Вночі з 26 на 27 січня о 01:15 на телеканалі «1+1» – програмі «Арґумент-кіно» та фільм режисера Моріса Піали «Під сонцем Сатани»/ Sous le soleil de Satan (1987, Франція).
Cтрічка «Під сонцем Сатани», яку 1987 року було відзначено «Золотою пальмою» на Каннському фестивалі, веде історію молодого католицького абата, що той переживає кризу віри – збившись із нічної дороги, він, здається, стрічає самого Сатану, наступного ж ранку на абата чекає ще важче випробування...
У своїй творчості Моріс Піала проявився митцем правдиво релігійним. Власне, послідовник ліворадикального католицизму, цей режисер екранізував роман французького ж письменника Жоржа Бернаноса, що той першої половини ХХ століття став літературним флагманом згаданої релігійної течії. Таким чином, світ отримав кінострічку за назвою «Під сонцем Сатани».
Піала, у певному розумінні, тим самим продовжив кінотрадицію, започатковану іншим видатним французьким кінорежисером, Робером Брессоном, який сповідував ті ж самі релігійно-філософські погляди й послідовно екранізував два інші романи Бернаноса, на матеріалі яких постали вже нині класичні фільми «Щоденник сільського священика», а також «Мушетт».
Щопрада, поділяючи з Брессоном одну й ту саму філософську й світоглядну етику, Піала сповідував дещо іншу кіномистецьку естетику, що є, зрештою, предметом окремої, іншої розмови.
В кожнім разі, проблематику стрічки «Під сонцем Сатани» схематично й коротко можна позначити, як мистецько-філософське осмислення кризи релігійної віри у свідомості сучасної, зокрема, європейської людини, що продовжує жити у чим далі секуляризованому суспільстві.
Також варто наголосити, що ця картина Моріса Піали вимагає від глядача надзвичайної напруги та уваги – чи не кожна сцена, кожен кадр пронизані концентрованою філософією буття, а також певними образами й тезами, що не тільки збуджують емоційне переживання, а й вимагають інтелектуального осмислення.
Жерар Депардьє та Моріс Піала у фільмі "Під сонцем Сатани"
Зрештою, маємо фільм про сумніви й боротьбу зі спокусами творіння Божого та його драматичний, трагічний шлях до осягнення добра, правди й істини, до осягнення себе перед ликом Творця.
Принагідно спеціальний сюжет у програмі буде присвячено варіативності образу католицького священика у світовому кінематографі.
Насамкінець, повертаючись до постаті творця, варто зауважити, що Моріс Піала є одним із найориґінальніших та неповторних режисерів за всю історію світового кінематографа. Він фільмував як дихав – до акту творчости ставився безкомпромісно.
І на екран сходило чудо – безнадійне й жорстоке життя раптово осявалося неможливою надією на краще, понад те, упевненістю, що люди варті кращого. І не зле погодитися з думкою, що Моріса Піалу можна вважати чи не останнім великим режисером, який був упевненим: життя – далеко не кіно, зате кіно – це і є життя.
**
ОБРАЗ КАТОЛИЦЬКОГО СВЯЩЕНИКА В КІНЕМАТОГРАФІ
Ігор Грабович, АК
Католицькі священики займають своє досить окреме та важливе місце як персонажі ігрового кіна. Річ тут, звісно, у самій католицькій церкві, яка все ще залишається впливовим інститутом у багатьох країнах та авторитетом для сотень мільйонів людей. І все ж показ католицького священика в ігровому кіні залежить від позиції того чи того художника, його світогляду та мистецького стилю. Найчастіше до цієї теми зверталися люди так чи так, проте близькі католицизму.
Показовим прикладом тут може бути картина французького кінорежисера Робера Брессона «Щоденник сільського священика», створеного за романом Жоржа Бернаноса. У ній ідеться про коротке життя та смерть молодого кюре, який намагається відшукати у собі правдиву віру та відповідний до неї спосіб життя. Також священик намагається знайти мову зі своєю паствою – місцевими жителями, які у своїй вчинках не особливо схильні слідувати християнським заповідям. Ситуація ускладнюється тим, що молодий священик серйозно хворий, і хвороба робить його чутливішим і до власного стану, і до загальної ситуації.
Режисер Брессон будує свою стрічку як низку доволі аскетичних, проте надзвичайно виразних епізодів, де зовнішні дії та навіть стан природи відповідають внутрішньому станові самого кюре. Перед нами надзвичайно цілісний фільм, що його можна порівняти з формою духовної практики.
По своєму цікавою та промовистою є ще одна французька картина режисера Жана-П’єра Мельвіля «Леон Морен, священик». Це також екранізація роману, цього разу письменниці Беатрікс Бек, яка написала свою книжку 1952 року. Розповідь у фільмі ведеться від імени Барні, жінки середніх років, вдови єврея-комуніста, яка самостійно виховує доньку та непросто переживає окупацію Франції нацистами. Жінка страждає від самотности, суперечливих бажань та кризи віри.
