Вночі з 24 на 25 березня о 00:50 на телеканалі «1+1» дивіться програму АРҐУМЕНТ-КІНО та фільм режисера Емануелє Кріалезе «Материк»/ Terraferma (2011, Італія – Франція).
Італійське кіно, стрічка режисера Емануелє Кріалезе «Материк» – правдива драма, сповнена непідробного життєвого дихання, в якому вистачає місця і комедійним мотивам, і мелодраматичним, і напрузі невдаваного трилера.
Головні герої «Материка» – це рибальська родина із сицилійського острова Лампедуза: дід, його вдова-невістка і двадцятирічний онук. Життя їхнє непросте. А тут постає ще й складна моральна проблема: допомогти нелегальним іміґрантам, що потрапили в біду, чи підкоритися закону й повідомити про нелегалів поліції?
Цікавою та прикметною є життєва і творча історія постановника фільму «Материк» Емануелє Кріалезе. Він народився в Римі, а 1991 року переїхав до Сполучених Штатів, де в Нью-Йоркському університеті навчався кінорежисурі. Там таки 97-го зафільмував свою першу повнометражну – й фестивально успішну – стрічку «Колись ми були чужоземцями», стрічку англомовну. Та незабаром Кріалезе повертається на батьківщину. Більше того, він знаходить те місце, ту свою художню територію, що його надихає на нову творчість – і це земля предків, Сицилія і, зокрема, тамтешній невеличкий острів Лампедуза.
Там, на Лампедузі, Кріалезе, під час фільмування своєї другої стрічки «Я дихаю», яка на Каннському фестивалі отримала Ґран-прі «Тижневика критики» і Приз публіки, знайшов і свого відтоді улюбленого актора Філіппо Пучілло… Ну й, природно, картина «Материк» – це Лампедуза. І цей фільм, як одразу ж справедливо зауважили критики, абсолютно римується із знаменитою неореалістичною стрічкою Лукіно Вісконті «Земля тремтить». (Навіть назви співзвучні – Terraferma і La terra trema).
В обох картинах події розгортаються на сицилійському острові у середовищі рибалок. І Вісконті понад 60 років тому вів про занепад рибальської професії, і – у своєму сюжеті – Кріалезе продовжує власною кіномовою у новому вже часі фактично про те ж саме. Хіба що обставини змінилися. До рибалок прийшли нові випробування – через хвилю туристичного буму із Півночі та хвилю нелегальної іміґрації з Півдня, з Африки. Адже у 2000-х Лампедуза буквально перетворилася на такий собі «перевалочний пункт» для нелегалів, що припливали туди в переповнених човнах зі сподіванням розпочати в Італії нове щасливе життя.
«Материк» зафільмовано у досить швидкому темпі. Фільм не дарує часу для передиху і спокійного осмислення подій, для одночасної з переглядом рефлексії. Отже, готуйтеся до суто емоційного сприйняття. Та, в кожнім разі, такий темп, така форма цілком резонують зі змістом. Героям кінооповіді також ніколи перевести дух – вони постійно змушені приймати складні рішення, зумовлені їхніми ж нещодавніми вчинками.
Отже, Terrafermа – «Материк», кіно про людей – про людей, що постають безпомічними у певних життєвих ситуаціях, але, попри все, здатними на милосердя і співчуття.
2011 року Емануелє Кріалезе за цей свій фільм отримав одразу три відзнаки Венеційського кінофестивалю – Спеціальний приз журі, Премію Пасінетті за найкращий фільм, а також премію ЮНІСЕФ, фонду ООН, що опікується поліпшенням стану здоров’я, харчуваня та умов існування дітей.
**
ЄВРОПА. КІНО. МІҐРАНТИ
Тема міґрантів та міґрації в сучасному європейському кіні є доволі помітною, власне, через процеси глобалізації, які відбуваються у всьому світі. Для Європи вони означають насамперед переселення народів, яке несе із собою хоч і повільний, проте неухильний рух до кардинальної зміни усталеного способу життя мільйонів європейців.
У кінематографі цей процес можна показати по-різному, наприклад, у нещодавній французькій картині «1+1» (ориґінальна назва «Недоторкані») режисера Олів’є Накаша міґрація позбавлена неприємних обертонів і постає як зворушлива історія чоловічої дружби. У фільмі йдеться про своєрідні стосунки між симпатичним темношкірим життєрадісним вихідцем із Сенеґалу Дріссом та паралізованим багатим французьким аристократом Філіппом, яка починається за доволі прозаїчних, хоча й промовистих обставин.
Разом ці двоє утворюють по-своєму зразкову пару, яка зринає у західноєвропейській фантазії про гармонійне співіснуваннятак званих Першого і Третього світів. Якщо Перший світ – багатий матеріально і духовно, проте пристаркуватий та немічний фізично, то Третій навпаки – максимально вітальний, молодий та оптимістичний, хоча й зовсім не вкорінений до європейської цивілізації та культури.
