Опівночі з 27 на 28 вересня на телеканалі «1+1» – програма «Арґумент-Кіно»: фільм культової одеської режисери Кіри Муратової «Чулий міліціонер» (1992).
«Чулий міліціонер» є першим фільмом Кіри Муратової часів української Незалежности, спільне виробництво України та Франції, 1992 рік. Стрічка культової режисерки, що вона власними творами – від початку 1960-х і буквально до наших днів – наполегливо й неухильно, долаючи всі можливі перешкоди, створювала свою особливу кінематографічну планету.
Так собі сталося – міліціонер Толя знайшов немовля. Зрозуміло – в капусті. Й ця несподівана знахідка змінила для нього все – він знову почав помічати прекрасні дрібниці буття. І зрозумів, що в житті немає нічого випадкового – все міцно сплетене, взаємопов’язане. І всі потребують любови та співчуття.
Власне, сюжет фільму «Чулий міліціонер» фіксується на багатостраждальному процесі усиновлення Толею та його дружиною Клавою знайденого в капусті малюка. Сам посил – фактично з різдвяної історії, а розвиток сюжету пропонує, сказати б, класичний конфлікт пізньосталінської драматургії, себто боротьбу хорошого з іще кращим.
Та все це позірно. Бо сентиментальний сюжет натикається на авторський несентиментальний погляд на персонажів і на все дійство, що й перетворює картину на особливий, неповторний артефакт. Артефакт, у якому буяє вже класична рефлекторність муратовських людей-символів та несподівана водевільність дійства.
За компартійних радянських часів режисерці не давали фільмувати, бо підозрювали в антирадянщині. Певне, небезпідставно. Бо її твори абсолютно позбавлені робленого, вимушеного оптимізму, що, як не крути, крилося в основі ідеологічно «єдино правильного творчого методу» комуністів – соцреалізму.
Згодом, коли комуністична ідеологія потрапила на смітник, Муратову продовжували звинувачувати в песимізмі на всіх можливих платформах. Та й досі їй дістається за буцім-то «нелюбов до людини та людства в цілому». І дарма, бо Муратова просто реаліст, вона розплющеними очима дивиться на багатовіковий поступ людства.
Її світогляд і погляд на мистецтво маніфестуються відкрито: «Якщо говорити про моє кіно, то я люблю, щоб було конкретне й водночас узагальнене. Вічне, але в конкретному вбранні. Коли таке поєднання вдається, я собою задоволена. Про мій «Астенічний синдром» казали, що це діагноз своєму часові, а я вважаю, що це діагноз усьому людству, всьому й повсякчас… Люди однакові завше й усюди. І в поганому, і в хорошому. В головному. Змінюються дишень зовнішні речі. Раніше не можна було цілуватися на вулиці, а зараз можна. Раніше тортури були значно вигадливіші, а зараз менш. Але завжди цілувалися й завше катували».
Таким чином, як і в своїх публічних судженнях, так і у власних кінотворах режисерка не виказує думок про якусь там деградацію людини, але й жодним чином не замиловується людською натурою, що та здатна водночас на високе та нице, попри конкретні час та простір.
Хоча Муратова якось і сказала, що свого часу зневірилася в реальності людського прогресу та в силі мистецтва щось змінити, а тим паче – змінити світ, після чого в її творах етика поступилася естетиці.
Вже згаданий «Астенічний синдром», зафільмований 1989 року й нагроджений на міжнародному кінофестивалі в тодішньому Західному Берліні престижним «Срібним ведмедем», спеціальним призом журі, був останньою стрічкою Муратової, створеною за часів Радянського Союзу.
Тим часом, «Чулий міліціонер» – перший фільм часів української Незалежности. Далі було ще вісім повнометражних і три короткометражні стрічки – фактично, Муратова, як ніхто з українських режисерів, щодвароки створювала повнометражну картину. І саме про її творчість цього періоду йтиметься у програмі в спеціальному сюжеті.
Кіра Муратова протягом усього свого кіношляху, про завершення якого оголосила нещодавно, фактично лишалася в лоні російської культури, але усвідомлює себе українською громадянкою – гаряче вітала Українську революцію й рішуче засуджує російську агресію.
Колись, після завершення роботи над «Чулим міліціонером», Муратова сказала, що цей фільм, на відміну від її попередніх стрічок, є абсолютно чистосердечна історія, без каверзи, майже казка, а естетика картини – щось близьке до вітрини фотоательє, де на тебе витріщаються рожевощокі малюки та усміхнені молодята.
**
КІРА МУРАТОВА, МІЖ ПЕСИМІЗМОМ ТА ОПТИМІЗМОМ
Фільми Кіри Муратової від початку 90-х років минулого століття й дотепер є окремим мистецьким та соціальним феноменом, якого важко охопити одним поглядом, і значення якого зростатиме з часом. У своїх нових – після розвалу СРСР – стрічках Муратова продовжувала експериментувати з кіномовою, долучаючи до цих експериментів новопосталу соціальну реальність, яка постійно змінювалася впродовж двадцяти років.
Програмовим фільмом нового етапу творчости режисерки можна вважати картину 1997 року «Три історії», своєрідну антологію тем і мотивів, які багато в чому визначатимуть поетику пізньої Муратової. «Три історії» об’єднані темою вбивства, яке вчиняють троє різних людей із трьох різних причин.
Перше вбивство здійснює нервовий молодий чоловік, який не вписався у нові часи. Він сам себе вважає «зайвою людиною», схожою на героїв класичної російської літератури. І він убив свою успішнішу сусідку, яка нервувала його викличною поведінкою. Аби приховати сліди злочину, вбивця приходить до знайомого кочергара-поета, який на словах завжди виступав за просте вирішення складних питань. Однак, тепер кочергарові лячно стати співучасником злочину.
