Вночі з 22 на 23 березня о 01:10 на телеканалі «1+1» – програма «Арґумент-Кіно» й британо-американський фільм режисера Роджера Доналдсона «Баунті»/ The Bounty (1984, Велика Британія – США).
Британо-американський фільм кінорежисера Роджера Доналдсона фокусується на леґендарній історії з британським кораблем під назвою «Баунті», на якому 1789 року сплахнув заколот.
І ця історія, так чи так, була сповнена – особливо ж у переказах учасників – правдивої романтики, екзотики та пригод, боротьби між людськими почуттями й обов’язком. Що не могло не зацікавити митців – художників, письменників та поетів – варто лишень назвати імена Байрона, Жюля Верна, Марка Твена й Роберта Мерля. Згодом цю традицію підхопили й кінематографісти.
«Баунті» мандрував Тихим океаном на острови Таїті за саджанцями хлібного дерева, аби їх відвезти на Ямайку для прогодування тамтешніх рабів. Але через важкі умови подорожі та, не останньою чергою, через закоханість Флетчера Кристіана, помічника капітана корабля, в таїтянку, вибухає повстання проти капітана Блая. Більша частина команди воліє залишитися в райському куточку землі...
Стрічка «Баунті» була зафільмована 1984 року за романом британського письменника Ричарда Г’юґа «Капітан Блай та містер Кристіан». І вона вважається історично найдостовірнішою серед усіх п’яти картин, що присвячені історії леґендарного корабельного заколоту XVIII століття.
Окрім усього іншого, образ капітана Вільяма Блая, зіграний у цьому фільмі Ентоні Гопкінсом, на відміну від інших екранізацій, не має суто неґативних характеристик. І вже через це можна зауважити певну, хоча й непедальовану, симпатію режисера саме до Блая, до людини, для якої честь та обов’язок – супроти чуттєвого й романтичного Кристіана, якого втілив Мел Ґібсон, – є первинними.
Також не зайве зауважити, що перша, австралійська, екранізація тих подій під назвою «Заколот «Баунті» сягає 1916 року. Друга, також здійснена в Австралії, «Слідами «Баунті», це 1933 рік. За два роки по тому вийшов та отримав «Оскара» як найкращий фільм «Заколот на «Баунті» з Кларком Ґейблом у ролі Кристіана. А вже 1962-го – вікопомна стрічка з тією ж назвою, де того ж персонажа зіграв Марлон Брандо.
Коли вести мову і про головних персонажів, і про другорядних, то їхні характери в «Баунті» щасливим чином не є одновимірними та однозначними. Тут фактично немає ні хороших, ні поганих, а є особистості, які приймають у певних умовах ті чи ті рішення, що постають цікавими й нетривіальними.
Під таке втілення образів з екіпажу «Баунті», звісно, потрібно було підібрати відповідну акторську команду. І режисер із цим справився на «відмінно». Скажімо, Гопкінсу, безумовно, вдалося зіграти, розглядаючи решту екранізацій, найпереконливішого капітана Блая – багатогранну й складну фігуру.
Дарма, що герой Гопкінса веде у цій версії класичної історії першу скрипку – Кристіан Мела Ґібсона втілює цілком самобутнього, надзвичайно живого, чуттєвого й поривчастого героя, що той заплутався у своїх бажаннях, випадкове переплетення яких веде на трагічний шлях.
Взагалі ж, Гопкінс та Ґібсон, а стосункам їхніх героїв у фільмі надається особлива увага, виплескують на екран таку палітру почуттів, що капітан Блай та Кристіан опиняються по різні боки барикад не лишень на соціальному рівні, а й на світоглядному і навіть метафізичному.
Серед виконавців ролей другого плану, аби зрозуміти акторський рівень і досягнутий результат, назову хоча б Ловренса Олів’є, іще молодого на той час Деніела Дей-Льюїса, а також Ліама Нісона й Едварда Фокса та Бернарда Гіла... Компанія, що й казати, знаменита!