Проте стрічка «1+1» – радше виняток із такого штибу фільмів, поширенішим є протилежне бачення процесів міґрації – драматичне і навіть трагічне.
2005 року австрійський кінорежисер Міхаель Ганеке фільмує у Франції картину «Приховане», яка розповідає про знаменитого паризького телеведучого Жоржа, котрий одного дня знаходить біля свого порогу відеокасети із записами його повсякденного життя, що їх фільмує та надсилає невідомий.
Ці записи не містять нічого кримінального, проте турбують Жоржа та його дружину Анну. Поліція не може нічим допомогти, тому Жорж розпочинає власне розслідування. Незабаром у нього з’являється підозрюваний. Це його названий брат Мажид, якого колись намагалися всиновити батьки Жоржа. Від самого початку у хлопців виник конфлікт, і Жорж зробив усе, аби Мажида віддали до сиротинця. Чоловіки зустрічаються знову, проте Мажид заперечує свою причетність до переслідування Жоржа.
У фільмі йдеться про одну з найбільших французьких травм, що пов’язана з Алжиром, країною, котру французи тривалий час вважали своєю, проте згодом втратили після доволі жорстокої війни. У картині так і не дається відповідь на запитання, хто ж надсилав ці касети. За однією з версій, це міг зробити і сам Жорж, чиє хворе сумління не давала йому жити довгі роки.
Стрічка бельгійських кінорежисерів братів Дарденнів «Мовчання Лорни» розповідає дещо схожу на стрічку Ганеке історію, тільки цього разу вона подається з точки зору міґранта, власне – міґрантки. Це історія про ціну, яку доводиться платити і старим, і новим європейцям за право жити у цивілізованому світі, який все більше перетворюється на поле непримиренної війни.
Фільм розповідає про албанку Лорну, яка уклала фіктивний шлюб із місцевим наркоманом Клоді, аби отримати бельгійське громадянство. Насправді заміжжя – то тільки перша половини афери, бо в подальшому спільники Лорни планують убивство Клоді, а згодом іще один фіктивний шлюб, цього разу з росіянином.
І план начебто вдається, проте Лорна виявляється неготовою до таких жорстоких заходів, вона прагне уникнути вбивства свого чоловіка, пропонуючи спільникам швидке розлучення. Однак обставини сильніші за неї.
Зрештою, Лорна не витримує напруження і поволі божеволіє, уявляючи себе вагітною від Клоді, вона втікає від своїх спільників та переховується у лісі, намагаючись не допустити ще одного убивства.
Іще один європейський фільм, цього разу австрійського режисера Ульріха Зайдля «Імпорт/експорт», розповідає симетричну історію про міґрацію не тільки у західному, але і в східному напрямі. Картина веде мову про українську медсестру, матір-одиначку Ольгу, яка живе з матір’ю у депресивному південноукраїнському місті, та про австрійського молодого чоловіка на ім’я Пауль, що той мешкає із матір’ю та вітчимом і ніяк не може знайти собі заняття до душі.
У цих людей де в чому схожі, проте здебільшого різні проблеми. Ольга насамперед потерпає від злиднів, а Пауль, який також не може похвалитися якимось великим статкам, найбільше страждає від фрустрації через свою, як йому здається, недостатню мужність.
І вони вирушають назустріч одне одному, Ольга – до Австрії, а Пауль, разом зі своїм вітчимом, через усю східну Європу – в Україну. Вони ніколи не зустрінуться, проте цей взаємний рух назустріч одне одному, так чи так, але принесе якісь плоди обом, багато в чому протилежним, частинам Європи.
Вночі з 24 на 25 березня о 00:50 в АРҐУМЕНТІ-КІНО – італійський фільм «Материк», що він торкається схожої проблеми. І тут також ідеться насамперед про місцевих жителів, які переживають кілька криз водночас, криз, які пов’язані з внутрішніми негараздами в громаді, а також із зовнішніми загрозами через численних міґрантів.
Водночас ця картина не є настільки жорсткою у показі внутрішнього світу сучасного європейця і його раціонального, позбавленого співчуття, способу життя, як попередні фільми. Тут мова також не про аристократів чи інтелектуалів, у яких достатньо скелетів у шафі, а про простих людей, які, однак, мають свої маленькі таємниці.
І хоча стрічка торкається доволі контраверсійної та непростої теми, по собі вона лишає світлі спогади. Можливо, через кліматичні умови, наявність моря, відповідного антуражу та південноіталійської ментальности, але сюжет цього фліьму видається не стільки драматичним, скільки сповненим певного оптимізму. Так чи так, але місця під сонцем вистачить усім.