Вночі з 16 на 17 листопада о 02:00 на телеканалі «1+1» дивіться програму «Арґумент-кіно» та фільм американського режисера Роберта Скотта «Телемерці»/ The Video Dead (1987, США).
У культовому зомбі-горорі американського кінорежисера Роберта Скотта «Телемерці», 1987 року виходу на екрани, йдеться про те, як – через фатальну помилку поштарів – телевізор, відісланий до інституту окультних наук, потрапляє не за адресою, до самотнього письменника. Якщо цей телевізор увімкнути, він демонструватиме один тільки фільм – «Криваві кошмари зомбі». Якщо ж його вимкнути, все-одно показуватиме. А згодом і самі зомбі повилазять із екрана – на зустріч із глядачами.
Фільм малобюджетний, але правдиво кошмарний. Хоча й не без комедійної складової. Взагалі, у ньому виведені зомбі, що вони не конечно тупі й кровожерливі монстри, а такі, що пам’ятають дещо зі свого людського минулого та мають почуття гумору; ну й полюбляють, звісно, по-чорному пожартувати над самими людьми.
Дуже прикметною в цьому фільмі та, власне, у зомбі-світі, в ньому оприявленому, є ось така властивість – якщо тих зомбі не боятися, то вони й не агресивні, вони не нападають. Їх навіть можна нагодувати тарілкою такої-сякої страви... Також не тільки дотепним, а й показовим є упереджувальний засіб від зомбі – приставити напроти телеекрана дзеркало: вони самих себе лякаються, коли побачать.
Пропонуючи переглянути фільм жахів «Телемерці», своєю чергою, хочеться зауважити, що ставлення до зомбі-горорів як фраґмента масової культури в людей, сказати б, традиційно освічених та окультурених не є вповні адекватним. Цього кіна зазвичай цураються як марґінального та огидного своїми персонажами. Можливо, просто бояться, оминають, замовчують, як щось неподоланне, незрозуміле чи непристойне?
Бо якими б зомбі-горори часто-густо не були позірно дурнуватими й ніби вкрай шаблонно примітивними, вони, якщо замислитись, тотально метафоричні. Адже поняття «зомбування» останнього часу міцно увійшло до нашої мови. Й таким чином, зомбі вже поряд, вони навколо нас, вони з нами. Важко не помітити...
І не секрет, що найпотужніше їхнє джерело – це саме телевізор, телебачення. Тому й закономірно, що в програмі демонструватиметься спеціальний сюжет під назвою «Живі мерці як універсальна метафора сучасности».
«Телемерці» вписані до особливої сторінки в історії кінематографа. І ця історія виглядатиме неповною, сказати б, неповноцінною без них. Тим паче, ніколи напевне не відомо, що ж правдиво відлунюватиме у майбутньому з минулого.
**
ПОЛЮБИ СВОГО ЗОМБІ, ЯК САМОГО СЕБЕ
Ігор Грабович, АК
Сучасне кіно про зомбі бере свій початок із фільму режисера Джорджа Ромеро «Ніч живих мерців», що вийшов на екрани 1968 року. Саме тут повсталі з мертвих називаються живими мерцями, власне, такими вони, за своєю суттю, і є. Підняті з могил невідомою силою, ці живі мерці діють автономно, підпорядковуючись лишень своєму неймовірному голоду, який змушує їх пожирати плоть живих людей.
Ромеро запропонував не просто новий сюжет, але й нові правила гри. Насамперед, живі мерці стали провісниками та прямими учасниками апокаліпсису, себто кінця світу, який вже ніколи не буде таким, як раніше.
Образ кінця світу постав як реакція на численні виклики – і локального, й світового масштабу. Економічні та фінансові кризи, війни й терористичні акти, екологічні проблеми та божевільні наукові експерименти, загроза голоду й епідемій через варварське використання ресурсів та перенаселення Землі – усе це кожної миті, відповідно зрезонувавши, може назавжди змінити звичний нам світ.
Живі мерці у такому контексті – лишень сконденсована метафора усіх можливих та неможливих сучасних загроз. Вони позначають собою ненормальність, викривленість, патологічність теперішнього існування, де фактично немає повноцінного життя та немає смерти, а є вічне перебування у передпокої пекла.
У «Світанку мерців», знятому за десять років опісля «Ночі живих мерців», глобальний соціально-політичний складник став очевиднішим. Тут гурт людей оселяється у величезному торговельному центрі, відгородившись від живих мерців вантажівками та міцно зачиненими дверима. Ізолювавшись, вони опиняються у своєрідному сучасному раю, де можуть безкарно споживати усе, що їм заманеться. Цей прекрасний новий світ настільки обмежений та штучний, що зруйнувати його доволі легко.
