду, що підтримують один одного. Все-все гармонізовано, костюми героїв і фон гобеленів за їх спинами, меблі і вид, що відкривається з вікна, навіть порода собачки, здається, не може бути іншою.
Дві жінки, що витончено б,ються. Вони подруги, але з якою тонкою іронією підколює одна іншу, так непомітно, з посмішкою. Дещо одноманітна Мішель Пфайфер в зображенні своєї «нарочитості гри з хлопчиськом» до того моменту, коли він одружується. Потім вже все добре, вона природна.
Белль епок, одним словом!
Белль епок, але напередодні війни.
Претензій немає за винятком одного кадру. Шері їде у весільну подорож з молодою дружиною, і в першу шлюбну ніч накидається на неї в вагоні, стоячи. Скільки разів ми вже бачили саме таку демонстрацію грубості чоловіка, його нелюбові до жінки. Хотілося б щось нове побачити, якусь іншу вигадку. Фрірза така банальність не гідна.
Мене взагалі дивують чотири прийоми в кіно, які кочують з фільму до фільму. Просто тобі паперовий шаблон, куплений в магазині «Все по три». Перше - це та сама грубість чоловіка, що нападає стоячи на нелюбиму жінку. Попри як не зневажав би її, але ж поруч є ліжко, самому ж незручно. Але режисери «кіномужчіну» так навчили, інтимне життя з нелюбою починати з акробатичних екзерсисів. (Кохану він на руках несе у ліжко).
Друге. «Кіномужчіна» голиться, намилює обличчя милом, його хтось відволікає і він витирає намилене обличчя рушником, не змивши мило водою. Хоча його змити одна секунда, зате потім не буде щипати шкіру. У житті він, звичайно, змиє після зйомки. А тут він, типа того, вище за таких дрібниць. А от справжній режисер якраз не «вище за таких дрібниць». Хоч убийте мене, не уявляю, щоб у Інгмара Бергмана персонаж не виконав якісь дрібниці, що додають фільму справжньої достовірності, та наповнюють екран повнотою життя. Третє – «кіножінка» завжди входить в квартиру, де її чекає труп або маніяк, вигукуючи з порога ім'я того, хто повинен би перебувати в квартирі, але той їй не відповідає. Жодного разу в житті не бачила дурочку, яка гукає з порога. І чого б їй просто далі не пройти? І четверте – «кінозакохані», що бігають один за одним вздовж кромки води біля моря. Так вони любов зображують. Десятки років уже. От немає того, щоб побігати по проїжджій частині вулиці з шестирядним рухом, увагу глядача точно було б забезпечено.
Отже, хотілося б чогось новішого.
Але не будемо бурчати. До речі, те, що новіше, як раз побачимо в польському фільмі «Поле собак», а поки повернімося до незрівнянного Фрірза, якого навіть один допущений шаблон не може зіпсувати.
Саме чотири фільми Стівена Фрірза, показані на ОМКФ, підтверджують те, що я писала у частині першій - загальностях. Тому що на фестивалі дивилися його фільми і ті молоді режисери, для яких такий перегляд - школа майстерності, і просто глядачі, для яких такий перегляд теж школа кіномистецтва.
Дуже цікавий фінал фільму. Власне історія не так вже нова. Любов молодої людини і немолодої жінки, колишньої куртизанки. Було. Бачили, читали. Але ...
Є варіант розвитку подій по серійному милу. Стара коханка набридає молодому коханцю, він іде від неї до молоденької, а в фіналі моралізує сусідка по сходовій клітці. І є варіант по Фрірзу. Любов виявляється справжньою, у молодого героя вихід з неї один - на війну, де він гине. Белль епок закінчується Першою світовою війною, тому що неминуче закінчується кожна епоха, і починається нова, і з закінченням епохи краси, любові і витонченої куртуазності, людство пішло іншим шляхом, шляхом насильства, крові і вбивства. Можливо, з початком 20-го століття закінчився період духовного росту всього людства і почався період його спаду?
Були на фестивалі і простенькі фільми, так би мовити, для народу. Розважальні. І вони теж потрібні. Тому що в епоху темну, страшну, вони служать фактором психологічного розвантаження для людей. Ну, щоб не надто морочитися труднощами життя. Начебто сеанс у психотерапевта.
Таким розвантаженням явився фільм «Прогулянки по світлу». (Великобританія, Макс Джива, Данія Пасквіні) Проста, банальна інтрига, молодь закохується, свариться, в кінці все закінчується як треба. Про цей фільм не було б потреби багато говорити, але є
одна деталь, про яку хочеться поміркувати. Фільм музичний, тобто, зі вставними номерами. Те, що, на мій погляд, не повинно в кіно бути взагалі. Тому що кіно це екшн - рух сюжету. Вставні пісеньки сюжет гальмують. Насолодитися музичної стороною пісеньки не вийде, живий звук є живий звук, а екранний спів як спів нікуди не годиться. Ні Богу свічка, ні чорту кочерга. Інша справа, якщо це повноцінний мюзикл, де пісня є складовою частиною сюжету, де в пісні герой повідомляє якусь інформацію, розповідає про свої почуття, тоді пісня сюжет не затримує, а навпаки, рухає його вперед. А вставні номери, це латки на новій одежинці. Виняток становить опера. Потрапити в оперний театр може не кожна людина, оперні театри є в лічених містах. Під екранізацію опери записують голоси кращих оперних співаків. Іноді кращий голос країни накладається на гру знаменитої кінозірки, що посилює художнє враження. І такий фільм несе в народ велику просвітницьку функцію. А коли героїня раптом заспівує від надлишку почуттів про те, що море синє, а небо блакитне, то від такого несподіваного відкриття нікому ніякої користі.
Зате ми побачили дуже цікавий японський фільм «Анатомія скріпки». (Режисер і автор сценарію Акіра Ікеда). Як все японське. Химерний і глибокий. Така собі притча в стилі сюр. При бажанні, а головне, при усвідомленні несвободи, з неї народжується свобода, як з кокона метелик. До речі, він теж знятий без дальніх планів, нарочито плоский екран, немає перспективи, але тут це задумка - тіснота, неможливість повернутися фізично означає неможливість виразити себе духовно. Персонажі навіть змушені протискуватися за спинами один одного. Можливо, тут ще грає роль якась невідома нам японська традиція живопису чи театру. Плаский екран явно прийом, а не недолік. Новий для кіно сюжет, нові персонажі, несхожі на все, що ми бачили раніше, нові форми вираження. Режисер молодий, 76-го року народження, зовні ще молодший, зате розумний який! Японія - одним словом!
