Вночі з 7 на 8 квітня о 00:30 на телеканалі «1+1» дивіться програму «Арґумент-кіно» та фільм режисера Владіміра Котта «Ґромозєка».
Фільм «Ґромозєка» російського кінорежисера Владіміра Котта брав участь у конкурсі найповажнішого європейського арт-кінофестивалю в Роттердамі. І це кіно, яке спрямоване в бік соціальної рефлексії. Це стрічка, яку сам режисер і, водночас, сценарист, певне – не без іронії, жанрово визначив як ностальгійний блокбастер. Себе ж самого Владімір Котт називає продовжувачем традицій радянського кінематографа.
Разом із тим, ностальгійною цю російську картину назвати важко. Ну, і взорується вона тематично і з огляду проблематики на фільми, сказати б, дещо опозиційні до питомої «совєцькості» – на «Осінній марафон» Ґеорґія Данелії та на «Польоти уві сні й наяву» Романа Балаяна.
У центрі сюжету троє друзів – колишні однокласники, які колись, у 80-х, разом грали у шкільному вокально-інструментальному ансамблі під промовистою назвою «Ґромозєка». Нині їм за сорок. Один – лікар, другий – таксист, третій – міліціонер. І всі – фактичні невдахи, що втратили – хто роботу, хто родину, а хто повагу. Вони стрілися і зрозуміли, що в позашкільні роки кожен надбав таких проблем, про які навіть важко повідати одне одному.
Нагадаю, а кому не відомо, повідаю, що Ґромозєка – це такий фантастичний персонаж серії книжок російського радянського письменника Кіра Буличова про пригоди дівчинки Аліси Сєлєзньової. Також,
зокрема, він є одним з героїв культового радянського мультика «Таємниця третьої планети». І це чужопланетний професор археології, який запізнюється у найважливіші моменти свого життя та має одразу три безтолковних серця. (До речі, відповідний фраґмент із «Таємниці третьої планети» можна побачити у фільмі Котта).
Три серця Ґромозєки – три учасники однойменного шкільного ансамблю, за першими складами прізвищ яких і було названо той музичний колектив: Ґромов – Мозєров – Камінський.
І в репертуарі асамблю «Ґромозєка» виявляється знакова пісня останнього десятиліття перед розпадом Радянського Союзу – «Птица счастья завташнего дня» Алєксандри Пахмутової, де співається: «Завтра будет лучше, чем вчера» – «Кто-то станет первым, а не я» – «Кто-то, но не я сложит песню завтрашнего дня»…
Власне, кіно про тих, хто не дочекався цього, сказати б, мінімалістського комунізму «завтрашнього дня». Кіно про тих, хто не зумів стати першим і хто загубився у цьому самому «завтрашньому дні». Це ніби уламки комуністичної імперії, які ментально, світоглядно застрягли в ній і яким не дісталося заповітного «ключа щастя».
Також прикметно, що, ніби ті привиди, в епізодах стрічки з’являються, даруйте, з роками вилинялі виконавці популярних радянських телекіноказок – того самого власника «ключика щастя» Буратіно, Червоної Шапочки та Електроніка. Подивіться і спробуйте впізнати…
І, певне, природно, що в той самий час, коли інфантильне сорокарічне покоління батьків у фільмі «Ґромозєка» продовжує культивувати свої життєві ілюзії, покоління їхніх дітей цілком прагматично влаштоване в нові координати суспільного існування: у когось син – бандит, у когось донька – порноактиса. Цікаво, що нову життєву парадигму цього покоління вособлює в ролі брутально-вітальної пасажирки таксі Валєрія Ґай Ґєрманіка, що є режисеркою таких для сучасної Росії викличних екранних творів, як фільм «Усі помруть, а я залишусь» та серіалу «Школа».
Власне, «Ґромозєка» – це кіно навіть не про людей, які застрягли у своєму радянському минулому. Це радше фільм про таке собі позачасся, про порожній простір, заповнений ознаками минулого, який натужно намагається симулювати це минуле для мільйонів. Це кінострічка про самообман та брехню, які нікуди не поділися з часів на початку згаданих «Осіннього марафона» й «Польотів уві сні та наяву». Це кіно про країну, якої більше нема, та про народжених у ній, в її системі координат, людей, які лишились і визирають із-під її уламків – не тільки в Росії, а й в Україні…
**
КРИЗА СЕРЕДНЬОГО ВІКУ В РАДЯНСЬКОМУ ТА РОСІЙСЬКОМУ КІНІ
Фільми, які б розповідали про кризу середнього віку, з’явилися у радянському кінематографі тільки в овоєнний період, коли було реабілітоване приватне життя, і радянська людина отримала право на індивідуальні переживання та власний внутрішній світ.
Згодом, у середні сімдесятих та на початку вісімдесятих років ХХ століття виходять кілька стрічок, які так чи так, але торкаються цієї теми. Головним персонажем тут найчастіше є чоловік середнього віку, який переживає труднощі у своєму професійному та особистому житті насамперед через певні недоліки власного характеру.
Наприклад, герой фільму «Осінній марафон» Андрєй Бузикін режисера Ґеорґія Данелії надто м’який, аби комусь відмовити, тому він належить не собі, а довколишнім: дружині, коханці, бездарній колезі, яка на ньому паразитує, своєму наївному гостю з Данії і навіть сусідові-п’яничці.
