Вночі з 6 на 7 жовтня о 00:25 на телеканалі «1+1» дивіться програму АРҐУМЕНТ-КІНО та фільм режисера Хесуса Франко «Кривавий суддя»/ / Il trono di fuoco /The Bloody Judge (1970, Італія-Іспанія-ФРН-Ліхтенштейн).
«Кривавим суддею», фільмом знаменитого іспанського режисера Хесуса Франко, продовжуємо вибрану ретроспективу картин леґендарних горормейкерів світу. Цю стрічку 1970 року створено у співдружності Іспанії, Італії, Федеративної Німеччини, а також Ліхтенштейну.
Дія фільму точиться за часів Середньовіччя. І йдеться у ньому про боротьбу королівського судді Джоджа Джефриса з єретиками та відьмами (куди ж без них?), ну а ще – із повстанцями. На тлі ж цих подій розгортається історія кохання поміж сином лорда Ессекса, що прийняв повстанський бік, та сестрою страченої відьми.
Позірно «Кривавий суддя» (або ж «Вогняний трон» – якщо прямо перекладати ориґінальну іспанську назву) – він цілком відповідає популярним на зламі 60-70-х років минулого століття так званим фільмам «плаща і шпаги» з усією їхньою авантюрною та любовною складовою, що розгортається на тлі боротьби за трон поміж останнім католицьким королем Англії Яковом ІІ та закликаним повстанцями Вільгельмом Оранським. Хоча, є важливі мистецькі нюанси та художні обставини, про які нижче...
Принагідно ж зверну вашу увагу на виконавців двох головних ролей – власне, судді Джоджа Джефриса (до речі, реальної історичної особи) та Матері Рози. В ролі першого, якщо повністю, – сер Крістофер Френк Карандіні Лі, а якщо коротко – Крістофер Лі. Це той самий англійський актор, що він знявся у понад 250 стрічках, 69 з яких, між іншим, це фільми жахів. Зокрема ж, він прославився ролями графа Дракули, графа Рошфора, Ґріґорія Распутіна, Шерлока Голмса, а також Сарумана з багатосерійної кіноепопеї Пітера Джексона за фентезійними романами Джона Толкіна.
А матір Розу втілює швейцарська акторка австрійського походження Марія Шелл, що її рідним братом є також знаний актор і режисер Максиміліан Шелл. Свого часу вона визнавалася найкращою актрисою на Каннському фестивалі за роль у фільмі одного з найвпливовіших німецьких режисерів Гельмута Койтнера «Останній міст»; також – на кінофесті у Венеції – за заголовну роль у картині знаменитого французького постановника Рене Клемана «Жервеза», створеного за одним із романів Еміля Золя... Та якщо дев’яностооднолітній Крістофер Лі без перестану продовжує фільмуватися, то красуні Марії Шелл уже вісім років немає на цьому світі.
Як уже було сказано, режисером фільму «Кривавий суддя» є іспанець Хесус «Джесс» Франко. Це дуже особлива, ориґінальна, ні на кого не схожа кінематографічна особистість – сказати б, людина-кінооркестр. Хесус Франко пішов із життя 2 квітня цього року у вісімдесятидворічному віці, залишивши по собі, важко повірити, – 199 різноманітних фільмів! Іноді знімав до десяти стрічок на рік...
Франко часом буквально сам створював свої фільми, одночасно виконуючи функції продюсера, сценариста, режисера, оператора, композитора та ще й актора! Ось таке правдиво авторське кіно. Відповідно, він мав власну виробничу студію. І працював у різних жанрах, хоча для його творчости, яка не рідко супроводжувалася скандалами, завше були притаманні сексуальні мотиви як один із засобів досягнення шокового ефекту, завдяки якому режисер підважував чинні у суспільстві заборони.
Хесус Франко
Коли ж іще зауважити, що біля 20 років Хесус Франко, про творчість якого ширше ітиметься у програмі в спеціальному сюжеті, фільмував у країні, яка перебувала під правою диктатурою іншого Франко, знаного генералісімуса, то стає зрозумілою вся гіперекстремальність його викличної творчости. До речі, через цензуру йому частенько доводилося знімати й поза межами Іспанії.