Ще одна екзотика. Ізраїльська комедія «Нуль мотивації». (Талья Лаві). Заслужено отримав Гран-прі ОМКФ - статуетку «Золотий Дюк». Про дівчат в ізраїльській армії. Правда, зробити по 200 віджимань преса може не кожен хлопець, але це ж особливі дівчини. Захисниці батьківщини. Виявляється, на артилерійській базі біля ізраїльського кордону, в пустелі, киплять не тільки військові пристрасті. Дві подруги Зоар і Даффі професійні солдати. Але солдат Зоар мріє позбутися обридлої цноти, а солдат Даффі пройтися по ошатним вулицям Тель-Авіва на тонких шпильках замість берців. Під камуфляжем б'ються ніжні дівочі серця. У комедії повно дуже смішних ситуацій, діалогів, психологічних нюансів. Прекрасно грають дві головні героїні, але їх переграває Шані Кляйн, яка виконує роль сержанта Рами, повна, чуттєва, але сувора командирша. Не обходиться і без бійки між подругами, і цей епізод єдиний, до якого можна пред'явити претензії. Звичайно бійка ця не справжня, а комедійна, понарошку. Адже дівчата насправді нерозлучні подруги. А тому у бійці не вистачає «постановочних» в хорошому сенсі цього слова, якихось смішних гегів, вона не винахідлива, і тому сприймається всерйоз. А без гумору вона занадто реалістична для комедії і опускає героїнь.
Дуже здивував фільм «Моя русалка, моя Лореляй» (Україна, Росія, Нана Джорджадзе). Ми пам'ятаємо Нану Джорджадзе, як тонкого розумного режисера, постановника таких прекрасних фільмів як «Метеоідіот», «Рецепт закоханого кулінара» та інших. Однак «Русалку» немов би знімала інша людина. Тут теж мова йде про любов молодого хлопчика до більш дорослої дівчини. Але хлопчик зовсім молоденький, 14 років, а дівчина не набагато старше, 18. Так що хрестоматійної колізії не виходить. Різниця у віці у них не велика. Різниця в умовах гри - в картині «Шері», літня жінка - колишня куртизанка, а в «Русалці» молода дівчина - повія. Звичайна, сутенера має. Як то кажуть в Одесі, аж дві великі різниці. Що змусило Нюрку в юні 18 вийти на заробітки для сутенера незрозуміло. У неї нормальна сім'я, мати і батько, ніякої потреби. Правда, батько нею не дуже-то опікується, він миє машину. У кожному епізоді, скільки б днів і подій ні пройшло, він миє машину. Притому, у всіх епізодах миє одне і те ж місце - передній капот. Тут у доньки з переднім капотом не все гаразд, йому б на доньку увагу звернути, а він все машину миє. У фільмі «Метеоідіот» у Н. Джорджадзе вже був такий персонаж, теж небездоганної поведінки дівчина, теж руда, теж весь час сміється (сміхом актриса зображує недолік моральності), але та дівка грошей за свої походеньки не брала. Та була просто любитель свободи, і в цьому сенсі представляла собою навіть якийсь архетип «Кармен». Нюрка не тільки «працює» за гроші, які збирає її сутенер, їй абсолютно все одно з ким мати справу, і одного разу з її «робочого приміщення» виходить зовсім вже брудний, опущений тип. Співчуття така героїня не викликає, але ймовірно, режисер хотіла показати, що навіть таку шлюшку, на якій проби ніде ставити, любов може перетворити й підняти. Хотіла показати, але не показала. Фільм позбавлений поетичності, яка сама по собі могла б облагородити героїню, любов до неї підлітка нічого в ній не міняє, якою була, такою залишилася. Єдина психологічна фарба, яку використовували обидві актриси під керівництвом своєї режисерки - сміх як демонстрація «фривольністі», в контексті російськомовної культури сприймається неоднозначно. Є така стара приказка, сміх без причини - ознака дурачини. Тому, можливо, не знайшовши ніяких інших засобів розкриття глибинних мотивів особистості, що штовхають дівчат на таку поведінку, наші кінодами намагаються «дурачиною» виправдати своїх героїнь. Прийом спогаду (два брати згадують дитинство і першу любов) - банальний. Багато нарочитості не виправданої, незрозумілий форсаж звуку, місто хаотичне, в цій хаотичності немає художнього сенсу. Мова персонажів театральна, вони не вимовляють текст, вони його прокрикують, притому без візуальних перебивок, наприклад, спочатку, один довгий-довгий план - сидять двоє хлопчаків і голосно, без пауз, без інтонацій доносять голу інформацію. Що стало з режисером? Якщо у Фрірза і у Тальї Лаві було по одному невдалому епізоду на всю картину, то в «Русалці», навпаки, є тільки один вдалий на всю картину - хлопчики на велосипедах їдуть перший раз на морі, красивий кадр, в молочно-блакитному кольорі, музика за своїм характером відповідає зображенню. І це все? На жаль, все.
