У програмі АРҐУМЕНТ-КІНО на телеканалі «1+1» уночі з 23 на 24 грудня, о 00:30, – «Секс, брехня і відео»/ Sex, Lies & Videotape (1989, США), психологічна драма, дебютний фільм американського кінорежисера Стівена Содерберґа. Ця інтелектуальна стрічка стала культовою в західних університетських містечках. Содерберґ отримав почесну номінацію на «Оскара» за найкращий ориґінальний сценарій; головне ж – став тріумфатором Каннського кінофестивалю!
А сюжет фільму розгортається так… Ґрем – після дев’ятилітньої відсутности – приїздить до рідного міста на запрошення свого приятеля по коледжу Джона. Той став успішним адвокатом, живе заможно, у щасливому шлюбі з Енн. Та це фасад. Насправді ж у Джона є пристрасна коханка Синтія, власне, сестра Енн. А сама Енн мучиться, вона глибинно невдоволена стосунками з Джоном. Приїзд Ґрема руйнує вдавану стабільність.
Таким чином, перед нами розігрує свої партії квартет головних героїв, кожен із яких персоніфікує той чи той тип сексуальної поведінки.
Джон постає таким собі самцем, якому все одно, з ким задовольняти свої інстинкти. І він ніби «двічі брехун» – як адвокат, що перебуває на службі суспільних інтересів, і як чоловік, що задля збереження родини постійно бреше дружині. Тим часом Джонова коханка Синтія – в іпостасі самки, для якої секс – не тільки фізична потреба, а самореалізація, стиль життя, щось подібне до релігії, якою рухає ідея «вільного кохання». Сестра Синтії Енн – протилежність; вона закомплексована і пригнічує в собі заборонені, на її погляд, бажання. Енн, здається, воліла б робити вигляд, що сексу взагалі не існує. Зрештою, Ґрем: досвід любови без взаємности надихнув його сповідувати кохання платонічне. І Ґрем тут практикує щось особливе, він, ніби своєрідний духівник, знімає на відео сповіді жінок на сексуальні теми, що, своєю чергою, і є його сексуальною реалізацією.
Як би воно не було, певне, має бути очевидним, що кохання і секс – дві нерозривні частини інтимного життя людини, яке насправді не розраховане на чиєсь спостереження, а тим паче на втручання з боку сторонніх, не має значення – близьких, сусідів, а чи держави. Це таємниця, що належить тільки двом утаємниченим...
Не часто буває, щоб дебютна стрічка тріумфувала на Каннському кінофестивалі. Двадцятишестирічний Стівен Содерберґ за фільм «Секс, брехня і відео» 1989-го отримав «Золоту пальму» з рук тодішнього голови журі Віма Вендерса. Також виконавця ролі Ґрема, Джеймса Спейдера, було визнано найкращим актором. Не просто відзнака фільмові, журі не тільки зауважило пошуки нової кіномови на межі кінематографа й відео, що тоді вже активно почало «пожирати» довколишню реальність.
Ішлося передусім про те, що молодий художник прозрів, надзвичайно гостро вловив, сказати б, соціально-психологічні зміни в тодішньому західному суспільстві, загроженому епідемією СНІДу. Ішлося ж передусім про повернення консервативних тенденцій після двох десятиліть надхненної проповіді вільного кохання і сексу. Гойдалка, як воно зазвичай і буває, почала зворотній рух…
Після стрічки «Секс, брехня і відео» – протягом наступних двадцяти з лишком років –Стівен Содерберґ створив іще понад два десятки кінокартин, а також доклався до телесеріальної практики. Тому принагідно і традиційно у програмі в спеціальному сюжеті йтиметься про головні мотиви розмаїтої творчости цього кіномайстра.
**
СТІВЕН СОДЕРБЕРҐ, СОЦІАЛЬНО ВІДПОВІДАЛЬНИЙ ЕКСПЕРИМЕНТАТОР
Американський кінорежисер, сценарист, монтажер, кінооператор та продюсер Стівен Содерберґ відомий своєю унікальною творчою плодючістю, яка дає йому можливість чи не щороку випускати декілька різножанрових та різноформатних стрічок.
Яскравим прикладом такого експериментування і водночас плодючости став його фільм «Шизополіс», де молодий автор не тільки на початку й наприкінці картини прямо звертається до глядача з промовою, а ще й виконує роль трьох братів, які вступають у дивні стосунки одне з одним.
