Ні, якщо немає сорому, то нащо він її затуляв своїм тілом від сторонніх глаз іншопланетної жінки, що це за жест такий й чим він вмотивований?

А сльози, сльози дружи й так зрозумілі, а от його, то я так розумію, йому дружину шкода, а не себе.... ну напевно можна й так... але ж мрія його то пощезла й що, ніякої в нього на то реакції?
Хоча то вже таке, нюанси інтерпрітації, а тому якщо не було цілком конкретного завдання передати глядачу саме зазначений Вами посил, то напевно цю полісемантичність можна й полишити.

Втім, всеодно Катерино дякую, що роз'яснили деякі моменти.

Й ще одне, досі не второпаю, навіщо Вам продюсер до цієї КМ, камеру в руки, акторів причепурили й впєрьод, так би мовити, за орденами-оскарами ;).

Написав Геннадій Коваль, 09:28 14.05.2013

Фінал.
точніше - фінальні сльози, це не через несправедливість. Вони дуже конкретні і спричинені тим, що він зробив їй боляче, а вона тепер розуміє, що ніколи не буде схожа на ідеал, який він має в голові. І він мабуть не схож на її ідеал... Такі всесвітньовідомі всім дорослим людям сльози)

Написав Катерина Науменко , 19:03 13.05.2013

Але
НЕмає в нього сорому за дружину, вона просто перестала його влаштовувати. Причому ще вчора їй це вдавалося. Справа не в соромі. Його внутрішня мотивація - це нутьга. Він завжди шукав те, що може зробити його щасливим ззовні.

Написав Катерина Науменко , 18:52 13.05.2013

Дякую Геннадію, доволі точні коментарі. Затамувавши подих, я перейшла на сторінку з вашою анкетою та досі обливаюся сльозами, що ви не продюсер...

Написав Катерина Науменко , 18:45 13.05.2013

Гарна така, сльозна комедія на межі притчі. Напевно про вислів - "харашо там де нас нема", що уособлюється у такій собі космополітичній внутрішній еміграції. Бо воно наче й люди як люди, й сім'я як сім'я, дружина зайців смачних готує. От тільки біда така, що дружина заставляє себе соромитися. Чим не гарна мотивація для нудьги, тоски та замилування чимось там всередині себе та зоряним небом над головою. А воно ж ще наче й рід занять до того спонукає, адже навколо лишень природа й врівноваженна самотність, як тут не задуматися про своє місце в макрокосмі та не мріяти про втамування ненаситної жаги пізнання лежачого за межами досяжного. Й чому б не спробувати втамувати ту спрагу, якщо випадає шанс, тимпаче що й в ближньому оточені нічого не тримає, а делечінь все манить та манить магнітом до себе. Ну й зрозуміло, що фінальне розчарування викликає несправедливісттю спричинені сльози, адже ж не самими зайцями людина жива.

Написав Геннадій Коваль, 16:22 02.05.2013