Польський фільм «Поле собак» (Лех Маевській) вразив своєю поетичністю, багатозначністю деталей. Подивилася біографію режисера, виявляється Лех Маевській не тільки кінематографіст, але ще й професійний поет і художник. Ага, тоді все правильно. Все зрозуміло. 2010 рік став для Польщі проходженням через всі можливі круги пекла. Пожежі, повені і, як апогей нещасть - катастрофа президентського літака в лісі під Смоленськом, де загинула вся польська політична еліта. Герой фільму, Адам, втратив кохану і друзів в автокатастрофі, за яку гірко звинувачує себе. Його особиста трагедія перегукується з загальнонародною - загибеллю літака з 96 персонами на борту. Адам намагається знайти розраду у сні. Його лоб перетинає шрам, він також отримав травму в аварії. Тут ми спостерігаємо той глибоко професійний підхід режисера до показу деталей, коли життєва правда корелює з художнім образом. Хворих з травмою голови дійсно мучать, так звані, імперативні засипання, яким важко противитися, і, в той же час, ми розуміємо, що Адам біжить в сон від дійсності, від докорів сумління, від тяжких спогадів. Ось таке накладення образу на реальність, їх поєднання, є вишуканий вираз в словнику кінематографа. Це вам не обличчя намилене рушником витирати, посилаючись на кіношну нібито умовність. Ключовою подією у фільмі є катастрофа літака, нібито через погані погодні умови, туман і «недосвідчених» пілотів, яким, незважаючи на недосвідченість, доручили вести борт номер один Польщі. Досвідчені пілоти саме відпочивали, коли знадобилося підняти в повітря літак з Президентом і всією іншою політичною елітою країни. З туманом, російською берізкою, що так недоречно попалася на шляху літака і недосвідченістю пілотів, за взаємною негласною домовленістю погодилися і російські дослідники «чорних ящиків» і польська сторона. Але ложечки знайшлися, а осад залишився. І цей осад дуже тонко висловив режисер однієї тільки фразою: «Якщо б росіяни захотіли, вони опублікували б ці дані, але вони не хочуть». Цю фразу вимовляє другорядний, який не має імені персонаж, боком до камери, щось кладучи в машину, ніби мимохіть для глядача і для сюжету. Насправді фраза дуже багато значить. По-моєму, заради неї і весь фільм знімався. Того року в Польщі вийшло кілька статей фахівців з авіакатастроф, що спростовують офіційну версію загибелі літака і людей, але вони були «покладені під сукно» і опубліковані тільки зараз. На своє нещастя на місці катастрофи виявився місцевий житель, який знімав події на телефон, і тут же виклав відео в ютуб, його потім знайшли вбитим у лісі, а відео було знято з показу. Однак багато хто встиг його подивитися. Сцена в фільмі, присвячена загибелі людей з літака, знята чудово. Ліс, згарище. На землі стоять столики, крісла, в яких сидять люди. Або зібравшись в коло, щось обговорюють. Люди в вечірніх нарядах, чоловіки в смокінгах, дами в бальних сукнях із відкритою спиною. Адже це еліта. Священик пов'язує рушником руки молодої красивої дівчини, прив'язуючи її до дерева. Так роблять під час вінчання, пов'язуючи рушником руки наречених. Рушник символізує з'єднання подружжя назавжди. І тут те саме: дівчина, молода красива, повінчана з деревом назавжди, їй від нього не піти. Дерево - це і та сама «фатальна береза», і символ труни, і знак неможливості піти, її життя закінчилося в тому осінньому лісі під Смоленськом. Ємний, красивий образ. Цей фільм - алегорія, розказана способами кіно, так само як зображення потойбічного світу, і в той же час земного світу, повідане за допомогою літератури середньовічним італійським поетом Данте Аліг'єрі. Цю поему, «Божественна комедія», постійно читає Адам.
Земную жизнь, пройдя до половины,
Я очутился в сумрачном лесу,
Утратив правый путь во тьме долины.
Каков он был, о, как произнесу,
Тот дикий лес, дремучий и грозящий,
Чей давний ужас в памяти несу!
Так горек он, что смерть едва ль не слаще.
Но, благо в нем обретши навсегда,
Скажу про все, что видел в этой чаще.
«Скажу про все, що бачив у цій чащі». Це не документальне кіно, не ролик, знятий на телефон випадковим свідком. Це художній образ. Але те, що ми побачили - і є те, що відбулося в цій чащі. І таким залишиться у пам'яті поляків Смоленський ліс. Ми раніше говорили про банальний показ почуттів молодих закоханих, перманентно наздоганяючих один одного у кромки моря. Про брутальності сексуальних сцен багатьох і багатьох фільмів останніх років. Наших і не наших. Не буду розповідати, як показані почуття закоханих у цьому фільмі, тому що про це можна говорити довго і, напевно, читачам це не так вже цікаво. Це цікаво режисерам, які збираються знімати любовні сцени в майбутньому. І просто раджу - подивіться цей фільм. Мені здається, що у вас щось поміняється не тільки в сприйнятті власної творчості, а й у сприйнятті одного з головних почуттів людини взагалі.
В кінці фільму у вівтарній частині храму з-під купола виливається чиста прозора вода, тече потоком, заливаючи підлогу, піднімається все вище. Очистити людське суспільство, тобто, поле собак - може тільки другий Всесвітній потоп. З того, що я бачила на ОМКФ-5, цей фільм по стислості і ємності кіномови, за думками- кращий.
«Поводир» (Україна. О. Санін) і «Хайтарма» (Україна. Ахтем Сейтаблаєв).
Я б назвала ці фільми - фільмами втрачених можливостей. Обидва оповідають про найтяжкі періоди в житті українського (Поводир) і татарського (Хайтарма) народів.
Олесь Санін сказав, я не знаю, як назвати жанр мого фільму. І правильно - жанру немає. Але не в цьому його біда.
У 30-их роках, на Україні відбувалася масова зачистка республіки від інтелігенції. Мислячі голови радянській владі не були потрібні. І були знищені, розстріляні мандрівні поети та співаки - кобзарі. Носії культури українського народу, його національного духу. У Харкові під брехливим приводом нібито з'їзду кобзарів і лірників зібрали 337 чоловік, вивезли в ліс, де були заздалегідь викопані траншеї, і розстріляли разом з їх хлопчиками-поводирями. А через 14 років інша трагедія спіткала кримсько-татарський народ - за наказом Сталіна в ніч 18 травня 1944 були посаджені в теплушки і вивезені в Середню Азію всі кримські татари, споконвічне населення Кримського півострова.
Обидва фільми перегукуються між собою з обраної теми, і, як не дивно, однакові у своїх недоліках. В обох фільмах цілих дві перші третини розповіді присвячені вступній частині - оповіданням про головного героя (хлопчик в «поводирів» і льотчик в «Хайтарма», його грає сам режисер), які спостерігатимуть подальшу трагедію. Остання третина - власне трагедія, розстріл і депортація.
