Вночі з 22 на 23 листопада о 00:25 на телеканалі «1+1» – програма «Арґумент-Кіно»: фільм українського режисера Олеся Янчука «Атентат (Осіннє вбивство в Мюнхені)» (1995) та спеціальний сюжет про творчість режисера.
Фільм Олеся Янчука «Атентат (Осіннє вбивство в Мюнхені)» було створено 1995 року на студії «Олесь Фільм» за сприяння Українського конґресового комітету Америки та за участи Київської кіностудії Олександра Довженка.
Події фільму охоплюють період від 1947 року, коли рейдові загони Української повстанської армії з боями проривалися за кордон, і до осени року 1959-го, коли від рук аґента КҐБ загинув провідник українських націоналістів Степан Бандера.
«Атентат (Осіннє вбивство в Мюнхені)» є першим в українській кіноісторії фільмом, у якому виведено образ – і то не в неґативному світлі – демонізованого російсько-совєтською пропаґандою провідника Організації українських націоналістів Степана Бандери.
І це другий за рахунком повнометражний фільм Олеся Янчука, режисера, який і розпочав, і згодом продовжив творчий шлях, віддаючи екранові свої власні версії табуйованих за часів Української РСР, власне, українських історичних подій та персон.
Перша така стрічка, сюжет котрої заснований на повісті «Жовтий князь», також забороненого в комуністичній Україні до читання письменника Василя Барки, називається «Голод-33». У фільмі йдеться про сталінський, про імперський геноцид – Голодомор українського селянства, що забрав мільйони життів 1932-1933 років.
Олесь Янчук завжди у своїх інтерв’ю програмово заявляв, що його, як творця кіносюжетів, цікавить передусім українська історія, її незнані сторінки. Історія, що вона була багато в чому замовчувана, спотворена і подавалася в дуже певній інтонації, малювалася дуже певним кольором.
«Я вважаю, – казав режисер, – що завдяки сумнозвісному періоду радянської влади ми втратили ХХ століття. Тому для мене кожен мій фільм – це відкриття».
І послідовно Янчук фільмував ігрові стрічки – про Бандеру, про Шухевича, про Андрея Шептицького, про вояків Української повстанської армії. Отримував на те чимало різної критики. Але продовжував шлях. Про цей кіношлях, про творчість Олеся Янчука – про її мотиви, про персонажів, про поетику, про здобутки та втрати – власне, йтиметься в програмі у спеціальному сюжеті.
Українцям довелося здійснити Революцію Гідности, аби в суспільній свідомості зішкребти з історичного образу Степана Бандери накинуті ворогами української свободи зловісні пропагандистські карби.
Історичного ж змісту фільми Олеся Янчука, вочевидь, від початку Незалежности, від 1991 року, виконують передусім просвітницьку місію. А здобуті знання, так чи так, є складовою осягнення істрії та життя народу в цій історії. За тим ідуть вчинки. Не будемо про це забувати.
**
НОВАТОРСТВО ОЛЕСЯ ЯНЧУКА В УКРАЇНСЬКОМУ КІНІ
Український кінорежисер Олесь Янчук дебютував у повнометражному кінематографі на початку 1990-х років одразу з дуже виразним фільмом, який став провісником нового українського кіна.
Цей кінорежисер одним із перших заговорив про заборонену національну історію, причому одразу почав із трагічних її сторінок – Голодомору, який і в той час, і сьогодні викликає в українському суспільстві численні суперечки.
В картині «Голод-33» Янчук по-своєму переосмислює не тільки й не стільки недавню українську історію, скільки саме українське буття, яке, власне, набуває у його фільмі особливих ознак.
Він вводить до стрічки тему української «золотої доби», котра начебто існувала до національних катастроф, спричинених здебільшого вторгненням чужинців. Ця «золота доба», за якої українці були щасливими, переривається актами агресії з боку чужинців, котрим допомагали місцеві зрадники, що ті прагнули вислужитися перед агресором.
Іншою складовою фільму «Голод 33» стає нечуваний, небачений до того в українському кіні рівень реалізму, а інколи й натуралізму, з яким режисер показує події минулого.