Та й «Кривавий суддя» – складна копродукційна картина, і, на відміну від більшости фільмів Франко, достатньо бюджетна. Також можна здогадатися, що майстра жахів у такому сюжеті передусім зацікавила можливість демонстрації інквізиційних процесів XVII століття...
**
ХЕСУС ФРАНКО – НЕЗАЛЕЖНИЙ ТА БУРЕМНИЙ
Ігор Грабович, АК
Іспанець Хесус Франко був і залишається своєрідним феноменом у світі кіна. І навіть не стільки через унікальну творчу плодючість і багатожанровість знятих ним фільмів, скільки через неймовірну свободу, яку Франко виявляв і у виборі тем, і у виборі художніх засобів для їхнього втілення. На перший погляд, це звучить парадоксально для кінорежисера, який мав славу ремісника і творця стрічок, що лишень експлуатують популярні теми й сюжети, запозичуючи їх звідусіль.
Проте важливішою є, сказати б, позастистемність Хесуса Франко, його незаанґажованість як до світу політики, так і до так званого великого кінематографа, що включає в себе і міжнародні кінокорпорації з потужними фінансовими можливостями, і амбітні кінофестивалі, і так зване незалежне мистецьке кіно.
Франко своїм прикладом довів, що знімати фільми можна коли завгодно і де завгодно, і, зрештою, як завгодно, і що цінність подібного кіна не може бути передбачена заздалегідь – якимось чином зважена чи навіть підважена.
Його прославила стрічка 1962 року «Жахливий доктор Орлов» – історія про хірурга, який намагається відновити обличчя власній доньці і задля цього разом зі своїм зловісним помічником полює на вродливих дівчат, здебільшого артисток місцевого кабаре. Сюжет картини не має жодної передісторії, фільм одразу починається з акту насильства, який виглядає цілком самодостатнім, дуже драматичним і навіть величним дійством.
У цьому, до слова, проявилася особливість не тільки кінематографа Хесуса Франко, але й цілого напрямку, що його сьогодні називають латинським горором. Багато в чому він є антагоністом англосаксонських фільмів жахів, які будуються на людській гріховності, на витісненні злочинних імпульсів, які одного дня повертаються у вигляді того чи того чудовиська.
Латинський горор натомість пропонує феноменальний світ, огорнутий непроникними таємницями; світ, у якому діють загадкові персонажі з не до кінця осяжною мотивацією. Тут замість цілеспрямованої дії ми бачимо меланхолійне блукання, а замість послідовности характерів – хаос людської суб’єктивности.
«Зловісним доктором Орловим» Франко започатковує одну зі своїх улюблених тем про зловісних хірургів-експериментаторів, яка відгукнеться у кількох його стрічках. Одна з найкращих була знята 1988 року й має назву «Безлика».
У цій картині Франко не тільки створив вельми переконливий портрет нашої епохи, яка справедливо зветься епохою нарцисизму, але й уміло вплів до сюжету історію нацистського хірурга, який у картині робить успішну пересадку обличчя.
Така сюжетна подробиця цілком актуальна й сьогодні, коли ведуться серйозні дискусії про істотний вплив нацизму на сучасну західну цивілізацію, яка не стільки пересилила, скільки скористалася моторошними практиками тоталітарних режимів. До слова, одну з головних ролей у фільмі зіграв Гельмут Берґер – улюблений актор Лукіно Вісконті, який свого часу втілив на кіноекрані дуже виразні образи моральної деградації. Таким чином Франко і підхопив, і розвинув традиції класичного європейського кіна.
Інший внесок Хесуса Франко до горора пов’язаний із вампірською темою. Вже у картині «Граф Дракула», із Крістофером Лі у ролі вампіра, режисер намагався не тільки максимально точно відтворити літературне першоджерело, роман Брема Стокера, але також досягти ефекту суто кінематографічними засобами – візуальними та монтажними. І все ж революцію у цій темі здійснили його інші стрічки.
