Вночі з 30 червня на 1 липня о 00:20 на телеканалі «1+1» дивіться - фінальну 14 сезону - програму «Арґумент-кіно» та фільм режисера Мішеля Азанавічюса «Артист»/ The Artist (2011, Франція – Бельгія).
Абсолютна й несподівана подія світового кінематографа 2011-2012 років – німий фільм французького кінорежисера Мішеля Азанавічюса «Артист» став улюбленцем публіки, критики й володарем найрізноманітніших фахових нагород по всьому світу – загалом вдалося нарахувати 116 фестивальних та інших призових відзнак; зокрема, п’ять «Оскарів», у тім числі – за найкращий фільм, найкращу режисуру та найкращу чоловічу роль.
Події стрічки розгортаються в Голлівуді 1927 року. Джордж Валентайн – зірка світового кіна, він популярний, його просто обожнює публіка. Ну а Пеппі Міллер – усього лиш проста статистка, яка мріє стати великою актрисою. Одначе, кінематограф стоїть на порозі звукової ери, яка кардинально змінить порядок речей. І, звісно, тільки кохання здатне зарадити всьому й допомогти героям віднайти щастя.
«Артист» розпочав свій тріумф із Каннського фестивалю 2011 року, на якому був удостоєний двох виконавських нагород – актор Жан Дюжарден отримав відзнаку за найкращу чоловічу роль, ну а Джек-Рассел-тер'єр на прізвисько Уґґі – спеціальний приз Palmе Dog, що комічно співзвучний з Palmе D’Оr – «Золотою пальмою». У Канні цей приз щорічно вручають за найкращу роль у виконанні собаки. Мішель Азанавічюс по тому згадував: «В одній з останніх сцен, де герой Дюжардена хоче накласти на себе руки, а йому заважає пес, що ввесь час чіпляється за ноги, я попрохав Жана засунути собі до шкарпеток ковбасу. І це найдивніша річ, яку я будь-коли просив актора виконати на знімальному майданчику».
Дещо про режисера. Він народився у Парижі в єврейській родині, що переїхала до Франції з Литви у 20-х роках минулого століття. Дебютував у кіні 20 років тому комедією «Американський клас». Утвердився ж, набув авторитету у французькому кінематографі завдяки екранізації романів письменника Жана Брюса про Аґента 117 – вийшло дві такі пригодницькі ретро-комедії, які пародіюють класику жанру: стрічки про Джеймса Бонда, Фантомаса і знамениту серію «Рожева пантера».
І ці картини стали одними з найкасовіших в історії французької кіноіндустрії, що допомогло Мішелю Азанавічюсу отримати згоду продюсерів на ризиковий у комерційному сенсі фільм без слів. До речі, в «Артисті» головні ролі виконують зірки стрічок про походеньки Аґента 117 – вже згаданий Жан Дюжарден і Береніс Бежо, що вона є, власне, дружиною режисера.
Розмірковуючи про стилістику свого фільму, про, сказати б, німоту «Артиста», в одному з інтерв’ю Азанавічюс казав: «Німий кінематограф потребує тієї простоти, яка не дуже суголосна з такою складною темою, як стосунки чоловіка й жінки, де, за визначенням, потрібно багато говорити. Та й простота американського німого кіна 20-х нині непідходяща: глядач змінився за останні 80 років. Знайти баланс поміж простим і складним – ось було завдання при написанні сценарію. І тут на допомогу прийшла чорно-біла палітра, яка виглядає досить таки нереалістично, а тому припускається певна додаткова романтика, що надає фільмові мрійливости, непритаманної сучасному кінематографу. І теперішній глядач, прийшовши на німе кіно, в основному готовий до того, що на екрані точитиметься нереальне дійство».
Звісно, «Артист» – це стилізація, це гра в німий кінематограф. Насамкінець іще слова Мішеля Азанавічюса про це: «Ми від початку старалися бути не надто серйозними, намагалися змішувати жанри, жартувати й мелодраматизувати, грати з авдиторією. Ну а стосовно універсальности німого кінематографа, то дуже просто: у спілкуванні зі своїми найближчими, найкоханішими людьми ви далеко не завжди вдаєтеся до слів – часом досить погляду, досить поруху брів, губ, плечей, рук… Так само відбувається і на екрані».
Принагідно ж, у програмі спеціальний відеосюжет буде присвячений ностальгійним фільмам про епоху Великого Німого.
**
НОСТАЛЬГІЙНІ ФІЛЬМИ ПРО ВЕЛИКИЙ НІМИЙ
Загалом можна класифікувати три хвилі ностальгії за Великими Німим. Перша почалася одразу після того, як настала звукова ера. Безліч кінематографістів вважали німе кіно правдивим і досконалим мистецтвом, яке не потребує жодного покращення, відтак відмовлялися фільмувати звукові картини або відтягували цей момент навмисне.
Чарлі Чаплін у власному фільмі "Нові часи" (1936)
Жак Таті у власному фільмі "Оскар, чемпіон з тенісу" (1932)
Найзнаменитішим серед них був Чарлі Чаплін, який не здавався до кінця тридцятих років. Але не тільки він... Принагідно назвемо ім’я уславленого француза Жака Таті, котрий хоч і вводив у свої фільми звук та діалог, проте ці останні були лишень частиною виражальних засобів, за допомоги яких характеризувалися герої. А чи не найбільше Таті полюбляв пластичні ґеґи – візуально промовисті та парадоксальні у своїй основі.