Але ... головний герой-кобзар у нас ще є, а інша маса кобзарів знеособлена, ми про них знаємо від інших персонажів фільму, а самі з ними не знайомі. Вони нам не представлені, немає індивідуальностей, індивідуумів, особистостей, і фільм перетворюється на інформацію про подію розстрілу, позбавлену співпереживання. Співпереживати глядач може тільки, якщо знайомий з героями, глядач повинен вступити з героєм в «інтимні стосунки». Перейнятися його життям, знати про нього якомога більше. Ці відносини можуть бути поганими чи хорошими. Але вони повинні виникнути. Треба з героєм познайомитися. Якщо їх немає, кіно перетворюється на інформацію, на журналістику. Так, кіно - мистецтво певною мірою інформативне, але в основному емоційне, мистецтво співпереживання. Співпереживання при перегляді «поводиря» не виникає. Ми просто дізнаємося про такий кричуще жорстокий факт знищення живих людей і частини української культури. Для загального розвитку і не більше. Те ж саме при перегляді фільму «Хайтарма». Ця історія могла б вразити уяву і серця глядача, якби режисер дав собі ради замість себе, улюбленого, показати на екрані ряд портретів людей, що вивозяться в невідомість, їх страх, біль, відчай. Тема фільму могла б підказати трактування твору екзистенціалістського, що оголює глибини людської натури в найстрашніший момент їхнього життя. Не маленький шматочок в кінці, а десь, починаючи з другої частини фільму. Зняти ряд сцен з живими людьми, а не знеособленою масою. Показати не тільки як заганяли татар у вагони, а ще їхню довгу страшну поїздку до місця призначення. Два тижні без їжі і води, їду давали тільки на рідкісних зупинках, багато хто не встигали достояти до неї в черзі. Померлі серед живих їхали стоячи, так як людей було набито в вагони стільки, що не можна було сісти. Туалетів не було, на станціях не всі встигали сходити в поле. Татарки, виховані в традиціях цнотливості, вмирали від розриву сечового міхура, так як не могли собі дозволити мочитися в присутності чоловіків. Енкаведисти викидали трупи на зупинках, як собак, не даючи родичам поховати їх в землі. Ось що можна було показати, через ряд сцен, переходячи з вагона в вагон, і це була б справжня трагедія, яка дійсно мала місце в історії. Але ... не вистачило пороху режисерові. Він себе, героя, знімав. Як він дає в ніс енкаведисту, типово кіношним прийомом, який схопив його батька горло. Навіть якщо є якісь сценки, вони не доведені до кінця. Наприклад, дівчина кидається бігти, огинає вагон. Слідом за нею кидається собака. Поїзд їде, з того боку вагонів нічого немає. Ми розуміємо, що собака наздогнала дівчину. Але ж можна було б зняти так: собака кинувся за дівчиною. Поїзд рушає, їде. На тій стороні шляху ми бачимо нерухоме тіло дівчини. І розуміємо, що собака загриз її. І все, без показу кривавої сцени. Все було б ясно. Обидва фільми користуватимуться успіхом. Вже користуються. Але, на жаль, це успіх тематичний, а не кінематографічний. Повага до теми. А можливості, які давала ця тема, упущені. І протягом найближчих років знімати кіно на цю тему вже не можна. Вона використана, дискредитована. Дуже шкода ...
Два спеціальні призи журі мене здивували. Алонсо Руіспаласіос зі своїм чорно-білим «Гуерос» порадував журі, як вони висловилися, «Новаторською формою вираження поваги класичному французькому кінематографу».
Ну і що? Який зв'язок між Мексикою та Францією заслуговує двох годин нудного фільму? Хотілося б в мексиканському фільмі Мексику побачити. Ну, може вона самим мексиканцям набридла, але тоді можна було б хоч сюжет цікавіше скласти. Дивно, напевно, це якась містична риса саме цього фестивалю, але в цьому фільмі теж є тільки один хороший епізод. В самому кінці, коли хлопці, що проїхали півкраїни, щоб побачити свого кумира, виявляється, йому не потрібні й не цікаві. Правда, потім вони зуміли достукатися до його серця. Але вся історія зі страйком в університеті довга, монотонна і в принципі нічим не виправдана. Чого вони хочуть, чому заперечують проти декана, що за лиходій цей декан, фільм нам не пояснив.
У зв'язку з цим згадала інший фільм, який дивилася в кінці 80-их, коли ще не було в Україні Інтернету і не можна було витягнути фільм з Ютуба, а тому не пам'ятаю, як він називався, і хто автори. Але там такий дуже цікавий кіноприйом. Йде війна в Лівані. Немає головного героя, просто ряд воюючих з тієї та іншої сторони. І здається, що це просто мішанина з боїв, обстрілів, криків поранених, смертей, ісламських угруповань, християнської самооборони, регулярної ліванської армії. І думаєш, до чого це все? У чому сенс фільму? І раптом стає ясно - сенс у безглуздості! Ця війна безглузда! У ній немає переможців, немає переможених, вона нескінченна, саме тому, що вона безглузда. Дуже цікавий хід.
А в мексиканському «Гуерос» невизначеність сюжету нічим не виправдана.
Другий фільм, відзначений спеціальним призом це російська стрічка «Зірка» Ганни Мелікян «За блискучу акторську гру Тіни Далакішвілі». Не заперечуючи заслуг актриси, я б, якщо давала б приз цього фільму, зазначила краще сценарій фільму з його несподіваними сюжетними поворотами. Якось не прийнято у нас відзначати сценарії, а але ж це основа фільму, без якої нічого не відбудеться.
Закінчення частини другої в наступному блозі: http://screenplay.com.ua/blog/?id=311
ОМКФ-5. Частина друга - частковості.
Це, звичайно ж, фільми.
Як я вже писала, відкриття було урочистим і строгим. Маленька деталь, непродумана постановником видовища, він не врахував психологію глядача. Основну частину часу відкриття зайняв оркестр театру Музкомедії, що прекрасно виконав музику з кінофільмів. Але перед початком концерту ніхто нічого не оголосив. Тому концерт для глядачів психологічно концертом не був, його сприйняли, як затравку, розігрів, і весь концерт очікували «початку» церемонії, що трохи знизило враження від музики. Все інше було дуже добре.
Добірка фільмів також порадувала.
Одним з перших подивилися російський фільм Михайла Сігала «Кіно про Алексєєва». Цікаво якось вийшло. Не думаючи ні про що таке, Сігал, раптом показав той самий СРСР часів совка, за яким так тужить сьогоднішня спільність проросійськи налаштованих українських бабусь. Немов сказав, ось вона ваша молодість, подобається, а?
Так, там була і вольниця КСП, і задушлива атмосфера однаковості і «підрівняловки» всіх під одну гребінку, коли з усіх репродукторів доносилася одна і та ж пісня. На прес-конференції режисер сказав, що коли його хвалять за те, що він відродив атмосферу радянського кіно, то для нього це образа. Може і образа, але при всій симпатії до Михайла Сігала, все-таки скажу, що, на мій погляд, він не «відродив» атмосферу радянського кіно, але все-таки своєю художньою манерою радянське кіно нагадав. У чому я рівно нічого поганого не бачу. Радянське кіно було цілком собі на високому рівні.
Хтось із журналістів поскаржився на повільний ритм і затягнутість. Режисер пожартував, ви хочете сказати, що було нудно? Мій темпоритм - це спосіб вираження.