Її зустріч з молодим священиком Мореном ставить перед нею низку запитань не тільки теологічного, але й екзистенційного характеру. Одним із найболючіших переживань стане її плотський потяг до Морена, який важко здолати.
Власне, ця картина ніби започаткувала цілу низку подібних історій, які дуже часто обертаються навколо неподіленого кохання жінки до молодого, красивого та недоступного священика. Отець Морен у цьому сюжеті виявляється дуже правильним та дуже міцним – і тілом, і духом.
1973 року виходить на екрани американська картина «Той, що виганяє диявола» режисера Вільяма Фрідкіна, яка стає і кінематографічною сенсацією, і одним із перших голлівудських блокбастерів нового часу, і своєрідним культурним феноменом. Перед нами ще одна екранізація роману, цього разу написаного випускником католицької школи Пітером Вільямом Блетті, який прагнув до реалістичного відтворення давніх обрядів.
Фільм розповідає історію вигнання диявола з тіла тринадцятилітньої дівчинки, яке здійснюють два католицькі священики – Ланкастер Меррін та Деміан Каррас. Останній у картині є доволі амбівалентною постаттю, бо втрачає віру по смерті матері. Відтак, аби здолати диявола, обом священикам доводиться докласти чималих зусиль та заплатити високу ціну.
Ця картина зробила католицького священика не просто ще одним персонажем популярної культури, власне, культурним героєм, але й встановила певний канон для його показу. Відтоді католицький священик у голлівудському кіні – це насамперед екзорцист, який випробовує власну віру у прямому зіткненні із самим Сатаною.
Є в ігровому кіні ще й інша традиція, яка радше транслює скептицизм щодо католицьких священників та католицької церкви загалом. І ці стрічки також створюють люди, виховані у католицьких традиціях, як, наприклад, іспанець Луїс Бунюель. Випускник єзуїтської школи, режисер називав себе «атеїстом милістю Божою». Водночас його атеїзм був продовженням скепсису Бунюеля щодо людства загалом, яке чіпляється за розмаїті доґми сильніше, ніж за здоровий глузд та живу віру.
1950 року Бунюель фільмує картину «Назарін», у якій розповідає досить сумну історію молодого священика, ідеаліста, який усього себе хоче віддати служінню ближнім, однак недооцінює розмаїття людської природи та особливих потреб довколишніх.
Бунюель розповідає свою улюблену історію про зіткнення ідеалізму, особливо релігійного характеру, з реальним життям, котре сповнене не тільки скептицизму щодо офіційної духовности, але вбачає у ній одне з джерел гріха. В одному з епізодів режисер порівнює священика і бандита, не роблячи між ними особливої різниці.
Фінал цього фільму по-своєму показовий, бо демонструє не стільки поразку молодого священика, скільки його впокорення, відмову від погорди і прийняття життя, яке неможливо втиснути у рамки риторичних учень.
Свою думку Бунюель доводить до краю у картині «Скромна чарівність буржуазії», у якій зображає єпископа Дюфура, ще одного свого непевного та суперечливого персонажа. Цей єпископ, дуже поважний та респектабельний, у вільний час наймається садівником, пояснюючи це тим, що церква переживає фінансові труднощі.
Одного дня його викликають висповідати старого та важко хворого чоловіка. На сповіді той зізнається єпископу, що вбив колись сімейну пару, у якої залишився малий син. І подає йому світлину цієї родини. Єпископ одразу впізнає своїх батьків. І він опиняється перед вибором між християнським благочестям та потребою помсти, котра виявляється сильнішою за всі релігійні учення.
Вночі з 26 на 27 січня о 01:15 в «Арґументі-кіно» – стрічка «Під сонцем Сатани», у якій католицький священик показаний у миті сумнівів та випробувань. Як уже було сказано, фільм є екранізацією роману Жоржа Бернаноса, знаного французького письменника, що той радикально критикував свій час через відступ від християнських заповідей. Власну безкомпромісність Бернанос реалізовував у своїх романах, де розповідав доволі драматичні історії про віру, яку здобути і за якою жити доволі важко всім, особливо ж священикам. Свій роман «Під сонцем Сатани» Бернанос написав 1926 року, після Першої світової війни, яку сприймав трагічно.
Головний герой цього фільму сумнівається у власній придатності бути священиком, нести віру, допомагати людям. Більше того, його сумніви не можуть розвіяти його духовні наставники, у той час як прості люди чекають від священика насамперед дива. Перед нами один з дуже своєрідних та рідкісних фільмів, які ставлять перед глядачем непрості запитання і не дають на них однозначної відповіді. Як і багато інших стрічок подібної тематики, фільм «Під сонцем Сатани» не прагне заспокоїти чи розважити свого глядача, він тільки звертає увагу, що лікування духовних недуг є важливішим за все інше і не може відбутися без великих зусиль і навіть жертв.