Друга ж хвиля ностальгії за Великим Німим розпочалася у сімдесяті роки ХХ століття разом із модою на ретро. І ця ностальгія поширювалась по всьому світу. В американському кіні одним з її ідеологів та практиків став сінефіл Пітер Боґдановіч, який ностальгії за минулим кінематографа присвятив не одну стрічку. Найприкметніша з них має назву «Нікельодеон», і в ній ідеться про кількох молодих людей, які потрапляють до виру кіноіндустрії початку ХХ століття. Це був той час, коли кінематограф стрімко розвивався, коли були зроблені революційні відкриття у тематиці та виражальних засобах цього новітнього виду мистецтва.
Боґдановіч відтворює кілька класичних сцен німого кінематографа, зокрема, епізод проїзду куклукскланівця із запаленим хрестом через кукурудзяне поле зі славетного фільму Ґріффіта «Народження нації». У варіанті Боґдановіча цей епізод радше комічний, аніж величний чи зловісний, як в ориґіналі. Власне, ностальгія за Великим Німим дуже часто має іронійний чи навіть пародійний відтінок.
У Радянському ж Союзі родоначальником подібного кіна стала стрічка Нікіти Міхалкова «Раба кохання», дія якої точиться наприкінці десятих років ХХ століття на півдні тодішньої Російської Імперії. У центрі оповіді – зірка німого кіна Ольга Воскресенська, яка ніби перебуває водночас у двох світах – кінематографічному та реальному. Ці світи спочатку доповнюють одне одного, згодом починають конфліктувати, а за якийсь час конфлікт переростає в антагонізм.
Німе кіно в «Рабі кохання» символізує епоху, яка стрімко відходить. Це епоха рафінованих почуттів, вишуканого вбрання та витончених жінок. На зміну їй приходять нові часи, які вочевидь будуть набагато простішими. Обриси майбутнього поки що в тумані, бо погляд авторів радше звернений у минуле, ніж у майбутнє. У фіналі фільму Воскресенська опиняється у порожньому вагоні трамвая без вожатого; і трамвай несе її у невідомість. Саме цей образ можна вважати класичним утіленням ретро-кіна по-радянськи, яке завше схилялося до певної ідеалізації минуло.
Третя хвиля ностальгії за Великим Німим прийшла на початку нового тисячоліття та обертається не просто довкола певних кінематографічних напрямів чи шкіл, але й конкретних творів та кінематографістів. Однією з найцікавіших картин на цю тему є ретро-горор «Тінь вампіра», що його було створено 2000 року. Тут ідеться про фільмування славетної нині стрічки «Носферату. Симфонія жаху», яка вийшла на екрани 1922 року. За сюжетом, її режисер Фрідріх Вільгельм Мурнау, одержимий реалізмом, віднаходить правдивого вампіра і, в обмін на головну героїню, пропонує йому знятися у своєму кінофільмі.
Звісно, перед нами леґенда, і вона має одверто ностальгійний присмак, адже ставить у центрі оповіді не дуже поширений сьогодні образ одержимого кінематографіста, який задля фільму готовий жертвувати людськими життями.
Стрічка стала еталонною в жанрі альтернативних біографій кінематографістів, які відтоді фільмуються доволі часто. І прикладом найновішого втілення може бути фільм «Хранитель часу» Мартіна Скорсезі, що той розповідає про життя та кінематограф Жоржа Мельєса.
Головним героєм картини є маленький хлопчик, сирота, якому по смерті батька довелося жити у вокзальному годиннику. Він краде деталі у власника вокзальної крамнички іграшок, аби полагодити роботон, механічну забавку, подарувану йому батьком. Через якийсь час хлопчик дізнається, що власником крамниці є сам Жорж Мельєс, один зі славетних піонерів кінематографа, видатний новатор, про якого на той час пам’ятали хіба що кіноісторики.
У цьому фільмі Скорсезі створив певний універсальний портрет кінематографіста, що той одержимий новим видом мистецтва, бачить його потенціал і прямує наполегливо до своєї мрії. І саме кіно тут представлене як утілення мрії, як дивовижний сон наяву, як продовження магії.
Вночі з 30 червня на 1 липня в АРҐУМЕНТІ-КІНО – стрічка «Артист», одна з найбільших кінематографічних сенсацій позаминулого року. Природно, як представник третьої хвилі ностальгії за Великим Німим, цей фільм ніби об’єднує усі попередні, бо розповідає водночас і про любов до німого кінематографа, і творить свою історію у стилізованій манері тодішнього кіна.
Мабуть, варто підкреслити, що йдеться насамперед про стилізацію, себто довільне змішування засобів німого кінематографа, який упродовж тридцяти років своєї еволюції істотно змінювався.
Як і багато інших картин на схожу тему, «Артист» – це водночас історія амбітного творця, котрий ніяк не може збігтися в часі зі своєю епохою, та історія кохання, яке тільки й може його вилікувати від творчої кризи. Крім того, перед нами ще й дуже дотепна і зворушлива історія, у якій велике значення мають другопланові сюжетні лінії, персонажі, а також сама фактура. Це правдиве зізнання у любові до кінематографа, який відкриває перед творцем фактично безмежні можливості трансформації чинної реальности і створення реальности нової.