Так, в країні, в якій всі дні були схожі один на одного як жменя копійок, в якій роками нічого не відбувалося, як у повільному сні, люди жили відповідно до такого темпоритму. Але якщо, чесно, так таки, нуднувато. Тому що якось передбачувано все. Але, вільно чи мимоволі, Сігал екстраполював атмосферу совка на сьогоднішню Росію в плані констатації факту -
барди ніколи і нікому не потрібні, вони не можуть знайти своє місце в цьому житті. Так вийшло, що другим фільмом, який я побачила був теж російський «Ще один рік». Режисер Оксана Бичкова. Сильний режисер. Але ... в майбутньому. Поки що показала себе як відмінний режисер по роботі з актором. Двоє головних героїв грають у неї природно, органічно, та ще атмосферу живого спілкування створює ракурс зйомки. У цій частині просто відмінно. Однак причину конфлікту між молодими чоловіками, режисер називає, але не розкриває, не аналізує. Ми розуміємо, що вони соціально різні люди, інтелігентка і простий хлопець, або, можна і так - інтроверт і екстраверт. Цю пару можна було б розглядати, як з однієї, так і з іншої точки зору. Це приводить їх до розлучення. Але така розбіжність у поглядах заслуговує більш пильного аналізу, психологічних тонкощів, які були б глядачеві цікаві, вчили б глядача розбиратися в собі самому, не тільки у взаєминах героїв. Але аналізу, психологічної глибини немає. Є констатація факту, а це плоско, дрібно.
Перший кадр, з якого починається фільм, потужний, красивий за кольором і композиції, шосе нічної Москви яким їде герой. А далі все побудовано на великих планах, одноманітних, відсутня перспектива, дальній план. Немає повітря в кадрі. Це просто епідемія якась, багато режисерів грішать невиразністю відеоряду, зайвою кількістю крупних планів, тому, що захоплюються сюжетом і акторами і забувають про візуальну сторону. І дуже шкода. Такої краси зображення, яку може дати кіно, не дадуть ні театр, ні телевізійний фільм.
Зате вже на фільмі «Шері» Стівена Фрірза (Великобританія) очі насолодилися по повній програмі!
Ах, що за живопис в кожному кадрі! Що за наповнення екранного простору кольором, рухом, колиханням вітру і тонкими нюансами взаємин героїв, при повному збігу характеру музики і візуального ряду, що підтримують один одного. Все-все гармонізовано, костюми героїв і фон гобеленів за їх спинами, меблі і вид, що відкривається з вікна, навіть порода собачки, здається, не може бути іншою.
Дві жінки, що витончено б,ються. Вони подруги, але з якою тонкою іронією підколює одна іншу, так непомітно, з посмішкою. Дещо одноманітна Мішель Пфайфер в зображенні своєї «нарочитості гри з хлопчиськом» до того моменту, коли він одружується. Потім вже все добре, вона природна.
Белль епок, одним словом!
Белль епок, але напередодні війни.
Претензій немає за винятком одного кадру. Шері їде у весільну подорож з молодою дружиною, і в першу шлюбну ніч накидається на неї в вагоні, стоячи. Скільки разів ми вже бачили саме таку демонстрацію грубості чоловіка, його нелюбові до жінки. Хотілося б щось нове побачити, якусь іншу вигадку. Фрірза така банальність не гідна.
Мене взагалі дивують чотири прийоми в кіно, які кочують з фільму до фільму. Просто тобі паперовий шаблон, куплений в магазині «Все по три». Перше - це та сама грубість чоловіка, що нападає стоячи на нелюбиму жінку. Попри як не зневажав би її, але ж поруч є ліжко, самому ж незручно. Але режисери «кіномужчіну» так навчили, інтимне життя з нелюбою починати з акробатичних екзерсисів. (Кохану він на руках несе у ліжко).
Друге. «Кіномужчіна» голиться, намилює обличчя милом, його хтось відволікає і він витирає намилене обличчя рушником, не змивши мило водою. Хоча його змити одна секунда, зате потім не буде щипати шкіру. У житті він, звичайно, змиє після зйомки. А тут він, типа того, вище за таких дрібниць. А от справжній режисер якраз не «вище за таких дрібниць». Хоч убийте мене, не уявляю, щоб у Інгмара Бергмана персонаж не виконав якісь дрібниці, що додають фільму справжньої достовірності, та наповнюють екран повнотою життя. Третє – «кіножінка» завжди входить в квартиру, де її чекає труп або маніяк, вигукуючи з порога ім'я того, хто повинен би перебувати в квартирі, але той їй не відповідає. Жодного разу в житті не бачила дурочку, яка гукає з порога. І чого б їй просто далі не пройти? І четверте – «кінозакохані», що бігають один за одним вздовж кромки води біля моря. Так вони любов зображують. Десятки років уже. От немає того, щоб побігати по проїжджій частині вулиці з шестирядним рухом, увагу глядача точно було б забезпечено.
Отже, хотілося б чогось новішого.
Але не будемо бурчати. До речі, те, що новіше, як раз побачимо в польському фільмі «Поле собак», а поки повернімося до незрівнянного Фрірза, якого навіть один допущений шаблон не може зіпсувати.
Саме чотири фільми Стівена Фрірза, показані на ОМКФ, підтверджують те, що я писала у частині першій - загальностях. Тому що на фестивалі дивилися його фільми і ті молоді режисери, для яких такий перегляд - школа майстерності, і просто глядачі, для яких такий перегляд теж школа кіномистецтва.
Дуже цікавий фінал фільму. Власне історія не так вже нова. Любов молодої людини і немолодої жінки, колишньої куртизанки. Було. Бачили, читали. Але ...
Є варіант розвитку подій по серійному милу. Стара коханка набридає молодому коханцю, він іде від неї до молоденької, а в фіналі моралізує сусідка по сходовій клітці. І є варіант по Фрірзу. Любов виявляється справжньою, у молодого героя вихід з неї один - на війну, де він гине. Белль епок закінчується Першою світовою війною, тому що неминуче закінчується кожна епоха, і починається нова, і з закінченням епохи краси, любові і витонченої куртуазності, людство пішло іншим шляхом, шляхом насильства, крові і вбивства. Можливо, з початком 20-го століття закінчився період духовного росту всього людства і почався період його спаду?
Були на фестивалі і простенькі фільми, так би мовити, для народу. Розважальні. І вони теж потрібні. Тому що в епоху темну, страшну, вони служать фактором психологічного розвантаження для людей. Ну, щоб не надто морочитися труднощами життя. Начебто сеанс у психотерапевта.
