Вночі з 5 на 6 січня о 01:05 на телеканалі «1+1» - програма «Арґумент-кіно» та фільм режисера Бернардо Бертолуччі «Конформіст»/ Il Conformista (1970, Італія-Франція-ФРН).
Кінокартина живого класика світового кінематографа, італійського режисера Бернардо Бертолуччі «Конформіст» була створена 1970 року й затим визнана одним із найвпливовіших фільмів наступних десятиліть.
Загалом, у стрічці йдеться про те, що в разі, коли держава, в якій ти живеш, є злочинною, то й твоє життя за її правилами перетворюється на злочин.
Такою є ціна конформізму, що її змушений заплатити доктор Марчелло Клеричі, який отримує від фашистської влади наказ ліквідувати колегу-антифашиста. Виконуючи завдання, Марчелло усвідомлює дивовижну схожість державного насилля із сексуальним, жертвою якого він став у дитинстві.
Створення «Конформіста» збіглося із захопленням Бертолуччі вченням психоаналізу. І в основі сюжету стрічки, сказати б, лежить «едипівський сценарій» – чоловік прагне вбити іншого чоловіка, що той замінює для нього батька. Власне, режисер робить спробу мистецькими засобами дослідити механізми тоталітарної системи через проникнення до глибин психіки одного з її «ґвинтиків».
Сама ідея препарувати тоталітаризм із фрейдистської точки зору прийшла до Бертолуччі після студентських заворушень 1968 року, в яких він також брав діяльну участь. І, за його ж словами, головний урок тих подій для нього особисто полягав в усвідомленні бажання революції власне для себе. Бертолуччі каже: «Я хотів, щоби світ змінився для мене. Я знайшов у політичній революції особистісний вимір».
Таким чином, надхненний завданням відбити на екрані певний персональний зріз значимих історичних подій, майстер взявся екранізувати роман італійського письменника Альберто Моравіо, щоправда, попередивши того: «Щоби залишитися вірним вашій книзі, мені доведеться зрадити її». Зрештою, Моравіа фільм сподобався.
І «Конформіст» чи не краще за будь-який посібник із політології або психології може розповісти, може пояснити, а що ж таке конформізм і чому люди так легко дозволяють приходити до влади диктаторам з одверто садистичними нахилами.
Зрештою, цей фільм створив 29-літньому Бертолуччі, з чиїм творчим портретом можна буде ознайомитися в програмі, репутацію одного з провідних режисерів сучасности. «Чим я завше пишався, аж до рум’янцю на щоках, - згадує режисер, - то це тим, що і Френсіс Коппола, і Мартін Скорсезі, й Стівен Спілберґ говорили мені про «Конформіста», як про перший сучасний фільм, який вплинув на них».
Фільм Бертолуччі має далеко не лінійну структуру і став таким чином уповні новаторським для свого часу – не дарма ж ним так захоплювалися режисери так званого Нового Голлівуду. І ця стрічка вочевидь справила помітний вплив на розвиток світового кіна, зокрема, відкривши шлях до створення й утвердження нової кінодраматургії.
Сюжет картини конструйовано ніби за допомоги абсолютно неструктурованих флешбеків, що ґрунтуються на вільних асоціаціях, коли одні образи у свідомості персонажа спонтанно змінюються на інші. Насправді ж це не хаос, зверніть увагу – спогади головного героя засновані на тих образах, які пропливають перед ним за склом.
Власне, також за склом Бертолуччі лишає свого антигероя-конформіста в момент злочинної пасивности, змушуючи глядача бачити світ його очима. І це правдивий момент викличної та моторошної ідентифікації-попередження...
**
БЕРНАРДО БЕРТОЛУЧЧІ – РЕВОЛЮЦІЯ НАЗАВЖДИ
Італійський кінорежисер та сценарист Бернардо Бертолуччі до кіна прийшов рано і майже одразу отримав усезагальне визнання.
Показовим став його другий повнометражний фільм «Перед революцією», який постає своєрідним начерком подальшого шляху цього режисера.
Стрічка розповідає про молодого чоловіка на ймення Фабріціо, який вагається у виборі нареченої: серце вабить його в один бік, проте родичі схиляють юнака до поміркованости.
Так уперше у стрічках Бертолуччі з’являється тема конформізму, яка згодом виявиться важливою для всіх його картин. Водночас стилістично цей фільм перебуває у тіні великого сучасника режисера, французького кінематографіста Жана-Люка Ґодара, який наповнював свої стрічки злободенними темами і постійною рефлексією.
Бертолуччі наслідує цей стиль, водночас вносячи до фільму важливий елемент – чіткий поділ стрічки на дві важливі складові – внутрішній та зовнішній простори, які згодом стануть визначальними для його естетики.
Найповніше це втілилось у картині «Останнє танґо в Парижі». Її ще можна назвати «Після революції», бо тут ідеться про розчарування і депресію, яка стала панівною в настроях інтелектуалів після поразки травневої революції 1968 року. Зрештою, сама революція у картині не згадується, так само, як будь-які інші суспільні течії.
