Ігор Грабович, АРҐУМЕНТ-КІНО
Спаґеті-вестерн – жанр-мутант, дивний покруч, який виник в Італії на початку шістдесятих років двадцятого століття. Щодо його появи існує безліч версій, серед яких популярною є версія про економічну доцільність спаґеті-вестерна. Мовляв, він виник як своєрідна реакція на глибоко національне італійське мистецьке кіно, яке мало здебільшого успіх на міжнародних фестивалях, проте майже цілком іґнорувалося масовим глядачем.
Зрештою, існує й інша точка зору, яка пов’язана не стільки з економікою, скільки зі світовідчуттям повоєнного покоління італійських і взагалі європейських кінематографістів. Ідеться про всезагальне захоплення Америкою, яка на тлі європейських тоталітарних режимів виглядала утіленням свободи, в тім числі й мистецької. Власне, найзнаменитіший творець спаґеті-вестернів Серджо Леоне щиро захоплювався американським кінематографом і прагнув знімати щось подібне – себто максимально космополітичне і водночас мистецьки вартісне.
Спаґеті-вестерни утворили свою паралельну реальність, у якій діяли закони чистого кіна. Найважливішу роль тут відігравали суто фактичні, географічні, біологічні, іманентні чинники – простір та час, ритм і пластика, звуки та музика, світло й тінь. Фільм рухався, як жива істота, як змія, що вона здатна до розмаїтих трансфомацій. У цьому кіні не діяли закони земного тяжіння, формальної логіки та звичаєвого права. Тут усе було умовним, ґротескним, малоймовірним, проте жило та рухалось.
Творці спаґеті-вестернів брали за основу вестерн класичний, американський, проте максимально вписували його у кров та плоть своїх героїв. Скажімо, в картині «Хороший, Поганий, Злий» Серджо Леоне свідомо розтягує час двобою, перетворюючи реально секудну справу на сакральне дійство, яке може тривати безконечно. Саме в такому розтягненні часу, любуванні фактурою, вслухуванні у найтонші звуки та найменші вібрації виявилася і любов до кінематографа, як до мистецтва неможливого, і особисте бачення світу, яке надзвичайно важко зодягти у шати злободенного. Тому найкращі спаґеті-вестерни за абстактністю та універсальністю звучання можна порівняти з музикою.
Прикметний спаґеті-вестерн і своїми героями. Це часто люди без імени або з дуже дивними іменами, якими радше позначають міфологічних героїв, ніж живих людей.
Леґендою спаґеті-вестерна став Джанґо з однойменної картини режисера Серджо Корбуччі. Як і герой Клінта Іствуда, Джанґо також приходить нізвідки і йде в нікуди. Проте він прибуває пішки, тягнучи за собою домовину. Ну а згодом у цій труні відшукається кулемет, який стане вагомим арґументом на користь головного героя.
Джанґо – герой мимоволі, від самого початку його цікавить не стільки справедливість, скільки золото. Проте низка драматичних подій, особиста втрата перетворять його на правдивого янгола помсти, руками якого ведеться промисел божий. Взагалі, фільм «Джанґо» сповнений християнської символіки, яка втілюється і в постаті головного героя, і в численних символах віри. Джанґо прийшов, аби порятувати цей світ, що він представлений як справжнє болото, в якому борсаються грішні люди.
Ще одним напрямком спаґеті-вестерна постав вестерн іронійний. Його утіленням є дует італійських акторів, відомих за псевдонімами Теренс Гілл та Бад Спенсер. Власне, йдеться про екранних братів, одного з яких називають Трійця, іншого – Бамбіно, а разом вони «права та ліва рука диявола». Брати – відверті авантюристи, які шукають легкої наживи, проте вони, парадоксальним чином, допомагають усім скривдженим. У картині «Мене називають Трійця» об’єктом турботи братів стала громада мормонів, загрожена, з одного боку, зажерливим мером, який хоче зігнати братів із землі, а з іншого – мексиканськими бандитами, котрі тероризують довірливих та добрих мирян. Картина закінчується ґрандіозним побоїщем, де перемагає «добро із кулаками».
Є серед спаґеті-вестернів і правдиві трагедійні історії, як, скажімо, картина «Велика німота» режисера Серджо Корбуччі. Це один з найчорніших спаґеті-вестернів, що він максимально деміфологізує основи вестерна як жанру, в якому завше торжествує закон та справедливість.
Сюжет картини обертається навколо гурту мисливців за головами, які полюють на дрібних злочинців у засніжених лісах та горах штату Юта. Мисливці за головами діють абсолютно аморально, порушуючи дане ними слово та вбиваючи своїх жертв. Серед них особливим цинізмом виділяється такий собі Локо – в цій ролі німецький актор Клаус Кінскі. Йому протистоїть герой, якого всі називають Німим. Він і справді німий, бо постраждав у дитинстві від бандитів. Німий сповідує закон і ніколи не стріляє перший.
Таким чином, брутальне насилля та беззаконня протистоять закону та шляхетності і цього разу. Проте Німий марно намагається викликати Локо на чесний поєдинок. Цинічний мисливець за головами не вірить у чесність. Зрештою, у фіналі картини перемагає не закон та шляхетність, а чисте зло, що воно втілене тут Локо та його поплічниками. І знову ланшафт відіграє у картині вирішальну роль. Засипані снігом ліси та гори Юти виглядають справжнім притулком Диявола, який заморозив цей світ до кінця його днів.
Одним з останніх знаменитих спаґеті-вестернів став фільм «Мене звуть Ніхто», спродюсований Серджо Леоне. Це доволі масштабна та респектабельна картина, в якій головні ролі зіграли актори, що вони представляють собою зірок обох різновидів жанру – класичного американського та спаґеті-вестерна. Власне, сюжет картини, то ніби іронійне підморгування героїв вестерна по-італійськи своїм колегам з того боку Антлантичного океану.
Теренс Гілл утілив героя нових часів на ім’я Ніхто, який прийшов на зміну леґендам Дикого Заходу. Однією з таких леґенд є Джек Боріґард у хрестоматійному виконанні Генрі Фонди. Боріґард свого часу прославився як умілий стрілець, але тепер він хоче піти на пенсію та зажити спокійним життям. Проте його молодий суперник і водночас наступник Ніхто, який у всьому перевищує свого кумира, мріє, аби старий відійшов як правдива леґенда Дикого Заходу. Для цього Боріґард повинен спочатку потрапити до підручника історії, як той, хто переміг дику банду зі ста п’ятдесяти чоловік, а потім загинути від рук свого наступника.
У цій історії багато іронії, проте і правди також. Вестерн по-італійський врятував жанр загалом, продовжив йому життя. Власне, нині саме спаґеті-вестерни виглядають правдивими взірцями жанру.
Скажімо, фільм «На кілька доларів більше» є правдивим шедевром кіномистецтва. Саме у цій картині Серджо Леоне остаточно позбавляє камеру статичности. Саме тут вирішальну роль відіграватиме монтаж та музика. І саме тут слова відійдуть на задній план. Леоне синхронізуватиме дії персонажів музичною темою, наближаючи свою картину до вершин мистецької досконалости. Перед нами довершена хореографія під акомпанемент куль.