Таким розвантаженням явився фільм «Прогулянки по світлу». (Великобританія, Макс Джива, Данія Пасквіні) Проста, банальна інтрига, молодь закохується, свариться, в кінці все закінчується як треба. Про цей фільм не було б потреби багато говорити, але є
одна деталь, про яку хочеться поміркувати. Фільм музичний, тобто, зі вставними номерами. Те, що, на мій погляд, не повинно в кіно бути взагалі. Тому що кіно це екшн - рух сюжету. Вставні пісеньки сюжет гальмують. Насолодитися музичної стороною пісеньки не вийде, живий звук є живий звук, а екранний спів як спів нікуди не годиться. Ні Богу свічка, ні чорту кочерга. Інша справа, якщо це повноцінний мюзикл, де пісня є складовою частиною сюжету, де в пісні герой повідомляє якусь інформацію, розповідає про свої почуття, тоді пісня сюжет не затримує, а навпаки, рухає його вперед. А вставні номери, це латки на новій одежинці. Виняток становить опера. Потрапити в оперний театр може не кожна людина, оперні театри є в лічених містах. Під екранізацію опери записують голоси кращих оперних співаків. Іноді кращий голос країни накладається на гру знаменитої кінозірки, що посилює художнє враження. І такий фільм несе в народ велику просвітницьку функцію. А коли героїня раптом заспівує від надлишку почуттів про те, що море синє, а небо блакитне, то від такого несподіваного відкриття нікому ніякої користі.
Зате ми побачили дуже цікавий японський фільм «Анатомія скріпки». (Режисер і автор сценарію Акіра Ікеда). Як все японське. Химерний і глибокий. Така собі притча в стилі сюр. При бажанні, а головне, при усвідомленні несвободи, з неї народжується свобода, як з кокона метелик. До речі, він теж знятий без дальніх планів, нарочито плоский екран, немає перспективи, але тут це задумка - тіснота, неможливість повернутися фізично означає неможливість виразити себе духовно. Персонажі навіть змушені протискуватися за спинами один одного. Можливо, тут ще грає роль якась невідома нам японська традиція живопису чи театру. Плаский екран явно прийом, а не недолік. Новий для кіно сюжет, нові персонажі, несхожі на все, що ми бачили раніше, нові форми вираження. Режисер молодий, 76-го року народження, зовні ще молодший, зате розумний який! Японія - одним словом!
Ще одна екзотика. Ізраїльська комедія «Нуль мотивації». (Талья Лаві). Заслужено отримав Гран-прі ОМКФ - статуетку «Золотий Дюк». Про дівчат в ізраїльській армії. Правда, зробити по 200 віджимань преса може не кожен хлопець, але це ж особливі дівчини. Захисниці батьківщини. Виявляється, на артилерійській базі біля ізраїльського кордону, в пустелі, киплять не тільки військові пристрасті. Дві подруги Зоар і Даффі професійні солдати. Але солдат Зоар мріє позбутися обридлої цноти, а солдат Даффі пройтися по ошатним вулицям Тель-Авіва на тонких шпильках замість берців. Під камуфляжем б'ються ніжні дівочі серця. У комедії повно дуже смішних ситуацій, діалогів, психологічних нюансів. Прекрасно грають дві головні героїні, але їх переграває Шані Кляйн, яка виконує роль сержанта Рами, повна, чуттєва, але сувора командирша. Не обходиться і без бійки між подругами, і цей епізод єдиний, до якого можна пред'явити претензії. Звичайно бійка ця не справжня, а комедійна, понарошку. Адже дівчата насправді нерозлучні подруги. А тому у бійці не вистачає «постановочних» в хорошому сенсі цього слова, якихось смішних гегів, вона не винахідлива, і тому сприймається всерйоз. А без гумору вона занадто реалістична для комедії і опускає героїнь.
Дуже здивував фільм «Моя русалка, моя Лореляй» (Україна, Росія, Нана Джорджадзе). Ми пам'ятаємо Нану Джорджадзе, як тонкого розумного режисера, постановника таких прекрасних фільмів як «Метеоідіот», «Рецепт закоханого кулінара» та інших. Однак «Русалку» немов би знімала інша людина. Тут теж мова йде про любов молодого хлопчика до більш дорослої дівчини. Але хлопчик зовсім молоденький, 14 років, а дівчина не набагато старше, 18. Так що хрестоматійної колізії не виходить. Різниця у віці у них не велика. Різниця в умовах гри - в картині «Шері», літня жінка - колишня куртизанка, а в «Русалці» молода дівчина - повія. Звичайна, сутенера має. Як то кажуть в Одесі, аж дві великі різниці. Що змусило Нюрку в юні 18 вийти на заробітки для сутенера незрозуміло. У неї нормальна сім'я, мати і батько, ніякої потреби. Правда, батько нею не дуже-то опікується, він миє машину. У кожному епізоді, скільки б днів і подій ні пройшло, він миє машину. Притому, у всіх епізодах миє одне і те ж місце - передній капот. Тут у доньки з переднім капотом не все гаразд, йому б на доньку увагу звернути, а він все машину миє. У фільмі «Метеоідіот» у Н. Джорджадзе вже був такий персонаж, теж небездоганної поведінки дівчина, теж руда, теж весь час сміється (сміхом актриса зображує недолік моральності), але та дівка грошей за свої походеньки не брала. Та була просто любитель свободи, і в цьому сенсі представляла собою навіть якийсь архетип «Кармен». Нюрка не тільки «працює» за гроші, які збирає її сутенер, їй абсолютно все одно з ким мати справу, і одного разу з її «робочого приміщення» виходить зовсім вже брудний, опущений тип. Співчуття така героїня не викликає, але ймовірно, режисер хотіла показати, що навіть таку шлюшку, на якій проби ніде ставити, любов може перетворити й підняти. Хотіла показати, але не показала. Фільм позбавлений поетичності, яка сама по собі могла б облагородити героїню, любов до неї підлітка нічого в ній не міняє, якою була, такою залишилася. Єдина психологічна фарба, яку використовували обидві актриси під керівництвом своєї режисерки - сміх як демонстрація «фривольністі», в контексті російськомовної культури сприймається неоднозначно. Є така стара приказка, сміх без причини - ознака дурачини. Тому, можливо, не знайшовши ніяких інших засобів розкриття глибинних мотивів особистості, що штовхають дівчат на таку поведінку, наші кінодами намагаються «дурачиною» виправдати своїх героїнь. Прийом спогаду (два брати згадують дитинство і першу любов) - банальний. Багато нарочитості не виправданої, незрозумілий форсаж звуку, місто хаотичне, в цій хаотичності немає художнього сенсу. Мова персонажів театральна, вони не вимовляють текст, вони його прокрикують, притому без візуальних перебивок, наприклад, спочатку, один довгий-довгий план - сидять двоє хлопчаків і голосно, без пауз, без інтонацій доносять голу інформацію. Що стало з режисером? Якщо у Фрірза і у Тальї Лаві було по одному невдалому епізоду на всю картину, то в «Русалці», навпаки, є тільки один вдалий на всю картину - хлопчики на велосипедах їдуть перший раз на морі, красивий кадр, в молочно-блакитному кольорі, музика за своїм характером відповідає зображенню. І це все? На жаль, все.
