Вночі з 27 на 28 жовтня о 00:20 на телеканалі «1+1» дивіться програму «Арґумент-кіно» та фільм режисера Брюса Робінсона «Ромовий щоденник»/ The Rum Diary (2011, США).
Екранізував однойменний роман знаменитого, ексцентричного ґонзо-журналіста й письменника Гантера С. Томпсона «Ромовий щоденник» британський режисер Брюс Робінсон.
Дія фільму точиться в Пуерто-Рико, у так званій «вільно асоційованій державі», що перебуває на правах самоуправління під юрисдикцією Сполучених Штатів Америки. 1960 рік. Журналіст і письменник Пол Кемп, що він знудився Нью-Йорком, влаштовується працювати до місцевої газети. А навколо – «рай земний»: ром ллється рікою і все неймовірно дешево – автомобілі, яхти, дівчата; тут саме життя продається за дріб’язок...
Перед переглядом фільму «Ромовий щоденник» – для тих, хто не знає – певне, зовсім не зайве буде з’ясувати, а що ж таке ґонзо-журналістика і хто такий автор екранізованої книжки на ім’я Гантер С. Томпсон.
Ґонзо – це такий напрямок у журналістиці, що полягає в суб’єктивному, агресивному стилі оповіді, та ще й з використанням сарказму, перебільшення і навіть ненормативної лексики. Він ведеться від першої особи, а репортер виступає учасником подій та описує власні відчуття й емоції, дає оцінку тому, що відбувається. І це переважно репортаж про ті події, з яких для класичного репортажу нічого і взяти.
Ґонзо – означає божевільний, навіжений. Це слово ніби-то запозичене з ірландського сленґу й позначає останнього, хто стоїть на ногах після гарної пиятики... Так чи так, а батьком ґонзо-журналістики вважається саме автор «Ромового щоденника» Гантер Томпсон, котрий вів шалене, божевільне життя, яке й описував у своїх репортажах та документальних і художніх творах.
Гантер С. Томпсон
«Ромовий щоденник» був чи не його письменницьким дебютом. Сам автор вважав цей роман незрілим і опублікував майже через 40 років після написання, 1998-го. Cаме цього року був тріумфально екранізований інший його твір – «Страх і ненависть у Лас-Веґасі», де, за режисури Террі Ґільяма, головну роль зіграв Джонні Депп. Відтак Депп, про кінофеномен якого йтиметься у програмі в спеціальному сюжеті, став близьким другом Томпсона і загорівся екранізувати «Ромовий щоденник». 2005-го Томпсон укоротив собі віку, а Депп заприсягнувся зробити фільм, у якому, зрештою, виступив і виконавцем головної ролі, й продюсером.
А сценаристом і режисером він не випадково запросив британця Брюса Робінсона, що той свого часу зафільмував стрічку «Вітнейл і я» – один із найкращих кінотворів про непробудну пиятику та чоловічу дружбу. І хоча, колись п’яниця, Робінсон на той час уже шість років як не вживав, писав він цей, просякнутий алкоголем, сценарій зі щоденною обов'язковою пляшкою вина. Після написання покинув...
А стрічка вийшла досить незвичною, без класичних зав'язки, кульмінації та розв'язки як таких. Зате побудована на деталях і нюансах, на двозначних діалогах, немотивованих персонажах та зворушливих і потішних ситуаціях.
Магістральною темою роману Томпсона і, послідовно, фільму «Ромовий щоденник» можна назвати свободу, плюс – кохання й дружбу, а також пошук себе і ще – «американської мрії», колискою якої часом іронійно називають Пуерто-Рико.
Фільм «Ромовий щоденник» отримав багато критичних закидів від шанувальників творчости Гантера Томпсона, мовляв, від першоджерела сутнісно мало чого лишилося. Більше того, автори примудрилися прочитати наприкінці стрічки банальну мораль про те, як не треба жити і як жити правильно. І це при тому, що Томпсону такий світогляд завше був неприйнятний і навіть гидкий.
Ось його автентичне кредо: «Життя має бути мандрівкою до могили не з наміром прибути ціленьким і в красивому, гарно збереженому тілі, а радше – в’їхати із заносом, у звоях диму, повністю вимотаним та зношеним, гучно виголошуючи – «Оце так поїздка!»
**
ФЕНОМЕН ДЖОННІ ДЕППА
Американський актор та продюсер Джонні Депп звернув на себе увагу вже у кінодебюті, фільмі Веса Крейвена «Жах на вулиці В’язів».
У цьому класичному горорі Депп зіграв старшокласника Ґлена, хлопця головної героїня Ненсі, якому сняться страшні сни. Героя Деппа вбивають, і в доволі живописний спосіб, проте сама ця кривава і живописна купеля стає для нього своєрідним переходом до справжнього кінематографа.
А знаменитість до актора прийшла після стрічки Тіма Бартона «Едвард руки-ножиці» – казкової історії про штучну істоту, яку не зміг закінчити її творець. Власне, лишилося доробити тільки руки, але саме цієї миті названий батько помирає, і Едвард на довгі роки залишається на самоті у своєму чудернацькому будинку. Незабаром його знаходить місцева жителька, і приводять до себе додому. Едвард стає частиною спільноти звичайних людей, серед яких почувається спочатку ніби комфортно через свій перукарський талант, проте згодом опиняється в епіцентрі інтриг.
