Коли не боїшся, коли не закриваєш очі, побачивши страшне, все й далі лишається на своїх місцях, все й далі лишається з тобою, все й далі від тебе залежить.
Сергій Жадан, ТСН.ua
На судовому засіданні в Ростові-на-Дону, де відбувається судовий процес над українцями Олегом Сенцовим та Олександром Кольченком, прокурор попросив для Сенцова міру покарання в 23 роки. А я саме вчора дочитав його, Сенцова, книжку оповідань. Себто, відклав книжку й прочитав у Мережі заключне слово Олега. Ніби в продовження написаного. Цілком логічне продовження, слід сказати. В оповіданнях він пише перш за все про себе. І впродовж суду залишився собою.
Той момент, коли література стає частиною історії, а літери свідчать не лише про автора, а й про потенційних читачів. Оскільки це його заключне слово теж – ніби оповідання з його книжки, один із монологів, які він не встиг записати на папері, передбачаючи, що буде нагода проговорити його вголос, не так для себе, як для тих, хто ще здатен почути. Справжня література завжди проростає в політику. Чи виростає з політики, так чи інакше не вміщаючись у вузьких і мало кому цікавих літературних межах. Ось і тут прості історії про звичайних мешканців одного півострова, історії чіткі, стримані, позбавлені пафосу, проте не позбавлені любові, в реальному житті раптом завершились зовсім іншими обставинами – значно трагічнішими, значно масштабнішими, наповненими болем разом із надією. Лише відчаю в цьому всьому немає. І пафосу справді немає. А любов є.
В книзі вона всюди, любов. А вже з цієї любові формується пам'ять і починаються оповіді. Про те, як багато всього було, і як слід за все це дякувати. Ось він і дякує – за щасливе дитинство, за прочитані книжки, за отримані знання, за помилки, з яких, виявляється, можна робити правильні висновки. Згадує легко, говорить чесно, навіть якщо згадувати не надто приємно. Про власну малодушність теж згадує, не соромиться, про власну черствість, про все, чого можна було й не згадувати. Але краще згадати – так виходить чесніше й правдоподібніше. Тут усе загалом правдоподібно, можливо тому, що просто й універсально. Настільки універсально, що в якийсь момент забуваєш, про який час він пише, про який півострів. І коли каже: "Если вы никогда в детстве не играли з друзьями в прятки в сумерках – значит, у вас не было детства", – лишається погодитись. Не думаю, що в теперішньому світі, без СРСР і з кабельним телебаченням, ці речі змінились. Універсальні речі не змінюються. Просто про них не завжди пам'ятають.
Сьогодні загалом багато про що не пам'ятають. І нагадати можуть хіба що ось такі книги – наповнені любов'ю й спогадами. Себто, обличчями, голосами, запахами й радістю. Радістю, що проступає навіть крізь розповіді про смерть та занепад. Оскільки радості, її взагалі більше, її більше в принципі.
І що хочеться сказати ще. Так сталося, що нині багато хто з нас опинився в незвичних для себе обставинах. Іноді ці обставини дивні, іноді – відверто печальні, драматичні. Проте навіть за цих обставин у більшості з нас там, у минулому, в тому, що нас формувало й звідки ми прийшли, лишилося багато такого, що нас підтримує, що примушує нас далі бути собою, примушує не відступати, не зраджувати собі. У всіх у нас у нашому минулому лишилося безліч речей, які формували наше розуміння світу, наше його бачення, і формували його таким чином, що жодні обставини тепер не примусять тебе зраджувати, відступатися й боятись. І речі ці, виявляється, доволі прості – перші друзі, перші книжки, батьківські будинки, початкові школи, велосипеди, футбольні м'ячі, напхані підручниками портфелі – те, що було в кожного, те, про що не всі пам'ятають. А даремно – саме наші дитячі іграшки й підліткові проблеми ставлять наш голос, вчать нас ніжності й відповідальності, вчать відчувати сором і не відчувати страху.
Він і в заключному слові на суді про це сказав – про необхідність не боятися, не відчувати страху. Про необхідність дуже важливу саме сьогодні, коли лякають зусібіч, примушуючи забувати тих, із ким разом жив, і любити тих, хто тебе, власне, лякає. А ось коли не боїшся, коли не закриваєш очі, побачивши страшне, все й далі лишається на своїх місцях, все й далі лишається з тобою, все й далі від тебе залежить – і твоє минуле, і твоє теперішнє. І навіть твоє майбутнє.