Польський фільм «Поле собак» (Лех Маевській) вразив своєю поетичністю, багатозначністю деталей. Подивилася біографію режисера, виявляється Лех Маевській не тільки кінематографіст, але ще й професійний поет і художник. Ага, тоді все правильно. Все зрозуміло. 2010 рік став для Польщі проходженням через всі можливі круги пекла. Пожежі, повені і, як апогей нещасть - катастрофа президентського літака в лісі під Смоленськом, де загинула вся польська політична еліта. Герой фільму, Адам, втратив кохану і друзів в автокатастрофі, за яку гірко звинувачує себе. Його особиста трагедія перегукується з загальнонародною - загибеллю літака з 96 персонами на борту. Адам намагається знайти розраду у сні. Його лоб перетинає шрам, він також отримав травму в аварії. Тут ми спостерігаємо той глибоко професійний підхід режисера до показу деталей, коли життєва правда корелює з художнім образом. Хворих з травмою голови дійсно мучать, так звані, імперативні засипання, яким важко противитися, і, в той же час, ми розуміємо, що Адам біжить в сон від дійсності, від докорів сумління, від тяжких спогадів. Ось таке накладення образу на реальність, їх поєднання, є вишуканий вираз в словнику кінематографа. Це вам не обличчя намилене рушником витирати, посилаючись на кіношну нібито умовність. Ключовою подією у фільмі є катастрофа літака, нібито через погані погодні умови, туман і «недосвідчених» пілотів, яким, незважаючи на недосвідченість, доручили вести борт номер один Польщі. Досвідчені пілоти саме відпочивали, коли знадобилося підняти в повітря літак з Президентом і всією іншою політичною елітою країни. З туманом, російською берізкою, що так недоречно попалася на шляху літака і недосвідченістю пілотів, за взаємною негласною домовленістю погодилися і російські дослідники «чорних ящиків» і польська сторона. Але ложечки знайшлися, а осад залишився. І цей осад дуже тонко висловив режисер однієї тільки фразою: «Якщо б росіяни захотіли, вони опублікували б ці дані, але вони не хочуть». Цю фразу вимовляє другорядний, який не має імені персонаж, боком до камери, щось кладучи в машину, ніби мимохіть для глядача і для сюжету. Насправді фраза дуже багато значить. По-моєму, заради неї і весь фільм знімався. Того року в Польщі вийшло кілька статей фахівців з авіакатастроф, що спростовують офіційну версію загибелі літака і людей, але вони були «покладені під сукно» і опубліковані тільки зараз. На своє нещастя на місці катастрофи виявився місцевий житель, який знімав події на телефон, і тут же виклав відео в ютуб, його потім знайшли вбитим у лісі, а відео було знято з показу. Однак багато хто встиг його подивитися. Сцена в фільмі, присвячена загибелі людей з літака, знята чудово. Ліс, згарище. На землі стоять столики, крісла, в яких сидять люди. Або зібравшись в коло, щось обговорюють. Люди в вечірніх нарядах, чоловіки в смокінгах, дами в бальних сукнях із відкритою спиною. Адже це еліта. Священик пов'язує рушником руки молодої красивої дівчини, прив'язуючи її до дерева. Так роблять під час вінчання, пов'язуючи рушником руки наречених. Рушник символізує з'єднання подружжя назавжди. І тут те саме: дівчина, молода красива, повінчана з деревом назавжди, їй від нього не піти. Дерево - це і та сама «фатальна береза», і символ труни, і знак неможливості піти, її життя закінчилося в тому осінньому лісі під Смоленськом. Ємний, красивий образ. Цей фільм - алегорія, розказана способами кіно, так само як зображення потойбічного світу, і в той же час земного світу, повідане за допомогою літератури середньовічним італійським поетом Данте Аліг'єрі. Цю поему, «Божественна комедія», постійно читає Адам.
Земную жизнь, пройдя до половины,
Я очутился в сумрачном лесу,
Утратив правый путь во тьме долины.
Каков он был, о, как произнесу,
Тот дикий лес, дремучий и грозящий,
Чей давний ужас в памяти несу!
Так горек он, что смерть едва ль не слаще.
Но, благо в нем обретши навсегда,
Скажу про все, что видел в этой чаще.
«Скажу про все, що бачив у цій чащі». Це не документальне кіно, не ролик, знятий на телефон випадковим свідком. Це художній образ. Але те, що ми побачили - і є те, що відбулося в цій чащі. І таким залишиться у пам'яті поляків Смоленський ліс. Ми раніше говорили про банальний показ почуттів молодих закоханих, перманентно наздоганяючих один одного у кромки моря. Про брутальності сексуальних сцен багатьох і багатьох фільмів останніх років. Наших і не наших. Не буду розповідати, як показані почуття закоханих у цьому фільмі, тому що про це можна говорити довго і, напевно, читачам це не так вже цікаво. Це цікаво режисерам, які збираються знімати любовні сцени в майбутньому. І просто раджу - подивіться цей фільм. Мені здається, що у вас щось поміняється не тільки в сприйнятті власної творчості, а й у сприйнятті одного з головних почуттів людини взагалі.
В кінці фільму у вівтарній частині храму з-під купола виливається чиста прозора вода, тече потоком, заливаючи підлогу, піднімається все вище. Очистити людське суспільство, тобто, поле собак - може тільки другий Всесвітній потоп. З того, що я бачила на ОМКФ-5, цей фільм по стислості і ємності кіномови, за думками- кращий.
«Поводир» (Україна. О. Санін) і «Хайтарма» (Україна. Ахтем Сейтаблаєв).
Я б назвала ці фільми - фільмами втрачених можливостей. Обидва оповідають про найтяжкі періоди в житті українського (Поводир) і татарського (Хайтарма) народів.
Олесь Санін сказав, я не знаю, як назвати жанр мого фільму. І правильно - жанру немає. Але не в цьому його біда.
