Вночі з 21 на 22 вересня о 01:35 на телеканалі «1+1» дивіться програму «Арґумент-кіно» та фільм мексиканського режисера Алєхандро Гонсалєса Іньярриту «Вавилон»/ Babel (2006, Франція – США – Мексика).
Фільм знаменитого мексиканського режисера Алєхандро Гонсалєса Іньярриту «Вавилон», у якому зіграли такі популярні актори як Бред Піт, Кейт Бланшет та Ґаель Гарсія Берналь, було створено зусиллями чотирьох кінематографій – мексиканської, американської, французької та японської. Що не випадково...
Річ у тім, що у фільмі переплітаються одразу чотири сюжетні лінії, в яких фігурують родини зі Сполучених Штатів, Мексики, Марокко та Японії. Взагалі ж, тут діє велика кількість персонажів. І це розгортає картину нашого світу – услід за біблійною притчею – як один великий Вавилон, де людям доводиться шукати спільної мови: добиватися свого і вміти слухати інших.
Прокатне гасло фільму буквально таке: «Якщо хочеш, щоб тебе зрозуміли – слухай». Дійсно, іншого виходу – сказати б, для щасливого виходу – як в окремої людини, так і в усього людства, що неухильно потрапляє до критичних ситуацій, зустрічаючи на своєму шляху Іншого, і немає.
А сюжет картини будується на тому, що американське подружжя подорожує далеким Марокко, коли їхні діти залишаються під наглядом няні-мексиканки, яка тим часом вирушає на весілля свого сина. Паралельно ж розгортається історія глухонімої японської дівчинки, що конфліктує з батьком. Життя усіх цих незнайомців пов’язуються, коли японець дарує марокканцю рушницю, а та... випадково стріляє.
Фільм Іньярриту, який нині живе в Лос-Анджелесі, працює в Голлівуді й називає себе режисером-глобалістом, а свої фільми кочівниками, як і слід було чекати, опинився у центрі уваги критики й різноманітних фестивалів та кінопремій. Критика, як водиться, неоднозначна – від захвату масштабами й задумом, до підозр у симулятивності й спекулятивності.
Зате у «Вавилону» 27 різноманітних нагород та 75 номінацій. Найгучніші – приз за режисуру на Каннському фестивалі, визнання найкращою драмою року на «Золотому глобусі» й «Оскар» за найкращу музику.
І Гонсалєс Іньярриту послідовно відкидає всі звинувачення в раціональності своєї творчости. Він наполягає: «Важливі емоції. Я також ненавиджу, коли режисери хочуть справити враження за допомоги операторських викрутасів. Мені хотілося б, щоб із моїх фільмів люди виносили почуття печалі й надії, меланхолії та ностальгії».
«Вавилон» є третьою частиною трилогії Гонсалєса Іньярриту і його співавтора-сценариста Ґійєрмо Арріаґі, услід за фільмами «Сука-любов» та «21 грам», що всі вони мають характерну драматургійну архітектоніку.
Іньярриту, про режисерський почерк якого у програмі йтиметься у спеціальному сюжеті, каже: «Я переконався, що нас об’єднують нещастя й біль. У цьому парадокс: я замислив «Вавилон» як фільм про те, що роз'єднує людей, але коли вперше подивився змонтований матеріал, мало не заплакав: вийшло кіно про те, що нас усіх об'єднує – японців, марокканців, мексиканців та американців».
Зрештою, знання й розуміння, що все у житті взаємопов’язане, аж ніяк не є новим. Тим паче – у світі щодалі більш глобалізованому. Але з «Вавилоном» Алєхандро Гонсалєса Іньярриту є можливість відчути увесь біль довколишнього світу, що так чи так – учора, сьогодні чи завтра, – а відлунює в кожному...
**
АЛЄХАНДРО ГОНСАЛЄС ІНЬЯРРИТУ ПРО ЛОКАЛЬНЕ ТА ГЛОБАЛЬНЕ
Ігор Грабович, АК
Алєхандро Гонсалєс Іньярриту в повнометражному кіні дебютував 2000 року непроминальною картиною з доволі брутальною назвою «Сука-любов», яка одразу принесла світову славу молодому мексиканському кінорежисерові.
Стрічка розповідає три історії любови, які зв’язує одна автомобільна катастрофа. Всі три сюжети є, зрештою, оповідями про невдачу любови, яка у картині виявляється або зрадженою, або нерозділеною.