Наступні стрічки Олеся Янчука також присвячені українській історії ХХ століття, цього разу реґіональній, передусім – історії Західної України. Янчук фільмує своєрідні байопіки, до яких, окрім біографічного жанру, включатиме ще й політичний трилер, любовну мелодраму та інколи навіть елементи комедії.
Яскравим прикладом такого кіна є його стрічка 2000 року «Нескорений» – вільна біографія командувача Української повстанської армії Романа Шухевича.
Фільм по-своєму парадоксальний, оскільки позбавлений лінійної структури і є фактично оповіддю мерця, людини, яка по смерті розповідає про свій життєвий шлях. У цій картині Шухевич виглядає правдивим героєм – він фізично та морально здоровий, інтелектуально підкований, з почуттям гумору. Він природжений військовий лідер, патріот, спортсмен та гарний сім’янин.
Декому з критиків такий персонаж нагадував радянського екранного секретаря обкому партії. І в цьому була доля істини, оскільки у фільмі йшлося не стільки про реального Романа Шухевича, скільки конструювався міф про нього.
Властиво, це одна з виразних рис стрічок Олеся Янчука – міфологізувати історію у дещо соцреалістичному стилі, вибілювати своїх та очорнювати чужих героїв.
Прикметно, що Янчук одним із перших серед українських режисерів почав шукати фінансування для власних фільмів поза державною скарбницею. І він знаходив ці кошти – і всередині країни, і поза її межами.
Відтак, режисер одним із перших відмовився від радянської концепції патріотизму, яка зводилась, передусім, до захисту так званих «священних рубежів» Батьківщини. Таким чином, Янчук підважує радянське твердження, що патріотом можна бути тільки на землі Вітчизни. Його герої забирають Батьківщину із собою, на підошвах власних чобіт. Україна в нього не там, де територія, але там, де панує українських дух.
Підтвердження цієї тези знаходимо у фільмі «Залізна сотня». У ньому йдеться про сотню УПА, яка намагається завадити переселенню українців з їхніх етнічних земель, котрі на той час опинилися у складі Польської держави.
Упівці чинять збройний опір і польським, і радянським військам. Врешті-решт, сили виявляються нерівними, і сотня вирушає у рейд на Захід, аби розповісти світові про збройну боротьбу українців.
У цій картині також перемішано кілька жанрів, а мова тут ведеться і про війну, і про спроби мирного життя, включаючи весілля та навіть еротику.
2008 року Олесь Янчук випускає картину «Владика Андрей», у якій розповідає історію митрополита Андрея Шептицького. Важливість цієї стрічки в тому, що вона одверто полемічна до звичного зображення Шептицького в радянських картинах, де його показували німецьким колаборантом, котрий благословляв українців на служіння Третьому рейхові.
У фільмі Янчука Шептицький зображений, у першу чергу, правдивим християнином, який прагнув не тільки нести вірянам слова любові, а ще своїм прикладом демонстрував зразки християнського милосердя.
Намальований режисером портрет позбавлений амбівалентности й суперечностей, він цілком апологетичний щодо митрополита та його справи. Частково перед нами історія святого, який здійснює власну місію всупереч усьому. Водночас ми бачимо також історію зради, людської слабкости, яка, так чи так, проте отримає свою відплату.
Олесь Янчук у ролі Пілсудського у фільмі "Владика Андрей"
Олесь Янчук є одним з небагатьох українських кінематографістів, хто відмовився від лінійної оповіді, від простого наративу на користь складнішої структури фільму. Більшість його картин поєднують кілька паралельних сюжетних ліній і мають численні флешбеки, себто повернення у минуле.
Дія його стрічок розтягнена на роки та навіть десятиліття. Багато в чому його фільми – це ретроісторії, які будуються на спогадах. Яскравим прикладом такого кіна є фільм «Атентат (Осіннє вбивство у Мюнхені)», що він демонструється в «Арґументі-кіно» вночі з 22 на 23 листопада о 00:25.
Це не тільки історія про замах на Степана Бандеру, а ще й історія кохання та зради. Тут наявні також елементи детективу й трилера. Проте найважливішою є його ностальгійна, дещо меланхолійна атмосфера, яка робить стрічку по-своєму унікальною.
Перед нами, передусім, мистецьке, а не політичне чи ідеологічне висловлювання, у якому на перший план виходять візуальні образи, що вони виразніші та переконливіші за всілякі слова.