Вночі з 15 на 16 вересня о 00:15 на телеканалі «1+1» дивіться програму АРҐУМЕНТ-КІНО й фільм режисера Алехандро Аменабара «Розплющ очі» («Відкрий свої очі»)/ Abre los ojos (1997, Іспанія – Франція – Італія).
«Розплющ очі» – фільм одного з двох, поряд із Педро Альмодоваром, найвидатніших іспанських режисерів сучасности Алехандро Аменабара. Це стрічка, що створена у співпраці з італійськими та французькими кінематографістами.
Її головний герой, Сезар, є писаним красенем і багатим спадкоємцем. Якось він закохується в дівчину свого друга, і та стає його. Ніби в покарання, доля спотворює Сезарові обличчя. Та колишня краса до нього часом повертається. Що це? – Якісь паралельні життя, чи сон і реальність?
Таким чином «Розплющ очі» – це містична фантастична драма Алехандро Аменабара, сюжет якої йому навіяли його ж нічні кошмари, коли режисер якось важко хворів на грип... І цей фільм отримав свого часу Ґран-прі Токійського кінофестивалю та престижний приз за найкращу режисуру офіційної програми «Панорама» вже Берлінського міжнародного кінофоруму.
Цікаво, що згодом за мотивами стрічки «Розплющ очі» був створений американський римейк – небезвідомий, але далеко не такий успішний у всіх розуміннях фільм режисера Кемерона Кроу «Ванільне небо» з Томом Крузом у головній чоловічій ролі.
"Ванільне небо"
Ну а Пенелопа Крус в обох картинах, що буває далеко не часто, зіграла одного й того ж жіночого персонажа; і, знов таки, не на голлівудську користь.
У своєму фільмі Аменабар, про творчість якого у програмі йтиметься у спеціальному сюжеті, кіномистецькими засобами втручається у тонкі матерії психоаналізу. Зрештою, він намагається зрозуміти, що таке сон і що – реальність?
Звісно, сон – це дуже загадкова матерія, тонка межа поміж справжнім та бажаним. Уві сні відбиваються найсміливіші, найодвертіші та найзаповітніші людські мрії, а також – найтемніші наші страхи.
Ну й коли нам сниться кошмар, то хотілося б щонайшвидше прокинутися, часом у самому сні розуміючи, що то є, власне, сон. Ну а солодкі сни-фантазії ми не проти дивитися, брати в них свою віртуальну участь та хоч безконечно. Але, зрештою, усе ж прокидаємось і розплющуємо очі...
Та чи варто – ніби пропонує нам цей сумнів Аменабар у своєму фільмі – чи варто бути впевненим, що це і є справжня реальність? Може, все навпаки – ви щойно лишень заснули. Принаймні, існує ж така філософія, котра стверджує, що реальність – це всього-навсього те, що живе у нашій свідомості, а поза її межами для кожного з нас не існує нічого...
Отже, картина Алехандро Аменабара «Розплющ очі» є ніби таким собі ключиком, підказкою до розгадки таємниці снів та прихованих людських бажань.
Вже йшлося про «Ванільне небо», американський римейк картини. Але це не увесь опосередкований кінослід комети-фільму Аменабара. Адже ця стрічка, не більш і не менш, а надихнула братів Вачовських на створення їхньої вікопомної «Матриці». А вже через неї картина «Розплющ очі» своєрідно продовжилася також у фільмі Стівена Спілберґа «Особлива думка».
«Розплющ очі, розплющ очі!» – цими словами протягом усього фільму жіночий голос намагається повернути до реальности головного героя. Але що це означає – розплющити очі? Далеко не просто – вийти зі стану сну. Розплющити очі – означає пізнати істинну реальність, пізнати саме життя.
**
АЛЕХАНДРО АМЕНАБАР І ЦІНА ПІЗНАННЯ
Іспанський кінорежисер, сценарист та композитор Алехандро Аменабар є одним із найориґінальніших європейських кінематографістів, які дебютували в середині дев’яностих років минулого століття.
За останні ж неповних двадцять кіносезонів він створив загалом п’ять повнометражних картин, кожна з яких стала якщо не одкровенням, то дуже помітним і впливовим явищем у світовому кіні. Причиною тому є своєрідність сценарного та режисерського бачення Аменабара, його талант не просто знайти особливу точку зору на ту чи ту проблему, сюжет або ситуацію, а ще й уміння подати їх максимально переконливо та ефектно.
Темою фільмів Аменабара є процес пізнання, який, зрештою, обертається процесом самопізнання і приводить до вкрай неочікуваних та амбівалентних результатів. Вже у першій повнометражній картині «Дисертація» режисер створює своєрідну матрицю для своїх майбутніх сюжетів. Головна героїня картини, студентка кіношколи Анхела, пише дослідження про насилля в кінематографі, і її цікавлять не стільки фільми легальні, загальнодоступні, скільки спеціальні, підпільні, дуже часто зняті на замовлення, у яких демонструється справжнє, а не вдаване насильство.
З проханням знайти такі стрічки вона звертається одночасно до свого наукового керівника та до ще одного студента на ім’я Чема, відомого в кіношколі доволі екзотичними смаками. Професор знаходить такий фільм, проте помирає під час його перегляду. Анхела забирає касету й разом із Чемою розпочинає власне розслідування.
