Володимир Войтенко, АК 

Вночі з 29 на 30 березня о 01:30 на телеканалі «1+1» – програма «Арґумент-Кіно»: фільм «Про виродків та людей»/ Про уродов и людей (1998, Росія) російського режисера Алєксєя Балабанова та спеціальний сюжет про нього як новатора й стиліста.

П’ятий за рахунком повнометражний ігровий фільм режисера Алєксєя Балабанова «Про виродків та людей» є однією із найскандальніших картин цього контаверсійного російського кінематографіста. Що не завадило цій стрічці отримати низку престижних кінонагород у Росії.

Зокрема, це Спеціальний приз журі «За режисерський професіоналізм і цілісне стильове вирішення» на фестивалі «Кінотавр»; також дві, сказати б, горішні національні кінопремії «Ніка» – за найкращий фільм та найкращу режисуру. Світова ж прем’єра картини відбулася в культовій програмі «Двотижневик режисерів» на 51 Каннському фестивалі.

Сюжет фільму розгортається на початку ХХ століття. Загадковий, прийшлий до великого російського міста власник фотостудії Іоган створює порнографічне садомазохістське виробництво, поступово руйнуючи тихе життя благопристойних родин. Він перетворює звичайних людей на моральних почвар. Аромат пороку охоплює світ...

Задум картини «Про виродків та людей» виник у Балабанова ще під час фільмування в Гамбурґу його другої повнометражної стрічки – «Замку», за Кафкою. Сам режисер згадував: «Гуляв містом і придумував новий фільм. В еротичних музеях розглядав фотографії початку століття. І мені сподобалась ідея: зробити кіно про таке кохання. Для нас ніби неприродне, але для моїх героїв єдино можливе».

Алєксєй Балабанов на знімальному майданчику

Як ви розумієте, було б недалекоглядно думати, що Балабанову закортіло просто подратувати глядача сюжетом про сексуальні перверсії. Хоча естетика фільму від початку –за свідченням оператора Сєрґєя Астахова – відштовхувалась від естетики порнографічних карток початку ХХ століття; щоправда візуальний образ не вдалося послідовно втілити через відсутність належних технічних умов для обробки чорно-білої плівки.

Іще під час фільмування навколо стрічки роїлися чутки про те, що на екрані постануть неймовірні збочення. Та насправді картина не включає в себе, як на наше сьогоднішнє розуміння, жодної правдивої та самоцінної сексуальної сцени.

Хоча, звісно, це – нехай строге, навіть скуте за формою, але дуже вільне за змістом кіно. Воно фізіологічно відштовхує та притягує водночас. На екрані – стилізація під декаданс, яка, певне, не відрізняється від самого декадансу. І це фільм, де почварами, зрештою, постають практично всі персонажі.

Іоган, що той диявол, просто зваблює й виявляє в людях цю почварність. Але Балабанов як творець такого екранного світу – з теплим ліризмом і ніжністю ставиться до своїх монструозних персонажів. До того ж, він неодноразово заявляв, що зніматиме різке, скандальне кіно, але, разом із тим – своїми фільмами відображає стан російського народу.

Безумовно, як вже кимось було влучно зауважено, герої фільму – це лики Росії: головну героїню Лізу супроводжує тема першого балу Наташі Ростової з «Війни та миру», а сіамські близнюки як тілесна пародія на сам російський герб. Взагалі, Росію репрезентують спочатку ніби цнотливі жінки, правдиве покликання яких – нестямний мазохізм.

Звісно, до подібних порівнянь можна ставитися з іронією, але, так чи так, кіно – це мистецтво, й воно оперує образами, символами та метафорами, котрі народжуються не тільки текстуально, а й контекстуально – і не завше зусиллями й волею творця, часом – поза нею.

Окрім усього іншого, стрічка «Про виродків та людей» – це очевидне кіно про кіно. Її автора завше цікавило, в чому сила впливу кінематографа на маси й чого насправді воліє глядач? Взагалі ж, Балабанов якось сказав – це «фільм про перших потенційних кінопродюсерів», що промовисто...