У той самий час фільм «Сука-любов» не містить чіткого причинно-наслідкового зв’язку між аварією та втратою любови, бо сам світ тут просякнутий насиллям і аж ніяк не є лагідним до проявлення людяности. Тут кожен добрий намір обертається на свою протилежність, і свобода коштує надто дорого, аби її можна було досягти без жорстокости.
І все ж, окрім означеної, доволі екзотичної проблематики, фільм найбільше запам’ятався формальними речами: реалістичністю знімання, стрімким монтажем, а також тим, що сюжет тут подається не в хронологічній послідовності, а від середини історії. Режисер каже, що подібному навчися у майстрів магічного реалізму, латиноамериканських письменників, які свої романи писали, міняючи місцями початок, середину та кінець.
Успіх першої картини привів Іньярриту до Голлівуду, де за три роки він випускає стрічку «21 грам», з голлівудськими зірками у головних ролях. Новий фільм став повторенням пройденого, адже у ньому була використана та сама нелінійна структура та кілька сюжетних ліній, які зрештою перетинаються у доволі неочікуваний спосіб. Сюжет тут також обертається навколо автокатастрофи, проте зв'язок між персонажами тісніший, ніж у першому фільмі.
Власне, сама історія, на перший погляд, доволі проста, бо розповідає про аварію, внаслідок якої загинуло троє людей, проте зуміло врятуватися більше, і не стільки у фізичному плані, скільки в духовному. Кожен із персонажів отримав шанс виправити помилки й почати життя заново. Водночас, режисер аж ніяк не занижує планки й не завершує свою історію щасливим фіналом у традиційно-голлівудському сенсі цього слова. Смерть тут невідворотна, проте її можна зустріти по-різному, і перед її лицем можна спробувати віднайти ресурси людяности й любови до ближнього і до Бога.
Ще за сім років Іньярриту випускає стрічку «Б’ютифул», у центрі якої опиняється смертельно хворий іспанець на ймення Уксбаль. У цьому персонажеві втілилася уся амбівалентність кінематографа Іньярриту. З одного боку, Уксбаль веде доволі ризикований спосіб життя на межі зі злочинним, з іншого ж, він намагається допомогти нелегальним еміґрантам з Африки та Китаю якось вижити у ворожому до них середовищі. Проте, як і в попередніх картинах, добрі наміри обертаються на свою протилежність.
Іньяррриту розповідає історію про маленьку добру людину, якій не вистачає ресурсів і просто часу для того, аби її доброта змогла зреалізуватися у світі, котрий живе за іншими законами. Він веде мову про страждання та спокуту, які не можуть бути відплачені у якийсь видимий, зримий спосіб. Водночас, фільм дарує надію, що добро таки дасть свої плоди, неочікувано відгукнувшись у ближньому вдячністю та розумінням.
Стрічка «Б’ютифул», на відміну від попередніх фільмів, розвивається цілком класично, у хронологічному порядку, фокусуючи свою увагу на одному персонажеві. Крім того, реалістичнішим стало саме соціальне тло, адже цього разу режисер фільмує не стільки універсальну притчу, скільки правдиву картину з життя барселонського дна, яке спеціально вивчав тривалий час. Цією картиною Іньярриту відкриває нову сторінку своєї творчости.
Вночі ж із 21 на 22 вересня о 01:35 в «Арґументі-кіно» – наймасштабніша та найглобальніша стрічка Іньярриту – «Вавилон». Це також історія про один нещасний випадок, який стягує у вузол незнайомих людей, тільки цього разу вони не стільки з різних соціальних класів одного суспільства, скільки з протилежних куточків світу.
Це також історія про страждання та спокуту, а ще про випадковість та відплату, які, залишаючись сліпими, цілком здатні зробити людей ближчими одне одному, хоча б на якусь мить. Також нещасний випадок у картині зумів розв’язати задавнені проблеми та висловити давно стримуване.
Водночас, він проявив також усю нерівність та несправедливість сучасного глобального світу. У фільмі все непросто, і багато в чому він свідчить про ілюзії всесвітнього братерства, які щезають через загрозу життю чи навіть комфорту тих, кого ми називаємо «першим світом».
У «Вавилоні» Іньярриту доводить до краю сповідувану ним естетику нелінійної оповіді і прощається з нею, аби перейди до камерніших, проте не менш драматичних історій.