Стрічка «Едвард руки-ножиці» постала програмовою і для Тіма Бартона, і для Джонні Деппа, який відтоді стане своєрідним альтер-еґо цього режисера. Картина є прикметною і для кінематографа дев’яностих років минулого століття, що ті стали епохою нової постмодерної кіноестетики, яка дуже своєрідно перетасовувала теми й стилі попередніх десятиліть. Джонні Депп виявився одним із облич цієї нової естетики. І від початку дев’яностих він фільмуватиметься у стрічках вельми своєрідних постановників, де виконуватиме надто особливі, нетрадиційні та незвичні ролі.
Того ж 1990-го виходить картина режисера Джона Вотерса «Плаксій», де у Деппа роль місцевого хулігана та кумира дівчаток Вейда Вокера на прізвисько Плаксій.
Знятий у стилі кемпу, стилізований під молодіжні американські комедії п’ятдесятих років, сповнений штучних, перебільшених образів, цей фільм підкреслив універсальність акторського таланту і зовнішности Деппа, який надавався до будь-якої мімікрії. У фільмі актор також проявив свої музичні здібності, виконуючи пісні й танцювальні номери.
1993 року Емір Курстуріца випускає на екрани свою першу англомовну стрічку «Аризонська мрія», у якій головну роль також віддає Джонні Деппу. Фільм взагалі видатний своїм акторським складом, проте у Деппа тут роль особлива – мрійника й реаліста водночас. Він грає юнака на ім’я Аксель, якому доводиться робити вибір між своїм звичайним життям у Нью-Йорку і сповненим нестримної фантазії та нав’язливих ідей існуванням родичів та близьких у далекій Аризоні.
Власне, це була одна з останніх його ролей, які балансували між химерним світом фантазії та реальним прагматичним світом, своєрідна зупинка перед шляхом до цілковитого відриву від реальности. Після цієї картини Депп гратиме майже винятково дивних людей, які мандруватимуть у невідомому напрямку з невідомою метою.
1995 року він зіграв роль Вільяма Блейка, однофамільцю знаменитого англійського поета, бухгалтера та небіжчика у картині Джима Джармуша, яка так і називається – «Небіжчик». Це дуже химерна історія, своєрідний антивестерн про звичайного молодого чоловіка, який у пошуках роботи мандрує через усю країну до макабричного міста, де дізнається, що не отримає роботи, вплутується у любовну історію і, зрештою, стає жертвою ревнивого коханця. Важко поранений, Вільям Блейк ховається у лісі, де, ймовірно, помирає і згодом повертається до тями вже як живий мрець, аби почати зовсім іншу мандрівку у супроводі індіянця на ймення Ніхто.
Протягом дев’яностих років Джонні Депп продовжує фільмуватися у Тіма Бартона, щоразу втілюючи на екрані дивакуватих персонажів, аутсайдерів та мрійників, яким не місце серед звичайних людей. Усі ці фільми мають успіх, проте не стають світовими блокбастерами. І все ж Депп уперто прямує наміченим курсом.
Зрештою, його екранний образ отримує величезну комерційну віддачу, коли 2003 року на екрани виходить картина «Пірати Карибського моря» – доволі нахабний продюсерський проект, який вдало поєднав у собі комерційний розрахунок та сміливі мистецькі ідеї. Найсміливішою з них стало запрошення Джонні Деппа на роль капітана Джека Горобця, надто дивного пірата з підведеними очима, дредами на голові та манерами метросексуала. На тлі мужніх і романтичних героїв Джек Горобець виглядав доволі ексцентрично, проте під маскуванням ховався правдивий пірат – дуже винахідливий та розумний.
Власне, ця роль, у якій проявилася парадоксальність попередніх екранних персонажів Деппа, принесла акторові всесвітнє визнання у всіх можливих сенсах цього слова.
І все ж варто повернутися трохи назад і ще раз згадати стрічку 1998 року «Страх і ненависть у Лас-Веґасі», яку зафільмував Террі Ґільяма, екранізувавши однойменний роман знаменитого американського журналіста Гантера С.Томпсона. Сам автор брав активну участь у створені картини: схвалив сценарну та режисерську концепцію фільму, а також виконавців головних ролей.
І це була не тільки творча та комерційна співпраця, а ще й співробітництво близьких за світоглядом людей. Депп віддавна відомий своєю дружбою з бунтарями, наприклад, з актором Марлоном Брандо, себто людьми, доволі скептично налаштованими до американської дійсности. Гантер С.Томпсон серед цих бунтарів посідав окреме місце, бо втілював альтернативу не тільки своїми поглядами, але й доволі ризикованим способом життя.
Власне, витокам цього способу життя і присвячена стрічка «Ромовий щоденник», яка в АРҐУМЕНТІ-КІНО вночі з 27 на 28 жовтня о 00:20. Вона відрізняється від картини Ґільяма багатьма своїми акцентами та образною системою.
Головної уваги тут надається не стільки алкогольним та любовним пригодам головного героя, скільки його журналістському становленню. Пол Кемп, письменник-невдаха та алкоголік, опинившись у Пуерто-Рико, не так продовжує свій звичний спосіб життя, як наближається до власного призначення.
І попри дещо по-голлівудськи прикрашену дійсність, історії віриш, головному герою співчуваєш, його ідеї та гнів цілковито поділяєш. Проте, передусім, через самого Джонні Деппа – одного з найхаризматичніших акторів сучасности, здатного переконати кого завгодно, де завгодно і в чому завгодно.