Філософський ґротеск у фільмі Балабанова, що про нього як новатора і стиліста йтиметься у програмі в спеціальному сюжеті, парадоксальним чином поєднується з ліричним висловлюванням. І режисер, попри все інше, веде про те, що тонка плівка зовнішньої цивілізованости, горішній шар культури не здатні надійно захистити від нового прийшлого варварства.

За словами режисера, ця його стрічка виросла з «Дрібного біса» Фьодора Сологуба, що є шедевром російського модернізму, де поверх усіх побутових звичаїв та моральних норм вирують ірраціональні стихії, викликаючи немотивовану агресію і витончену похотливість.

В кожнім разі, «Про виродків та людей» – не тільки кіно в чистому вигляді, але й цікавий тест, що підштовхує глядача замислитись над своїми психоаналітичними проблемами. Якраз той випадок, коли кожен розуміє за мірою власної зіпсутости...

**

АЛЄКСЄЙ БАЛАБАНОВ: ПРИКМЕТИ СТИЛЮ

Ігор Грабович, АК 

Алєксєй Балабанов був одним із перших російських кінематографістів, які порвали з радянською соцреалістичною естетикою. Власне, він її просто не прийняв. І відбулося це ще на початку дев’яностих років минулого століття. З того часу Балабанов зафільмував чотирнадцять ігрових повнометражних картин, кожна з яких, після виходу на екрани, ставала викликом для всіх.

Новаторство цього режисера проявилося насамперед у його авторській безкомпромісності у виборі тем, персонажів, сюжетів для своїх картин, а також стилістичних засобів. Балабанова прославили його фільми про так званих простих людей, які часто-густо були фактично кримінальниками, злочинцями, найчастіше – душогубами. І він жодним чином їх не романтизував, не підносив над іншими. Перед глядачем поставали цілком звичайні люди, хіба трохи жорстокіші та цинічніші за інших.

Фільми цього режисера виглядають сьогодні пророцтвом апокаліпсису, який бачився Балабановим у самому російському житті, наповненому насиллям як нормою поведінки та нігілізмом як манерою мислення.

2007 року режисер створює картину «Вантаж 200», яка на момент виходу на екрани сприймалася як химорода генія, чорний сон художника, щось максимально ексцентричне, вражаюче, проте не здатне переступити межу екрану. Але минуло зовсім небагато часу й «вантажі 200» знову потяглися в Росію, цього разу – з України.

У картині, окрім її тематичного боку, власне, сюжету про міліціянта-перевертня та загальний радянський морок середини 1980-х, також оприявлені у сконденсованому вигляді стилістичні засоби Балабанова, які від фільму до фільму ставатимуть усе витонченішими і, як не парадоксально, простішими.

Передусім ідеться про довгі, тривалі проїзди, коли камера супроводжує персонажів, які пересуваються у якомусь транспортному засобі. Такі проїзди завше супроводжуються музикою. У «Вантажі 200» – це знаменита пісня Юрія Лози, амбівалентний сенс якої проявився тільки зараз.

Інша складова естетики Балабанова – максимальна орієнтація на автентику. Режисер стежив за тим, аби його картини видавалися не просто реалістичними, а буквально натуралістичними. Для цього він детально відтворював матеріальну складову своїх історій, а також використовував непрофесійних акторів, часто знаходячи їх десь на суспільному дні.

2008 року Балабанов фільмує стрічку «Морфій» за сценарієм Сєрґєя Бодрова-молодшого. Цей сценарій написано на основі кількох оповідань Міхаіла Булґакова, у яких ідеться  про молодого лікаря, котрий прибуває у російську глушину напередодні революції 1917 року і знаходить там свою погибель.

Це не перше звернення Балабанова до російської минувшини, проте цього разу він заходить максимально далеко в показі розпаду – розпаду соціального життя тодішньої імперії, а також індивідуальности лікаря Полякова. Той відчайдушно намагався врятувати пацієнта, який помирав від дифтерії. Щоб самому не захворіти, Поляков вводить собі сироватку; аби зняти біль від неї – починає приймати морфій; і згодом не може зупинитися.