Перед нами суто приватна історія, яка розповідає про короткотривалий роман між старшим чоловіком, який напередодні втратив дружину та дев’ятнадцятирічною дівчиною, чий наречений фільмує кінострічку у стилі французької Нової хвилі. Цей роман виникає спонтанно і триває фактично анонімно, бо герої не називають своїх імен та нічого не розповідають про себе.
Тут внутрішній, власне інтимний простір протистоїть простору зовнішньому, суспільному, де діють зовсім інші, навіть протилежні, правила гри. Анонімність протиставляється відкритості та публічності, інтимність – суспільній угоді. І увесь драматизм стрічки тримається на повільному, проте неухильному виведенні інтимного у публічну сферу. В картині цей процес зазнав цілковитого краху і спричинив фінальну катастрофу.
1976 року Бертолуччі фільмує одну з найґрандіозніших картин другої половини минулого століття, яка відома під двома назвами «1900» та «Двадцяте століття». Повна версія стрічки триває понад п’ять годин та обіймає період у півстоліття, аби завершитися цілком відритим і навіть міфологічним фіналом.
У центрі історії – долі двох чоловіків, які народилися в один і той самий день на початку нового століття. Це Альфредо – син поміщика, та Ольмо – позашлюбний син селянки. Від самого початку між ними встановилося суперництво, яке згодом переросло у класове протистояння. Через дружбу-ворожнечу Альфредо й Ольмо Бертолуччі переповідає новітню історію Італії, у якій було чимало цікавого.
І як у попередніх фільмах майстра, соціальне зло у «Двадцятому столітті» супроводжують розмаїті людські перверсії, переважно – сексуального плану. Власне, Бертолучі не був першим, хто пов’язав фашизм із зіпсутістю людської природи, проте він зумів показати, як цей процес став масовим і цілком визначив історичний час.
Від кінця сімдесятих років Бертолуччі починає фільмувати поза межами Італії. 1987 року майстер знімає найтитулованішу свою картину «Останній імператор», що виборола дев’ять «Оскарів», серед яких статуетка за найкращий фільм року та режисуру.
Стрічка розповідає про долю останнього китайського імператора Пу Ї – від його народження аж до смерти. Картина вибудувана за звичним для Бертолуччі каноном, який, окрім головної сюжетної лінії, включає в себе численні ретроспекції.
«Останній імператор» демонструє своєрідну еволюцію поглядів Бертолуччі на історію та роль окремої людини в ній. Його герой, якого називали сином небес, могутній імператор Китаю, зрештою, втрачає усе. У фіналі фільму він приходить до свого палацу, в якому його колись коронували, і стрічає там китайського піонера, схожого на нього в дитинстві. Він віддає хлопцеві коробку з цвіркуном, а сам просто щезає. Цей фінал можна читати і як своєрідне примирення з реальністю, і як проявлення самої Вічности, що вона лежить по той бік земного життя окремої людини і якій, зрештою, байдужі всі на світі людські пристрасті.
2003 року Бертолуччі фільмує одну зі своїх найконтраверсійніших та найвиразніших картин, що та стає своєрідним підсумком його творчости. Йдеться про «Мрійників» – правдиво сінефільську та надзвичайно розкуту стрічку, яка розповідає класичну історію про американця в Парижі. Тепер це двадцятилітній Метью, дещо скутий любитель кіна, який знайомиться зі своїми відчайдушними паризькими ровесниками – Ізабель і Тео. Молоді люди дуже швидко знаходять спільну мову й незабаром увесь час проводять утрьох, віддаючись власним пристрастям – і до кінематографа, й одне до одного.
Бертолуччі зафільмував ідеальну картину про Париж 1968 року, яким він може поставати у нашій уяві. Цей Париж максимально сприятливий вільному коханню, кінематографу, гурманству усіх видів та революційній романтиці – від риторики мирних протестів, до активних вуличних боїв із поліцією. «Мрійники» – водночас ностальгійна і дуже актуальна картина, яку також можна перейменувати, надавши їй, скажімо, назви «Революція назавжди».
Вночі ж із 5 на 6 січня о 01:05 в «Арґументі-кіно» – один із найвпливовіших фільмів Бертолуччі – «Конформіст». Як уже було сказано, картина стала правдивою леґендою світового кіна, бо в ній не тільки був запропонований абсолютно свіжий підхід до недавньої італійської історії, але й сама історія подавалася у незвичній кінематографічний обгортці.
Проте стрічка також цікава співвідношенням внутрішнього та зовнішнього просторів, які тут позбавлені звичної механіки, де внутрішнє дуже часто зображається простою реакцією на зовнішнє. Бертолуччі пропонує зовсім інший підхід: внутрішнє у нього буквально проектується у зовнішній світ, тому виходить, що вся політика в картині – це тільки гра внутрішніх демонів, які розривають головного героя.
Для багатьох подібний підхід видасться неісторичним та надуманим, проте мистецтво має інші функції, ніж пояснення історії – воно оповідає про людську душу, чиє існування не може бути зведене до якихось раціональних формул та чітко встановлених закономірностей. Майстром такого кіна був і залишається Бернардо Бертолуччі.