Юрій Шевчук, КІNО-КОЛО

Звільнення колонії від імперії – процес тривалий i складний. Найчастіше точкою відліку в ньому стає момент політичної незалежности – оформлення першої в суверенну державу, її визнання іншими, зрештою, і колишньою метрополією. Однак політичне унезалежнення зазвичай іще не тотожне звільненню від культурної гегемонії останньої. Інерція її триває довго й може навіть посилюватися. У випадку України широкі суспільні верстви, які улягли русифікації, перебувають і надалі під її впливом і самі активно відтворюють силоміць насаджені їм механізми контролю та підпорядкування – роблячи те свідомо й несвідомо. В умовах незалежности інерція цього відтворення набуває вигляду вільного вибору.

Показовим виявом живучости культурного спадку імперії є переклад. У цій на позір вузькоспеціальній царині, цікавій начебто тільки обмеженому колу фахівців, виявляється глобальне у своїх засягах явище, яке пронизує наскрізь менталітет новоукраїнськoї інтеліґенції. Називається воно українською культурною вторинністю. Те, що українська культура продовжує зазнавати інтенсивного впливу російської, доказів не потребує. Здавалося б, тут не повинно бути нічого поганого, адже сусідні (а то й територіально віддалені) народи завжди впливали один на одного: іспанці й португальці, німці й чехи, данці й норвежці, фіни і шведи. Із вибуховим розвитком інформаційних технологій такий взаємовплив лише посилюється – теж вибухово. Правдою є і те, що така культурна взаємодія майже завжди несиметрична, бо ж більшість народів світу перебуває під дією обмеженого числа інших культур, які домоглися собі гегемонії чи то світової (як англійська, іспанська, французька), чи реґіональної (як китайська, німецька, російська).

Асиметрична сутність культурних потоків у сучасному світі, втім, не позбавляє менші культури можливости однаковою мірою і за вибором користуватися всім (підкреслюю: всім) розмаїттям глобального ринку й засвоювати продукти, які їй видаються бажаними. Відтак бразильські, мексиканські, американські мильні опери дивиться польський чи словацький глядач, канадські телепередачі купують в Італії, бельгійськими мультиками тішаться японські малюки, новини телекомпанії “Аль-Джазіра” можуть дивитися у Франції. Щоб користуватися без посередників багатством глобального ринку, кожна нація-споживач повинна мати у складі своєї культурної еліти прошарок інтелектуалістів-космополітів, які вільно і критично мислять, володіють світовими мовами, орієнтуються у світових культурах і відтак можуть забезпечувати присутність світу у власній країні та її у світі.

Із цього погляду постколоніальна Україна є подвійним винятком. По-перше, вона позбавлена змоги рівною мірою і без посередників користуватися багатством глобального культурного ринку. По-друге, за невеликими винятками, вона не має критичної маси інтелектуалістів-космополітів, здатних мислити й діяти поза світоглядними кліше вчорашньої метрополії (чи всупереч їм) і через засоби масової інформації ґенерувати загальнонаціональний контекст, орієнтований на цінності власного, а не чужого державного проекту. Це не значить, що в Україні таких інтелектуалістів не водиться. Вони є, однак вони ефективно марґіналізовані, позбавлені доступу до масової авдиторії – достатньо постійного й масштабного, який дозволяв би їм суттєво впливати на національний дискурс, активно формувати його.

Аномалія культурної динаміки в Україні – не стільки в тому, що сьогодні, як і раніше, імперська російська культура панує над українською якісно й кількісно, скільки в тому, що вона фактично замінює собою для України всю глобальну культуру. Реґіональна (хоч цей реґіон є територіально найбільшою країною) російська культура, вага і значення якої у світі щодня зменшується, для українського суспільства стала замінником насамперед англомовної та інших світових культур. Вона стала фільтром і незрідка кривим дзеркалом, у якому воно бачить решту світу, а відтак і себе. Фільтрація, відбір і оцінка культурної та інтелектуальної продукції світу, яку споживають в Україні, головним чином робиться в Москві, з урахуванням російських світоглядних настанов. Останні зчаста не просто відрізняються від українських, а просто ворожі їм. Відібраний таким чином продукт каналізовано через російські ЗМІ, книжки, фільми тощо на український ринок, який вони опанували неподільно. На додаток його відтворюють, уже в російському мовному та світоглядному впакуванні, носії постколоніального вторинного менталітету в самій Україні.