Інше вбивство здійснює молода медсестра Офелія, яка працює в архіві пологового будинку. Ця медсестра знаходить та вбиває матерів, які відмовилися від своїх дітей, зокрема, вона топить і власну матір. Третє ж убивство вчиняє зовсім маленька дівчинка, сама невинність, яку вкрай дратує старий в інвалідному візку.
Усі ці три історії ведуть мову, передусім, про сучасну їм епоху, де вбивство ближнього стало якщо не найпростішим, то найлогічнішим способом розв’язання будь-яких конфліктів. Саме в цьому фільмі медсестра Офелія міркує про свою нелюбов до людства – згодом ці слова, ці переконання почали приписувати і режисерці.
Водночас, усі ці полемічні судження є закономірною частиною мистецького світу Муратової, що він принципово позбавлений лояльности до публіки. Режисерка завше обходиться без популярних кінематографічних кліше, апелюючи до самостійности мислення потенційного глядача.
2002 року Муратова фільмує картину «Чеховські мотиви», у якій уміло переплітає певні теми творчости Антона Чехова з новими часами, котрі тут представлені скоробагатьками, що вони намагаються вдавати із себе носіїв духовности.
Разом із тим, це одна з найрадикальніших муратовських стрічок, оскільки вона своєрідно оперує кінематографічним часом. Тут деякі події розгоратються у режимі реального часу – вони фактично є репортажем із місця події. І в такий спосіб режисерка робить глядачів учасниками власного фільму, свідомо приковує їх до місця та часу події. Подібна радикальність мистецького жесту веде до створення своєрідного антифільму, який не дає публіці комфортного переживання.
Багато в чому подібна логіка лежить не стільки у сфері кіна, скільки у сфері соціальних мереж із їхнім постійним оновленням статусу та коментуванням подій. І важливим тут є не так фінал, який увесь час відкладається, а динаміка, безконечне розгортання фабули. Це робить фільм Муратової надзвичайно актуальним і навіть у чомусь пророчим. У «Чеховських мотивах» створено основу для подальших кіноекспериментів режисерки, яка послідовно й неухильно радикалізує свою естетику, виходячи за межі кінематографічної умовности.
Нові українські реалії найповніше постають у картині «Мелодія для катеринки», яка вийшла на екрани 2009 року. Цей фільм у своїй літературній основі – різдвяна історієя про двох напівсиріток, які по смерті матері шукають свого батька у великому місті. Проте сюжет розгортається не дуже по-різдвяному.
Стрічка сьогодні сприймається як репортаж із дореволюційного та довоєнного Києва, коли загальна метушня, розпорошеність соціальних зв’язків, показна галасливість існування унеможливлювали суспільну солідарність, тим паче можливі спільні дії. Тут кожен одержимий самим собою та абсолютно не зважає на ближнього. Тут правлять бал брехня, ошуканство, пристосуванство та фальшиві суспільні ритуали.
Кіра Муратова під час фільмування
Муратова знову відмовляється від звичних кінематографічних конвенцій, уникаючи не тільки щасливого фіналу, але й хоч якихось надій на можливі зрушення. «Тільки не в цьому світі» – ніби говорить її фільм.
2012 року Кіра Муратова випускає свою останню, за її словами, картину «Одвічне повернення», у якій своєрідно підбиває підсумки власної творчости.
Стрічка є обрамленою історією про незакінчений фільм, режисер якого помер. Глядач бачить тільки низку начерків до майбутньої кінокартини за участи різних акторів, що ті розігрують мелодраматичні сцени, в яких ідеться про стосунки колишніх однокурсників, котрі зустрілися через багато років.
Кінопроби чергуються між собою, проте аж ніяк не просувають сюжет фільму. Певної миті з’ясовується, що їх переглядають продюсер картини і потенційний інвестор, якийсь багатий підприємець. Вони обговорюють побачене і ніяк не дійдуть згоди щодо можливого фінансування майбутнього фільму.
У такий спосіб Муратова іронійно показала кухню кіновиробництва, умовність художніх рішень та сюжетів. Таким є світ без творця, без художника, без того, хто внесе у все це сум’яття хоч якусь логіку. Без логіки, без художніх рішень світ розпадається на безліч окремих епізодів, у яких начебто розігрується одне й те саме.
Проте, так здається тільки з першого погляду. Незначні відхилення від сценарію, особливі інтонації, різний вік акторів, різний соціальний досвід роблять кінопроби самодостатніми, їх неможливо і не потрібно впорядковувати, між ними нема сенсу вибирати. Тут усе рівноцінне та важливе.
В «Одвічному поверненні» можна вгледіти і самоіронію, і гру з глядачем, і навіть певне кокетство Кіри Муратової, що вона завершує свою кінокар’єру стрічкою про незавершений фільм, яким, без сумніву, є усе наше життя.
Рівно опівночі з 27 на 28 вересня в «Арґументі-Кіно» картина «Чулий міліціонер», зафільмована майстринею на початку 1990-х років. Ця стрічка є, водночас, однією з найоптимістичніших у Кіри Муратової та однією з найполемічніших.
Власне, полеміка тут, як завше, стосується і суспільних настроїв початку дев’яностих років минулого століття, і самої кінематографічної форми, себто радикального уникання жанрової визначености та лінійної фабули. Важливими у фільмі є перекидання звичних соціальних ролей та функцій.
Тут міліціонер несподівано стає співчутливим, чулим філософом. По-своєму, це оптимістично. Оптимізм також можна вгледіти у знайденому в капусті немовляті. Маємо саме той приклад, коли кінокліше здатне спрацювати поза межами кінематографа. Зі знайденої в капусті дитини можне вирости все, що завгодно, – важливо, аби ми не прогледіли цю дитину.