Балабанов максимально стилізує цей фільм під епоху – і візуальними засобами, і через використання різнобірних артефактів, насамперед музики, яка має передати й поглибити настрій.

Два останні фільми Балабанова скидаються на заповіт у двох частинах. Перша стрічка під назвою «Кочегар» є ніби підсумковим міркування кінохудожника про долю Росії, її минулого та сьогодення, які для нього були пов’язані через безкарне насилля, котре росіяни чинили й чинять і щодо себе, і щодо інших народів.

Сюжет розгортає історію кочегара-якута, ветерана афганської війни, героя Радянського Союзу, який підтримує вогонь у старій кочегарці та пише книжку про минувшину. Його колишні бойові товариші приносять йому для спалення вбитих ними людей. Кочегару вони кажуть, що це були дуже погані люди. І так триває аж до моменту, доки не вбивають доньку самого кочегара.

Саме тіло цієї стрічки, її структура, її тканина щільно виткані та збиті докупи, хоча й не дуже показні на перший погляд. Фільм існує ніби в режимі реального часу, тут немає павз, перерв та відпруження – серцебиття кінотвору не спиняється ні на мить. Картина Балабанова ніби тотожна людському організму, людському життю, ціна якого тут не просто мізерна, вона дорівнює часові, який потрібен для того, аби припинити людське існування й позбавитися від тіла.

Останнім фільмом Балабанова, другою частиною його заповіту, стала стрічка «Я також хочу», закінчена за півроку до смерти режисера. Її фабула вкладається у кілька речень. У Росії, поміж містами Санкт-Петербурґом та Уґлічем – внаслідок електромагнітного випромінювання – утворилася своєрідна зона, де високий рівень радіації й вічна зима, проте розташована Дзвіниця Щастя, яка може забрати до бажаного Раю. Дзвіниця забирає далеко не всіх, однак, із зони ніхто не повертається. І от кілька персонажів картини Балабанова вирушають на зустріч власній долі.

Алєксєй Балабанов у фільмі "Я також хочу"

Це правдивий «подорожній фільм», де фактично не мають значення ні сказані слова, ні здійснені вчинки, бо все вже позаду, а попереду – невідомість, безвість. Тут знявся й сам Балабанов, у ролі кінорежисера, члена Європейської кіноакадемії, якого не хоче забирати до найкращого із світів Дзвіниця Щастя. Він сидить біля її підніжжя і сподівається на диво.

Смерть режисера у кадрі й фактична смерть через певний час не просто ідеально римуються, вони вказують на виконану місію, на завершення земного шляху, який був не просто служінням музам, а чимось більшим.

Сьогодні ж в «Арґументі-кіно» ми побачимо поворотну для Алєксєя Балабанова стрічку «Про виродків та людей», що вона – поряд з іншою його картиною, сумнозвісно пророчим та контраверсійним «Братом» – відкрила перед режисером дорогу, сповнену викликів, які з роками тільки зростали.

Від "Брата" до "Брата 2"

Цей кінотвір поєднує усю балабановську мистецьку палітру – лаконізм діалогів, довгі проїзди, тужливі російські пісні та насильство, яким просякнуте усе навколо. Водночас, як уже було неодноразово сказано, це ще й фільм про кохання, дуже особливе, збочене, проте щире.

Переглядаючи картину «Про виродків та людей», варто ще раз поміркувати про цю дивовижну російську щирість, яка ладна не залишати після себе каменя на камені.

Зрештою, художник не винуватий тут ні в чому, він грає, як може. Цілком імовірно, що цієї миті він менше всього належить собі. Через нього говорить хтось інший, пізнати якого нам доволі складно чи й неможливо, проте варто спробувати від нього врятуватися.

Як мало яке інше, кіномистецтво Балабанова підійшло впритул до найважливіших питань людського життя, оминути які нікому не під силу.