Друга аномалія в тому, що український медія-простір, який формує великою мірою цінності сучасного суспільства, підпорядкувала культурна еліта, яка не здатна чи не хоче функціонувати поза імперськими парадигмами. Річ не в засиллі російської мови в інформаційному просторі України чи всепроникній та згубній для культури українсько-російській двомовності. У цьому конкретному випадку йдеться про засилля колоніального менталітету, який знаходить вираз і українською, і російською мовами. Коли навіть те, що робиться начебто українською мовою чи є українським за формою, на перевірку виявляється відтворенням російського першоваріанта. Тобто меншовартісним, малопривабливим дублікатом, перед яким кожен, хто має претензію на освіченість і смак, віддасть перевагу ориґіналові.

Читання провідних українських друкованих та інтернет-видань породжує вперте враження, що у свідомості великої множини українських авторів факт чи явище конкретно взятої культури – англійської, французької, іспанської та ін. – “відбувається”, набирає реальних вимірів, леґітимности лише за умови його “реєстрації” чи, як сказав би носій вторинного менталітету, “прописки”, в російській культурі. Причому російськомовний варіант, разом із питомо російським способом його подання набуває в уяві постколоніального індивіда статусу ориґіналу, першоджерела. І йдеться не лише про тих, хто не володіє мовою-джерелом, а й про тих (хоч як це дивно), хто достатньо знає англійську, французьку тощо. Водночас сам ориґінал утрачає цінність, відходить у тінь, стає безвідносним. Ця особливість вторинного менталітету дозволяє зрозуміти масу тих авторів, які знову і знову відтворюють в українському контексті російський ерзац-ориґінал, хай навіть до абсурдного спотворений, нестравний із погляду законів української мови чи відверто помилковий. Вторинний менталітет почувається впевненим у собі й захищеним не стільки у власному культурному середовищі, скільки лише в тіні імперської культури з її реальним чи фіктивним престижем. Вторинний менталітет страждає на комплекс меншовартости і свідомо чи інстинктивно шукає престижу в єдино знайомій йому імперській культурі. Носій такого мислення автоматично й некритично приймає як своє все, що створює остання. На рівні мови це виявляється в нескінченних цитаціях, відкритих чи прихованих алюзіях, різного роду імплантаціях з імперської культури. Сьогодні український носій вторинного менталітету й масовий дискурс, що він його створює, здається, вже не мислять себе без таких імплантатів, як тусовка, прикол, стьоб, голімий, та багатьох інших чужих кліше. І хоч масова культура за визначенням є культурою калькування, вторинна українська масова культура перебуває в полоні чужих кальок.

Катрін Денев

Із власної української культури носієві вторинного мислення легше погоджуватися з тим, що несе на собі впізнавану санкцію культури російської. Імперська санкція – ось дзвіночок Павлова, що від його звуку в такого індивіда починає інтенсивно виділятися слина. У реальній практиці така санкція дається, наприклад, коли запозичення з іншої мови роблять не безпосередньо, а саме через російську. Скажімо, засвоєне ще за радянських часів запозичення з російської ленч (від англ. lunch “обід, полуденок”) не викликатиме заперечень, навіть коли мовець знатиме, що у справжньому, а не ерзац-ориґіналі це читається як ланч. Спотворене власне ім’я Мюррей (від англ. Murray, читається Марі з наголосом на першому складі, а не на другому) так само проковтнеться без проблем. Носій вторинного менталітету, приміром, відкине запозичення гокей, гіт-парад, Гемінґвей і вживатиме натомість значно дальші від ориґіналу, зате санкціоновані імперською культурою хокей, хіт-парад і Хемінгуей. Носій постколоніального вторинного менталітету виправить форму Тернер на Тьорнер, Денев на Деньов, бо так комфортніше, бо так ці імена чує і відтворює російська культура – дарма, що так вони ані не вимовляються в ориґіналі, ані не мали б звучати згідно з нормами української мови. Він робитиме повторні запозичення, на зразок консалтинговий, інжиніринговий, (пост)продакшн, не тому, що в них є потреба, адже в мові уже є відомі кожному слова консультаційний, інженерний, (пост)продукція. Таку мовну поведінку мотивує неусвідомлене до кінця намагання створити собі й іншим видимість занурення у світову культуру, а відтак отримати гостродефіцитний престиж. Запозичення з третіх мов через російську є масовим явищем і заслуговує на окреме дослідження. Зупинімося на вужчому, хоч і дуже типовому вияві української ментальної вторинности – перекладі назв чужих фільмів та імен.