Біг по колу головного героя не кореспондується безпосередньо ні з його віком (а Бузикіну у фільмі сорок шість років), ні з якимись суспільними процесами. Проте загальний контекст і якісь – ніби незначні – деталі, пов’язані із професійною діяльністю, вказують, що пояснення його стану не варто шукати тільки в особистих якостях.
Схожим, але ще депресивнішим є портрет іншого потерпілого від кризи середнього віку – інженера Сєрґєя Макарова з фільму Романа Балаяна «Польоти уві сні та наяву», який зафільмовано 1982 року на кіностудії Довженка. Дія стрічки точиться упродовж короткого періоду часу – напередодні й під час святкування героєм свого сорокаріччя.
Макаров показаний у стані вічного, проте безцільного та хаотичного руху: він стрічається з коханкою, він забігає на роботу, він потрапляє до різних халеп, де стає жертвою чужої агресії.
У результаті, Макаров є чи не найвиразнішим героєм епохи Брежнєва, епохи так званого «золотого застою», коли єдиним рухом були конвульсії вічних хлопчиків, які увесь час поривалися щось сказати та щось здійснити, проте ніколи не доводили власних намірів до якихось цілеспрямованих дій.
Переконливим дослідженням кризи середнього віку радянського чоловіка і певним підсумком цієї теми стала картина Ельдара Рязанова «Забута мелодія для флейти», яка вийшла на екрани 1987 року. Тут внутрішні проблеми героя були безпосередньо пов’язані з його конформізмом, зі зрадою самого себе, відмовою від власної мрії заради чиновницької кар’єри.
Головний герой цієї історії, Лєонід Філімонов, ось-ось очолить важливе відомство, що воно опікується вільним часом громадян. Але Філімонов несподівано закохується в молоду медсестру й акторку-аматорку Ліду, яка втілює для нього шанс почати своє життя заново.
У «Забутій мелодії для флейти» спроба особистих змін римується з процесом реформування радянської держави, який саме тоді й розпочався. Та цей процес не просто складний, він позбавлений плану, фактично хаотичний та ситуативний, як і поведінка головного героя фільму.
Стрічка закінчується спочатку клінічною смертю Філімонова, а потім його чудесним поверненням до життя та відкритим фіналом. Власне, це був символічний фінал, бо з 1987 року годі було вгледіти майбутнє, яким воно постане за кілька десятиліть. Проте, це майбутнє прийшло і по-новому глянуло на задавнені проблеми.
Десять років по тому, 97-го, рок-музикант Ґарік Сукачов фільмує стрічку «Криза середнього віку» за сценарієм Івана Охлобистіна.
Разом вони розповідають історію про лікаря Сєрґєя, що той після розлучення з дружиною перебирається із Санкт-Петербурґа до Москви та працює на «Швидкій допомозі». Відтак ми бачимо тодішню Москву його очима. І це доволі своєрідне місце, яке його друг порівнює з ямою, клоакою, котра забирає все.
Яскравою альтернативою сьогодення Сєрґєя постає його непросте, проте щасливе дитинство, у якому він був правдивим героєм і міг сам керувати власним життям.
У фільмі криза середнього віку подається не тільки, як розрив між мрією та дійсністю, між дитинством та зрілістю, між бажаним і дійсним, але ще й як нагода для рефлексії та подальшої терапії, котра в нових умовах неодмінно мала би стати успішною.
А ще ця стрічка творить новий канон у показі кризи середнього віку, бо тепер подібні історії має супроводжувати популярна музика, щасливе дитинство героя та детальна рефлексія щодо його минулого і сьогодення.
За схожою схемою створено російську комедію 2010 року «Про що розмовляють чоловіки», в основі якої – п’єса московського комічного гурту «Квартет І».
У фільмі йдеться про чотирьох друзів, які вирушають із Москви до Одеси на концерт гурту «Бі-2» і по дорозі діляться один з одним розмаїтими оповідками, пов’язаними здебільшого з особистим життям. Воно у всіх героїв доволі насичене й не особливо просте, проте – і не таке вже й складне.
Усі політичні, соціальні та інші контраверсійні теми тут старанно винесені за дужки розмов та поза межі кадру. Окрім, звісно, України, що вона виникає як географічна даність і певний культурно-побутовий курйоз.
У програмі АРҐУМЕНТІ-КІНО вночі з 7 на 8 квітня о 00:30 – іще один російський варіант історії про кризу середнього віку. Фільм із прикметною назвою «Ґромозєка» російського режисера Владіміра Котта. Він не такий полегшений, як згадана стрічка «Про що розмовляють чоловіки». Більше того, він драматичніший, а подекуди навіть трагічний. І «Ґромозєка» доводить до краю тему кризи середнього віку сучасного російського чоловіка.
Ця криза тут пов’язана аж ніяк не з професійними невдачами чи загальними суспільними процесами, які не особливо й прочитуються. Ідеться ж насамперед про фізичне старіння та помирання як доконаний і сумний факт, що його слід прийняти без ілюзій. Мова також про ціле покоління, котре, як уже було сказано, хоче воно того чи ні, проте тягне на своїх плечах давно померлу країну і давно неактуальну культуру, які, схоже, остаточно відійдуть з останніми радянськими людьми.
А доки цього не сталося, криза середнього віку в російському кінематографі буде повсякчас обтяжена фантомними болями, які ускладнюють і без того доволі непростий період у житті кожного чоловіка. Така вже вона – нелегка – імперська доля.