І якщо дехто закидає фільмові, що той програє в масштабності та ефектності видовища двом попереднім кіноверсіям заколоту на «Баунті», то вже безумовно він виграє – хоча це й не змагання – в сенсі драматизму та щонайвищого рівня акторської гри. І принагідно зауважу, що режисура тут аж ніяк не театральна, а правдиво кінематографічна.
У програмі в спеціальному сюжеті, власне, і йтиметься про творчість кінорежисера Роджера Доналдсона – еміґранта з Австралії до Нової Зеландії, де він і розпочинав свою кінематографічну кар’єру, та продовжив її в Голлівуді.
Його фільм «Баунті» – це кіно про те, як часом складно буває людині, коли їй доводиться вибирати поміж почуттями та обов’язком. Хоч дехто стверджує, що конфлікт обов'язку й почуттів може бути вирішений на користь почуттів лишень тими, хто ніколи не брав на себе обов’язків.
Та хто його зна. Гадаю, не варто бути таким категоричним...
**
КІНО РОДЖЕРА ДОНАЛДСОНА
Роджер Доналдсон народився в Австралії, почав фільмувати в Новій Зеландії, і згодом, після успіху своїх перших фільмів, був запрошений до Голлівуду.
Він прославився на весь світ після шпигунського трилера «Немає виходу» з молодим Кевіном Костнером у головній ролі. Ця стрічка була римейком голлівудського фільму 1948 року, проте режисер зумів не просто актуалізувати її сюжет, а ще й створити навдивовижу живий, м’ясистий трилер, який аж ніяк не застарів за тридцять років з часу виходу на екрани.
Фільм розповідає про ненавмисне вбивство коханки, скоєне одним з високопоставлених чинів Пентагону. До справи втягується інший коханець молодої жінки, морський офіцер Том Фаррел, що він, як з’ясовується у фіналі, був радянським шпигуном. За збігом обставин, саме йому й доручено розслідувати вбивство, яке зацікавлені особи прагнуть перекласти на міфічного радянського шпигуна Юрія. Так чи так, проте чоловікові доводиться шукати самого себе.
Логіка цього фільму радше снодійна, ірраціональна, ніж підвладна літературним канонам. Тут наявна неабияка режисерська майстерність, особливо ж у постановці епізодів переслідування, – вона й дозволяє триматися усій кінематографічній конструкції вкупі. І в цій картині вперше, проте не востаннє, у творчості Доналдсона з’являється тема сексуального суперництва між чоловіками, яка стає драматургійною пружиною численних конфліктів у кількох його фільмах.
1995 року Доналдсон знімає перший і єдиний у своїй кар’єрі науково-фантастичний фільм «Створіння», який із часом став об’єктом різних інтелектуальних спекуляцій. Стрічка розповідає про експерименти з ДНКа прибульців, яке допитливі вчені, за порадою анонімних позаземних мудреців, поєднують з людським генетичним кодом. Результатом стає істота жіночої статі, зовні схожа на людину, яка аномально швидко росте. Одного дня вчені намагаються знищити створіння, оскільки не впевнені у своїй здатності його контролювати. Цього зробити не вдається – істота виривається на свободу, де починає шукати собі пару.
Ця картина, з одного боку, увібрала в себе певні стереотипи кінофантастики, яка розповідає про ворожий чужопланетний розум, проте, з іншого, відобразила розмаїті суспільні страхи. Йдеться насамперед про певну мутацію людського виду, про втрату людиною її первісних характеристик, які впродовж тисячоліть змінювалися дуже повільно, зате зараз можуть пришвидшитися з незалежних від людини обставин. Ідеться, власне, про страх перед майбутнім, яке може набувати різних форм, проте найчастіше втілюється у кошмар.