У такий спосіб її академічний інтерес перестає бути суто академічним, а стає особистим, особливо коли вона зав’язує стосунки з підозрюваним у вбивствах дівчат та фільмуванням цих убивств студентом на ймення Боско. Насилля тут позначає собою водночас і раціональне, наукове пізнання, яке, зрештою, відкриває скриньку Пандори, і мандрівку до світу своєрідної альтернативної чуттєвости.
Перша англомовна стрічка Аменабара «Інші» стала не тільки продовженням, але й розвитком цієї теми. У фільмі йдеться про Ґрейс, матір двох дітей, яка разом із ними мешкає у великому маєтку на Нормандських островах. Дія картини відбувається одразу після Другої світової війни. І хоч війна скінчилася, жінка не має жодних відомостей про чоловіка, який брав у ній участь.
Одного дня у двері стукають троє слуг, які прийшли найматися на роботу. Жінка знайомить із правилами дому, головне з яких – не залишати відчиненими двері між кімнатами і не відхиляти штори на вікнах, бо діти, мовляв, страждають на рідкісну хворобу – ксеродерму, тому не переносять сонячного світла. Проте незабаром трапляюся дивні речі: двері виявляються відчиненими, штори розсунутими, а діти розповідають про якогось хлопчика Віктора, який начебто мешкає у домі.
Крок за кроком розгортається сюжет цієї історії, і крок за кроком головна героїня все більше дізнається про свій теперішній статус. Виявляється, що вона, так само, як і її діти, так само, як і їхні слуги давно уже мертві, ось тільки одні з них знають про це, а інші, як от Ґрейс – поки що ні. Відкриття цього факту не просто перевертає світобачення головної героїні, але й дає їй новий онтологічний статус, цього разу довічний, до якого їй ще потрібно звикнути. Найцікавіше у цій історії, власне, – існування персонажів після зміни їхнього статусу, після усвідомлення невідворотности цих самих змін. І в більшости своїх картин Аменабар залишає фінал відкритим.
Подібне ми можемо бачити у фільмі «Море всередині», де йдеться про паралізованого нижче шиї чоловіка на ймення Сампедро, який мріє тільки про смерть, оскільки життя у такому стані вважає не просто безглуздим, але й позбавленим гідности. Одначе померти легально йому дуже непросто, евтаназія не тільки заборонена в Іспанії законом, вона ще й засуджується публічно. Власне, велика частина фільму – то полеміка Сампедро з дуже різними людьми, від своїх близьких, до священиків та представників громадськости.
Проте стрічка не тільки апелює до раціональних чи світоглядних арґументів, але й до чуттєвости. «Море всередині» – підкреслено плотський, частково навіть еротичний фільм. Сампедро оточений жінками, які люблять та піклуються про нього, однак він не здатен відповісти їм взаємністю, принаймні, у цьому світі.
Сампедро не просто хоче померти, він хоче повернутися у день свого каліцтва, аби завершити тоді незавершену справу. Власне, як і в інших стрічках Аменабара, лінія поміж життям та смертю тут також не є надто чіткою, бо вона водночас фізична та метафізична, більше схожа на сон та мандрівку віртуальним світом.
Останню за часом картину під назвою «Аґора» Аменабар зафільмував 2009 року. Тут він розповів історію жінки на ймення Гіпатія, астронома з Александрії, яка жила у четвертому столітті нашої ери. Гіпатія була насамперед філософом, яка продовжувала певні ідеї античних мислителів та намагалася розвивати їх зі своїми учнями.
Водночас режисер змальовує тодішню епоху, яка була вкрай неспокійною, і тодішню Александрію, у якій зберігалася леґендарна бібліотека. Християнство ставало чимдуж сильнішим та агресивнішим, і християни не просто вимагали більше прав, але й насміхалися з місцевих богів. Одного дня протистояння набуває характеру громадянської війни, яка веде до нечуваного насильства.
Гіпатія опиняється спочатку між двох вогнів, потім – у таборі переможених, а незабаром їй доведеться робити вибір між власним вільнодумством та способом життя християнської громади, яка прагне контролювати тіла й душі своїх співгромадян. Пізнання вкотре виявилося вкрай небезпечною мандрівкою, за яку доводиться платити найвищу ціну.
У фільмі «Розплющ очі», який вночі з 15 на 16 вересня о 00:15 демонструється в АРҐУМЕНТІ-КІНО, пізнання та самопізнання також фактично невіддільні.
І головний герой перебуває у доволі незвичному статусі – між минулим та майбутнім, поміж сном та реальністю, між життям та смертю. Його обличчя, як і люди навколо нього, можуть змінитися за одну мить. По-суті, перед нами один із перших фільмів нового тисячоліття, яке почалося з катастроф та продовжилося суцільною невизначеністю й непередбачуваністю – і глобальних процесів, і майбутнього самої людини.
Водночас перед нами максимально ефектне кінематографічне видовище, яке включає в себе багато досконалих чинників – від вкрай продуманого сценарію, вивіреної режисури до дуже особливої музичної атмосфери та цікавих акторський втілень.
Це кіно варте перегляду – і не одного. Розплющіть очі, не бійтеся.