Ігор Грабович, АРҐУМЕНТ-КІНО
Федеріко Фелліні усе життя фільмував надзвичайно субєктивні, доволі складні за композицією картини. Його метою було показати внутрішнє життя людини у всій його складності та суперечливості.
Водночас для Фелліні внутрішній світ – то тільки відображення світу зовнішнього, проте на глибшому, ніж побутова правда, рівні. Тому говорити про Феллліні-сатирика можна тільки з певними застереженнями, бо режисер ніколи не мав на меті когось засудити, ніколи не підримував радикальних суспільних рухів і, судячи з багатьох його висловлювань, не відстоював якогось позитивного суспільного ідеалу. Він любив говорити: «Мене цікавить не стільки історія людства, скільки історія людської фантазії». І цілком імовірно, що саме надмірна фантазія режисера, а не схильність виставляти на показ суспільні виразки, привела його до гострих зіткнень із певними колами італійського супільства.
Вперше це сталося після прем’єри фільму «Солодке життя». Для Фелліні ця стрічка – тільки розповідь про його «внутрішній» Рим, а сама назва жодним чином не покликана когось критикувати, режисер хотів тільки сказати, що в житті, попри всі негаразди, є своя, нездоланна солодкість.
Проте критики побачили в картині набагато більше. Церква вгледіла тут спокусу для вірних, аристократія – дзеркало власного виродження, політики побачили критику всього повоєнного політичного та економічного курсу Італії, що ніби-то вела до спотворення базових людських цінностей. У фільмі все життя величезного Рима підпорядковане марнославству і тілесним утіхам. А головний герой картини, популярний журналіст Марчелло, не може досягти внутрішнього спокою, кидаючись від однієї спокуси до іншої.
У фіналі стрічки, в епізоді на березі моря, Фелліні дає своєму героєві щось схоже на надію. «Мене завжди хвилювала невинність, – казав Фелліні, – перед невинною душею я почуваюся обеззброєним і суворо роздивляюся самого себе». «Солодке життя» і закінчується зустріччю Марчелло з правдивою невинністю, у якій він має вгледіти власний порятунок, проте режисер залишає за кадром усі наслідки такої зустрічі.
А ось свій фільм «Казанова Фелліні» режисер називав «Солодким життям» вісімнадцятого століття». І головний герой тут також веде глядача за собою у світ розпусти та декадентського занепаду усіх прошарків тодішнього суспільства. І на відміну від «Солодкого життя», в якому муза Фелліні ще достатньо цнотлива, а інтонації підкреслено ліричні, у «Казанові» режисер не соромиться бути максимально саркастичним. Фелліні одверто не подобається ні сам Казанова, якого він порівнює з манекеном, ні його фантасмагоричне оточення.
Власне, «Казанова» – чи не єдина справді сатирична картина Фелліні. У ній нема місця напівтонам чи хоч якійсь амбівалентності. Перед нами розгортається парад почвар, які змагаються між собою у власній потворності. Апогею картина досягає в епізоді любовного акту Казанови та механічної ляльки. Манекен зустрічає механічну ляльку – ось вам ідеальна пара. І це не просто антитеза фіналу «Солодкого життя», але також і повна зневіра у здатості героя (читай, людини) переродитися, стати кращою.
Наприкінці сімдесятих Фелліні знімає для телебачення коротку, проте надзвичайно змістовну картину «Репетиція оркестру», яка мала потужний резонанс в Італії. Кожен трактував стрічку на свій розсуд. А сюжет цієї історії доволі простий. Певний оркестр збирається на свою репетицію у приміщенні старого храму. Перед початком музиканти дають інтерв’ю місцевим телевізійникам. Згодом прибуває дириґент. Після кількох невдалих спроб провести репетицію, оркестранти бунтують проти дириґента. Бунт стрімко розвивається і зрештою все обертається катастрофою, бо до приміщення храму залітає величезна чавунна куля, якою руйнують стіни будинків, призначенних на знесення.
Закічується фільм начебто примиренням музикантів, яких єднає смерть арфістки, проте у самому фіналі дириґент знову лає оркестрантів, у якусь мить переходячи на німецьку мову з одверто гітлерівськими інтонаціями.
Для Фелліні «Репетиція оркестру» була метафорою усього західного суспільства ХХ століття, яке розвивалося від демократії до тоталітаризму, згодом знову повернулося до демократії, аби незабаром піддатися анархії та спокусі тероризму. І в такому розвиткові режисер побачив своєрідну закономірність, суть якої – у самій природі людини. Щоправда, були й інші думки. Фелліні часто згадував якогось свого шанувальника, що той перестрів його в гардеробі і сказав похапцем на вухо: «Я бачив ваш фільм, ви маєте рацію – нам потрібен дядячко Адольф».
Своєрідним завершенням сатиричної епопеї майстра можна вважати картину 1985 року «Джинджер і Фред». Дія стрічки відбувається в середині вісімесятих років ХХ століття на записі телевізійної різдвяної програми, що вона збирає разом розмаїтих зірок сучасного та минулого. Цього разу, зокрема, має відбутися виступ танцювального дуету сорокових років, який наслідував американських танцюристів Фреда Астера та Джиджер Роджерс. Герої зустрічаються знову, вони вже немолоді і гостро відчувають свою зайвість у сучасному світі.
Фелліні дуже точно показує світ сучасної людини, яка фактично віддала своє життя на поталу телебаченню, котре повністю заступило собою усе інше. Режисер вибудовує стрічку таким чином, аби в кожному кадрі неодмінно був присутній якийсь екран з телевізійним зображенням. І на тлі цього безперервного бомбардування всілякими, часом доволі ексцентричними, образами, зустріч двох примар з минулого, їхнє спілкування та виступ на сцені виглядають чимось неймовірно зворушливим, справді людяним.
«Сатирикон Фелліні» – одна зі стрічок, які ніби прокладають дорогу з минулого до нинішнього. І знову слід застерегти охочих побачити явні паралелі між сьогоденням та давно минулими часами. Майстер у цій картині максимально аполітичний. Йому ідеться не про політичні аналогії, а про саму атмосферу епохи. А вона у Фелліні фактично одна й та сама. Це епоха руйнування приватного простору, особистого життя, простих та очевидних цінностей, перетворення людського існування на безконечний акт марнославства і демонстрацію власних пороків.
Проте «Сатирикон Фелліні» – це ще й універсальна історія дорослішання, яке відбувається у незмінно символічних декораціях людського соціуму. Можливо, саме тому картина дивовижно схожа на стрічку «Колір ґраната» Сергія Параджанова. Паралелі тут – в елементах сюжету та зображальних особливостях. І разом вони творять світ неймовірної краси, яка справді єднає людську історію в ланцюг неймовірних закомірностей.