Схильність Роджера Доналдсона до жанрової та стильової розмаїтости проявилася і в картині «Тринадцять днів», яка розповідає про Карибську кризу 1962 року, коли Радянський Союз розмістив на Кубі ядерні ракети. Фільм реконструює ці події та подає їх з погляду помічника президента Сполучених Штатів Кеннета О’Доннела, якого зіграв Кевін Костнер.
Стрічка демонструє перебіг відомих подій, проте постає також як історія зіткнення поколінь в американській політиці того часу – молодих братів Кенеді та військових, представлених чоловіками старшого віку. Це історія чоловічого суперництва, яка кожної миті могла обернутися ядерною катастрофою.
Доналдсон зняв політичний трилер, у якому напруга зростає з кожним кадром. І багато в чому картина творить універсальну схему подібних історій, які сьогодні, в час політичної кризи та воєнного протистояння, набувають особливої актуальности. Цей фільм не стільки про політику, скільки про людський вибір між агресією та замиренням, поміж війною та миром, про вибір, який щоразу робити все важче й важче.
2005 року в Новій Зеландії Доналдсон знімає стрічку «Найшвидший у світі «Індіен», до фільмування якої готувався двадцять років. Картина розповідає про новозеландського пенсіонера Берта Монро, який у середині минулого століття вдосконалив свій застарілий мотоцикл і встановив кілька рекордів під час традиційних перегонів на засохлому озері Боневіль, що в американському штаті Юта.
Йдеться, власне, про одну мандрівку Берта Монро до Америки, на яку той ледве зібрав гроші. Немолодий, із хворим серцем, проте впевнений у собі і майже одержимий майбутніми рекордами, цей герой долає відстань у кілька тисяч кілометрів, стрічаючи на своєму шляху різних, проте загалом доброзичливих людей. Режисер уникає пафосу в показі свого персонажа, концентруючись на мандрівці, яка виявляється не менш важливою за перегони.
Берта Монро зіграв Ентоні Гопкінс, британський актор, який надав чуттєвости своєму героєві й зумів створити дуже переконливий образ людини, котра не хоче приймати власну слабкість за власну долю.
Останнім за часом успіхом Доналдсона – як серед глядачів, так і критиків – стала стрічка 2008 року «Пограбування на Бейкер-стрит». Цей, заснований на реальних подіях трилер, розповідає про один дуже непростий злочин, скоєний 1971 року в Лондоні. Правда у цій картині поєднується з вигадкою, й обидві служать створенню максимального драматичного ефекту.
Йдеться про гурт злочинців-аматорів, що ті зголошуються на пограбування банку, який на певний час начебто залишився без сигналізації. Під час пограбування з’ясовується, що в банку, окрім грошей та коштовностей, зберігалися також скандальні світлини деяких представників королівської родини та столичного істеблішменту. Саме згадані знімки й були мішенню одного із членів команди грабіжників, за яким стояли британські спецслужби. Проте це тільки початок історії, в якій зіштовхнуться інтереси дуже багатьох сильних та впливових людей.
Вночі з 22 на 23 березня о 01:10 в «Арґументі-кіно» – перша голлівудська картина Роджера Доналдсона «Баунті», і перший його великий успіх. Цей сюжет розгортає кілька важливих для режисера тем, які згодом знову й знову проявлятимуться у його фільмах. Передусім, це чоловіче суперництво, конфлікт поколінь, у якому замішані ревнощі та заздрощі. Далі, це, власне, силове, майже воєнне протистояння, у якому випробовуються не тільки бійцівські, але й усі інші якості персонажів.
І, врешті-решт, у картині йдеться про звичайне чоловіче самоствердження, котре може набувати розмаїтих форм, проте у цьому фільмі межуватиме із самогубством.
Також перед нами досить чуттєва картина, у якій мандрівка із Заходу на Схід та з Півночі на Південь майже завжди означає мандрівку назустріч еротичним пригодам.