У 30-их роках, на Україні відбувалася масова зачистка республіки від інтелігенції. Мислячі голови радянській владі не були потрібні. І були знищені, розстріляні мандрівні поети та співаки - кобзарі. Носії культури українського народу, його національного духу. У Харкові під брехливим приводом нібито з'їзду кобзарів і лірників зібрали 337 чоловік, вивезли в ліс, де були заздалегідь викопані траншеї, і розстріляли разом з їх хлопчиками-поводирями. А через 14 років інша трагедія спіткала кримсько-татарський народ - за наказом Сталіна в ніч 18 травня 1944 були посаджені в теплушки і вивезені в Середню Азію всі кримські татари, споконвічне населення Кримського півострова.
Обидва фільми перегукуються між собою з обраної теми, і, як не дивно, однакові у своїх недоліках. В обох фільмах цілих дві перші третини розповіді присвячені вступній частині - оповіданням про головного героя (хлопчик в «поводирів» і льотчик в «Хайтарма», його грає сам режисер), які спостерігатимуть подальшу трагедію. Остання третина - власне трагедія, розстріл і депортація.
Але ... головний герой-кобзар у нас ще є, а інша маса кобзарів знеособлена, ми про них знаємо від інших персонажів фільму, а самі з ними не знайомі. Вони нам не представлені, немає індивідуальностей, індивідуумів, особистостей, і фільм перетворюється на інформацію про подію розстрілу, позбавлену співпереживання. Співпереживати глядач може тільки, якщо знайомий з героями, глядач повинен вступити з героєм в «інтимні стосунки». Перейнятися його життям, знати про нього якомога більше. Ці відносини можуть бути поганими чи хорошими. Але вони повинні виникнути. Треба з героєм познайомитися. Якщо їх немає, кіно перетворюється на інформацію, на журналістику. Так, кіно - мистецтво певною мірою інформативне, але в основному емоційне, мистецтво співпереживання. Співпереживання при перегляді «поводиря» не виникає. Ми просто дізнаємося про такий кричуще жорстокий факт знищення живих людей і частини української культури. Для загального розвитку і не більше. Те ж саме при перегляді фільму «Хайтарма». Ця історія могла б вразити уяву і серця глядача, якби режисер дав собі ради замість себе, улюбленого, показати на екрані ряд портретів людей, що вивозяться в невідомість, їх страх, біль, відчай. Тема фільму могла б підказати трактування твору екзистенціалістського, що оголює глибини людської натури в найстрашніший момент їхнього життя. Не маленький шматочок в кінці, а десь, починаючи з другої частини фільму. Зняти ряд сцен з живими людьми, а не знеособленою масою. Показати не тільки як заганяли татар у вагони, а ще їхню довгу страшну поїздку до місця призначення. Два тижні без їжі і води, їду давали тільки на рідкісних зупинках, багато хто не встигали достояти до неї в черзі. Померлі серед живих їхали стоячи, так як людей було набито в вагони стільки, що не можна було сісти. Туалетів не було, на станціях не всі встигали сходити в поле. Татарки, виховані в традиціях цнотливості, вмирали від розриву сечового міхура, так як не могли собі дозволити мочитися в присутності чоловіків. Енкаведисти викидали трупи на зупинках, як собак, не даючи родичам поховати їх в землі. Ось що можна було показати, через ряд сцен, переходячи з вагона в вагон, і це була б справжня трагедія, яка дійсно мала місце в історії. Але ... не вистачило пороху режисерові. Він себе, героя, знімав. Як він дає в ніс енкаведисту, типово кіношним прийомом, який схопив його батька горло. Навіть якщо є якісь сценки, вони не доведені до кінця. Наприклад, дівчина кидається бігти, огинає вагон. Слідом за нею кидається собака. Поїзд їде, з того боку вагонів нічого немає. Ми розуміємо, що собака наздогнала дівчину. Але ж можна було б зняти так: собака кинувся за дівчиною. Поїзд рушає, їде. На тій стороні шляху ми бачимо нерухоме тіло дівчини. І розуміємо, що собака загриз її. І все, без показу кривавої сцени. Все було б ясно. Обидва фільми користуватимуться успіхом. Вже користуються. Але, на жаль, це успіх тематичний, а не кінематографічний. Повага до теми. А можливості, які давала ця тема, упущені. І протягом найближчих років знімати кіно на цю тему вже не можна. Вона використана, дискредитована. Дуже шкода ...
Два спеціальні призи журі мене здивували. Алонсо Руіспаласіос зі своїм чорно-білим «Гуерос» порадував журі, як вони висловилися, «Новаторською формою вираження поваги класичному французькому кінематографу».
Ну і що? Який зв'язок між Мексикою та Францією заслуговує двох годин нудного фільму? Хотілося б в мексиканському фільмі Мексику побачити. Ну, може вона самим мексиканцям набридла, але тоді можна було б хоч сюжет цікавіше скласти. Дивно, напевно, це якась містична риса саме цього фестивалю, але в цьому фільмі теж є тільки один хороший епізод. В самому кінці, коли хлопці, що проїхали півкраїни, щоб побачити свого кумира, виявляється, йому не потрібні й не цікаві. Правда, потім вони зуміли достукатися до його серця. Але вся історія зі страйком в університеті довга, монотонна і в принципі нічим не виправдана. Чого вони хочуть, чому заперечують проти декана, що за лиходій цей декан, фільм нам не пояснив.
У зв'язку з цим згадала інший фільм, який дивилася в кінці 80-их, коли ще не було в Україні Інтернету і не можна було витягнути фільм з Ютуба, а тому не пам'ятаю, як він називався, і хто автори. Але там такий дуже цікавий кіноприйом. Йде війна в Лівані. Немає головного героя, просто ряд воюючих з тієї та іншої сторони. І здається, що це просто мішанина з боїв, обстрілів, криків поранених, смертей, ісламських угруповань, християнської самооборони, регулярної ліванської армії. І думаєш, до чого це все? У чому сенс фільму? І раптом стає ясно - сенс у безглуздості! Ця війна безглузда! У ній немає переможців, немає переможених, вона нескінченна, саме тому, що вона безглузда. Дуже цікавий хід.
А в мексиканському «Гуерос» невизначеність сюжету нічим не виправдана.
Другий фільм, відзначений спеціальним призом це російська стрічка «Зірка» Ганни Мелікян «За блискучу акторську гру Тіни Далакішвілі». Не заперечуючи заслуг актриси, я б, якщо давала б приз цього фільму, зазначила краще сценарій фільму з його несподіваними сюжетними поворотами. Якось не прийнято у нас відзначати сценарії, а але ж це основа фільму, без якої нічого не відбудеться.
Закінчення частини другої в наступному блозі: http://screenplay.com.ua/blog/?id=311