Кіно про зомбі, якими тепер стали живі мерці, отримав своє друге дихання на початку нового тисячоліття, власне, після 2001 року, коли було створено половину всіх фільмів цієї тематики. Важко напевне сказати, що спричинило такий інтерес до зомбі, проте можна припустити, що цього разу апокаліпсис відчутно наблизився до країн першого світу, особливо ж до Сполучених Штатів, атакованих поплічниками бен Ладена 11 вересня.
Нова хвиля кінокартин про зомбі оперувала вже звичними зловісними образами апокаліпсису, тільки ставила його в інші контексти, насамперед у сатиричний, проте й гумористичний, і навіть романтичний також.
Однією з найпоказовіших стрічок цього періоду стала британська комедія «Зомбі на ймення Шон», яка вийшла на екрани 2004 року. У фільмі йдеться про такого собі лондонця Шона – 29-річного не особливо вдатливого молодого чоловіка, який не може впоратися ні з власною кар’єрою, ні з власним родинним та особистим життям, ні навіть зі своїм сусідом за помешканням. Одного ж дня Шон та його приятель опиняються в центрі зомбі-апокаліпсису, до якого ніхто з них не готовий.
Творці цієї картини використовують численні кліше фільмів про живих мерців, лаштуючи їх до світу сучасної пересічної людини, яка не переймається глобальними проблемами. Стрічка складається з численних ґеґів, які передають абсурд і снодійність ситуації, та водночас постає як доволі драматична історія, що заторкує важливі теми суспільного та особистого життя.
Ця картина породила безліч наслідувань та варіацій, серед яких і канадський фільм «Файдо», названий в українському прокаті «Мій лагідний та ніжний зомбі». Стрічка розгортає альтернативну реальність Америки 1950 років, де після перемоги людей у зомбі-війнах встановився новий авторитарний порядок.
Головним героєм тут виступає хлопчак, який не може знайти спільної мови зі своїми однолітками та батьками. Одного ж дня у їхньому домі з’являється зомбі-служник, якого він називає Файдо. І з часом цей самий Файдо перебирає на себе роль батька та чоловіка в родині. Ця доволі глузлива стрічка робить зомбі респектабельним персонажем, який не просто може співіснувати з людиною, а ще й здатен стати їй повноцінним замінником.
На сьогодні зомбі-апокаліпсис позначає радше бажану норму людського існування, ніж її виняток. Зомбі-апокаліпсис не тільки руйнує світ, він дає початок новому – новим стосункам, новій географії, новій економіці, новому життю. Саме про це йдеться у фільмі «Зомбіленд», фільмі про лякливого студента коледжу, який у постапокаліптичному світі знаходить собі правдиву родину та дівчину, що про них за інших часів міг тільки мріяти.
Ще далі заходить стрічка «Тепло наших тіл», яка цілком легітимізує зомбі, ставлячи їх до контексту романтичних історій для підлітків. Ідеться про кохання зомбі-хлопця на ймення Р. та доньки суворого полковника Джулі, яка все ще залишається людиною. Ця картина – сучасна версія шекспірівської трагедії «Ромео і Джульєтта», але зі щасливим фіналом: кохання тут цілком здатне подолати смерть і вилікувати зомбі.
Треба сказати, що всі ці фільми, демонструючи життя впродовж та після апокаліпсису, аж ніяк не відміняють ні факту загибелі світу, ні жорстокости знищення людей та звичної їм інфраструктури.
Ці картини тільки засвідчують тимчасовість земного існування, відносність його цінностей та соціальних законів, які ними керують, а також безмежну здатність людини до змін, до трансформацій, основою яких залишається здатність до співчуття та любови.
Відтак, можна сформулювати ще одну заповідь: полюби свого зомбі, як самого себе!
Вночі з 16 на 17 листопада о 02:00 в «Аргументі-Кіно» – один з найдивніших, проте й найцікавіших фільмів про зомбі – «Телемерці». Стрічка не є високобюджетною продукцією великої голлівудської студії, проте саме з неї можна вийняти пророцтво щодо майбутнього. Тут зомбі атакують людей з телевізора, як атакують сьогодні з монітора комп’ютера, екрана мобільного телефона чи планшета. Ці нові зомбі безжальніші за старих, класичних, бо вони всюдисущі, хоча й безтілесні.
Але ми забігаємо наперед... У картині «Телемерці» зомбі цілком тілесні. Вони бояться дзеркал і закритого простору, бо вони схожі на нас. Цього разу моторошний образ живих мерців максимально наблизився до звичного людського життя, яке найчастіше обмежується простими втіхами у колі власної родини з неодмінно ввімкненим телевізором. Важливо також, що посередництво між двома світами стається випадково, ненавмисне, внаслідок помилки. Проте, це саме той випадок, коли помилка лишень відображає потребу, коли двері призначені саме для тебе, а твоя душа настільки спрагла перемін, що рада кожному гостю, нехай і з потойбіччя.
Здрастуйте, зомбі, ми вже вас зачекалися!