Відомо, що існує два способи передавання власних назв: транслітерація і транскрипція. Транслітерація орієнтується, насамперед, на те, як назва пишеться мовою ориґіналу, наприклад, англійське Bill мало б писатись українською як Білл. Транскрипція натомість орієнтується на звучання слова. Відтак те саме англійське ім’я вже набуло б в українській форми Бил. Який принцип кращий? Для мов на кшталт іспанської чи італійської, де написання мало відрізняється від звучання, підходять обидва. Натомість для англійської та інших мов, де написання так відрізняється від звучання, що, як часто жартують, пишеш “Манчестер”, а читаєш “Ліверпуль”, транскрипція безумовно є кращим принципом. Збереження ориґінального звучання ґарантує від непорозумінь, бо хто хоче замість Ліверпуля опинитися в Манчестері?

Традиційно в передаванні імен та назв українська мова була зорієнтована на звучання, тоді як російська – на написання. Згортаючи політику українізації, радянська влада заповзялась асимілювати норми української мови, яку чимдалі більше змушували відмовлятися від транскрипції на користь транслітерації. Колись, у середині вісімдесятих, мій учитель, професор Київського університету Юрій Жлуктенко, розповів про приватну розмову з провідним російським мовознавцем академіком В. Віноґрадовим. Той скаржився на серйозні проблеми, що їх створює транслітерація для росіян, і казав про те, які українці мудрі, що користуються транскрипцією. Схоже, та мудрість лишилася в минулому, і зараз транслітерація – повне чи часткове відтворення написання чужої назви – перемогла транскрипцію. Як наслідок, чужі назви часто годі пізнати.

Прикладом є той самий Білл Мюррей. Мало того, що подвоєння приголосних не подибуємо наприкінці питомо українських слів, – такий спосіб передачі спотворює ще й ориґінальне звучання, адже в англійській не існує подвоєних приголосних звуків (не букв). Може писатися дві літери, але вони завжди вимовляються як один звук, наприклад Jimmy, Johnny, Caddy, Libby, Kerry; відповідно Джимі, Джоні, Кеді, Либі, Кері. Тяжко повірити, що цих елементарних правил не знають українські автори. Напевне, що знають. Річ не у знанні, а в менталітеті вторинности. Хай неправильно, зате так само, як в імперській культурі. Українські автори чи редактори, які їх правлять, запозичують англійські назви не з мови-джерела, а з російської, в часто спотвореному вигляді. Запитайте в американця чи англійця, хто такі Кірк Дуглас, Джуд Лоу, Ральф Фіенес чи, для повноти картини, Бернард Шоу, Д.Г. Лоуренс, Сомерсет Моем, Грехем Грін. Підозрюю, що небагато впізнають у них кіноакторів Керка Даґлеса, Джуда Ло, Рейфа Файнза, драматурга Бернарда Шо, письменників Д.Г. Лоренса, Самерсета Мома та Ґрема Ґріна. Це лише кілька прикладів із довгого списку спотворень, якими рясніють україномовні публікації.

Бил Марі у фільмі «Втрачено при перекладі»

Інтелектуальна та ментальна залежність від російської культури стає причиною не лише перекручування власних назв, а й викривлення картини цілого світу – так, наче українці не мають своїх очей і воліють дивитися на світ російськими. Прикладом того є переклад назв фільмів. Режисерський дебют Софії Копполи, ігрова кінокартина Lost in Translation (2003) (дослівно „Втрачено при перекладі»), яка отримала Оскара, містить посилання на знаний вислів aмериканського поета Роберта Фроста Poetry is what gets lost in translation, тобто “Поезія – це те, що втрачається при перекладі”. Те, що російський перекладач про Роберта Фроста міг не чути, не проблема. Не проблема й те, що недолугий переклад назви “Трудности перевода” позбавляє російську публіку можливости насолодитися цим чудовим ліричним нюансом, який забарвлює всю філософію фільму. Проблема натомість у тому, що київське кінематографічне й ширше інтелектуальне збіговисько (чи як би написали: «тусовка») вдячно проковтнуло цей напівфабрикат і, не довго думаючи, видало свій вторинний варіант – “Труднощі перекладу”. Зараз ця назва стала вже зашмуляним від невпинного вжитку штампом, який активно обігрують. Для носія вторинного менталітету аніякісінького значення не має те, що цей вираз є спотворенням ориґіналу, бо ж статусу останнього набуло саме російське спотворення.