Франко став одним із перших кінематографістів, які схрестили вампірів з модною у 60-х роках минулого століття одвертою сексуальністю. Саме Франко вніс до горора вампірів-лесбійок, які втілюють собою смертельне бажання, котрому годі протистояти. Власне, «Вампірки-лесбійки» – не стільки фільм жахів, скільки своєрідна поема сновидінь, яка починається з правдивого сну і згодом саму реальність перетворює на тривожне, але прекрасне марення. У цьому сні молода жінка Лінда стрічає таємничу графиню Надін, яка виявляється нащадком Дракули і прагне зробити Лінду і своєю коханкою, і своєю спільницею.
За допомоги візуальних засобів, монтажу та музики Франко творить особливий світ, у якому декадентська краса цілком невіддільна від моторошного підтексту, а красиві та оголені акторки не дадуть відвести погляду від дійства.
Ще одна частина горорів Хесуса Франко пов’язана з живими мерцями. Тут він не був зачинателем, а тільки підхопив тему, яка з’явилася, власне, у англосаксонському горорі, проте, як і його колеги з Італії та Франції, зумів перетворити її на щось окреме і дуже особливе.
Одним із найвідоміших фільмів на означену тему є його «Цнотлива серед живих мерців». Сьогодні існує до десятка варіантів цього фільму, проте усі вони зберігають первинний задум режисера, його фірмову ознаку – поєднання еротичного та смертельного, прекрасного та відразливого.
У цій доволі ориґінальній історії дівчина на ім’я Крістіна прибуває до невеликого замку, аби ознайомитися із заповітом померлого батька. Там вона стрічає інших родичів, які шокують, але й приваблюють дівчину своєю поведінкою. Через певний час з’являється привид батька і розповідає доньці моторошну правду про родове прокляття. Виявляться, що Крістіна оточена мертвими людьми, живими мерцями, якими керує Цариця ночі, котра прагне забрати усю родину у своє моторошне потойбіччя.
Уся ця історія знову подається глядачеві як марення, як галюцинація, котра не може бути правдою. Іншою ж принадою стрічки є сам Хесус Франко, який зіграв тут одного з мешканців замку, дивного персонажа на ймення Базіліо, що той спочатку привозить дівчину до замку, а потім лякає її відрізаною курячою головою.
Леґендарним став іще один фільм Франко на тему живих мерців, «Оаза зомбі», який розповідає про гурт нацистів-зомбі, котрі охороняють своє золото від сторонніх в африканській пустелі. Одного дня до них спочатку прибуває група археологів, а потім і правдиві мисливці за скарбами. Обидві групи виявляються беззахисними перед навіпрозкладеними, вкритими хробаками, дуже повільними, але смертельно небезпечними нацистами-зомбі .
Щоправда, в переказі ця картина постає кращою, ніж виглядає під час перегляду, бо тут сюжетні лінії сплітаються неочікуваним способом. Перед нами черговий фільм від Хесуса Франко, в якому має значення не стільки історія, що розвивається струнко та логічно, скільки сам магічний рух, передусім – тіл зомбі, які здійснюють свій зловісний танець. Як і в більшісти подібних стрічок Франко, тут діє логіка сну, де першу скрипку грає не раціо, а дивна логіка сновидіння, яка виявляться сильнішою за усе інше.
Вночі з 6 на 7 жовтня о 00:25 у програмі АРҐУМЕНТІ-КІНО на телеканалі «1+1» – стрічка Хесуса Франко «Кривавий суддя», яка представляє ще один бік творчости цього кінематографіста. Мова йде про серію фільмів, які експлуатують історичні чи радше псевдоісторичні й дуже контраверсійні теми. Сьогодні це тема інквізиції, яка була дуже популярною в жанрі горора, причому по обидва боки океану. Власне, «Кривавий суддя» – це європейський варіант розгортання теми, відтак – одвертіший, брутальніший та водночас історично достовірніший.
І все ж перед нами – ще одна стрічки епатажного Хесуса Франко, тому її варто сприймати насамперед за правилами, які цей кінематографіст створив сам для себе. А ці правила доволі прості та зводяться фактично до одного твердження: для глядача фільм повинен бути коробкою із сюрпризами – ніколи не знаєш, що на тебе чекає.
І це не тільки гасло окремого фільму, але й квінтесенція усієї творчости Хесуса Франко, зрештою, так само, як і його буремного життя.