Іншим прикладом є історія з назвою американської класичної картини Gone with the Wind (1939), режисера Віктора Флемінґа. Ця назва – дослівно “Те, що відлетіло з вітром” – теж є алюзією. Маються на увазі доба, світ і культура американського Півдня, який канув у минуле, відлетів із вітром громадянської війни між Північчю та Конфедерацією південних рабовласницьких штатів. Невдалість, як на мене, російського перекладу “Унесенные ветром” – в тому, що граматика дієприкметника унесенные обмежує семантичний об’єкт лише до людей і виключає з нього згадку про цілу історичну добу. Крім того, англійське дієслово to go (with the wind) – «відлітати, проминати (з вітром)» – є неперехідним, російське ж уносить, навпаки, перехідне. У відтворенні українською мовою цієї назви знову було використано вже знайомий нам механізм не перекладу з ориґіналу, а запозичення російського ерзац-ориґіналу й відповідного бачення. Намагання носія постколоніального менталітету будь-що зберегти не лише російську мовну форму, а й російську оптику світу дало мовного франкенштайна “Віднесені вітром”. Хто й куди віднесений? Українською Gone with the Wind перекладається просто як «Відлетіло з вітром».

Іншим типовим виявом української вторинности є передача двох латинських літер у чужих назвах – G та H – й, відповідно, передача українських літер Г та Х англійською. За радянських часів учнів середніх шкіл учили, що англійська літера ейч (H) – це так, як українське х, відтак хокей, а літера джі (G) – як українське г, відтак голкіпер. З погляду елементарної фонетики – це нісенітниця, позаяк українська мова має звук г, який найближче відповідає за якістю англійському h, та звук ґ (позбавлений у радянські часи своєї літери), що як дві краплі води схожий з англійським g. Відсутність у російській звука г лишає росіянам для передачі англійського h або проривний г, що вимовляється як українське ґ у слові ґрунт, або ж звук х, якого в англійській мові взагалі не існує. Ті, хто сумнівається, можуть попросити знайомого англійця чи американця вимовити слова Харків, Херсон, хакі, хихотіти. У відповідь вони обов'язково почують Карків, Керсон, какі, кикотіти.

Російська мова не має єдиного правила передачі літери H і весь час метається між цими двома далекими від ориґіналу можливостями – Гарвард, але Хаксли, Говард, але Харрис, Голливуд, але Холлидей, словом, повний хаос! Наявність в українській мові звука г дає змогу застосовувати просте, послідовне і зрозуміле правило: англійський звук h завжди й без винятків передається на письмі літерою Г. Відтак – Гарвард, Гакслі, Говард, Герис, Голівуд, Голідей, Гічкок, гокей, гіт-парад. За тією ж логікою українські імена та прізвища Галина, Ганна, Георгій, Гнатюк, Григорій, Загребельний англійською треба писати Halyna (a не Galyna), Hanna (a не Ganna), Heorhiy (a не Georgiy), Hnatiuk (a не Gnatiuk), Hryhoriy (a не Grygoriy), Zahrebelnyi (a не Zagrebelnyi).

Цей науково обґрунтований і легкий до засвоєння принцип протягом 15 років незалежности вперто відкидають провідні українські періодичні видання, виявляючи вторинний менталітет. Мовну поведінку носіїв останнього визначає не наукове обґрунтування, не бажання безпосередньо й на рівних спілкуватися зі світом, не потреба мати інформацію з першоджерела, а, насамперед, санкція імперської російської культури. Без такої санкції вони розгублюються, нервують, панікують. Розгубленість і паніка від перспективи утратити ґрунт під ногами легко помітні в арґументах тих, хто виступає проти дерадянізації правопису, як і проти інших форм заперечення колоніальних парадигм вторинности й підпорядкування. Український вторинний менталітет віддає перевагу симулякрам, почувається серед них комфортно. Він, зрештою, сам є симулякром, дешевою копією з копії, яка досі успішно, принаймні для українського культурного простору, видавала себе за ориґінал.

КІNО-КОЛО (30) 2006 літо