Це, сказати б, розтроєння виконавця головної ролі й довільна форма оповіді, а також неформальна манера фільмування ручною камерою цілком характеризує Стівена Содерберґа, що він сам себе називає режисером без стилю, який щоразу прагне лишень пристосовуватися до конкретного матеріалу. Власне, ось ця, до певної міри шизофренічна, манера і стала визначальною для кар’єри Содерберґа.
Найчастіше він працює із незалежними студіями, проте також не обходить і великі голлівудські компанії. Так, 2000 року Содерберґ випускає два важливі для свого подальшого кіношляху фільми. Обидва вони номінувалися на призи Американської кіноакадемії і отримали відповідні відзнаки, серед яких є навіть «Оскар» за режисуру.
Стівен Содерберґ у фільмі "Шизополіс"
Першою із цих картин стала драма «Ерін Броковіч» із Джулією Робертс у головній ролі. У фільмі йдеться про розлучену матір трьох маленьких дітей, яка прагне знайти роботу й налагодити власне особисте життя.
Врешті-решт, їй щастить, і вона стає секретаркою в невеликій адвокатській конторі, яка веде незначні юридичні справи. За деякий час Ерін випадково дізнається про дивний рух на ринку нерухомости, який спричинила одна впливова виробнича корпорація. Після короткого розслідування Ерін дізнається, що в такий спосіб корпорація прагне замести сліди своїх злочинів, пов’язаних із грубим порушенням екологічного законодавства.
У цій картині Содерберґ уникає жанрової чистоти, фільмуючи не стільки судову драму чи трилер, скільки невимушену історію про звичайну людину, яку власні життєві негаразди й амбіції штовхають на шлях боротьби за права ближніх і, звісно, за свої власні права. Стрічка зафільмована у максимально стриманій, навіть мінімалістичній, близькій до репортажної, манері, що дарує відчуття достовірности подій.
А другим із цих фільмів, за який Содерберґ, власне, й отримав режисерського «Оскара», стала драма «Трафік», у якій режисер також виступив оператором- постановником. Ця досить амбітна, фактично епічна картина розповідає про сучасний наркотрафік між Сполученими Штатами і Мексикою, який у фільмі спричиняє низку драматичних та навіть трагічних подій по обидва боки кордону.
Кілька сюжетних ліній стрічки творять певну об’ємну та доволі складну картину сучасного американо-мексиканського прикордоння. Фільм поділений на дві половини, відповідно – американську та мексиканську, які відрізняються одна від одної не тільки драматичним наповненням, але й візуально.
І в цій картині продовжився рух Содерберґа до документальности, яка втілюється і через спосіб знімання, і через використання в драматургії розмаїтого довідкового матеріалу. Крім того, у фільмі зіграли самих себе відомі американські політичні та державні діячі, які унаочнили усю масштабність проблеми з мексиканськими наркотиками у Сполучених Штатах.
Мультисюжетність і багатошаровість «Трафіка» знайшла своє продовження і в інших фільмах режисера, серед яких важливе місце посідає кримінальна комедія «11 друзів Оушена», що вийшла на екрани 2001 року.
Картина є доволі помпезним римейком голлівудської стрічки 1960 року і розповідає про пограбування на перший погляд неприступного сховища трьох казино у Лас-Веґасі, яке здійснює гурт спритних злочинців на чолі з харизматичним авантюристом Денні Оушеном.
Фільм зібрав ґроно голлівудських кінозірок першої величини, а також знаменитостей зі світу спорту, зокрема, й українського боксера Володимира Кличка. І хоча стрічка має лінійну структуру, сама оповідь тут доволі хитра, постмодерністська, сучасна, із численними відгалуженнями та пастками.
Касовий успіх картини засвідчив універсальність Содерберґа-режисера, його вміння не просто пристосовуватися до матеріалу, а ще й іноваційно переосмислювати і жанрові канони, і звичні акторські амплуа, і саму пропоновану тему. З того часу Содерберґ фільмує – як правило – щонайменше дві стрічки на рік, стільки ж продюсує, дуже часто знімаючи паралельно з великими голлівудськими фільмами малобюджетні експериментальні картини.
Одна з останніх стрічок Содерберґа має назву «Зараза» й оповідає про можливий сценарій розгортання світової епідемії таємничого та смертоносного вірусу, з яким буде доволі важко впоратися людству. Режисер принципово обирає реалістичну, науковоподібну, фактично документальну манеру оповіді, у якій достовірність не поступається звичному голлівудському драматизму.
Дія картини розгортається у світовому масштабі, дозволяючи режисерові паралельно демонструвати кілька сюжетних ліній, які позначають собою сучасний, дуже вразливий світ, що може бути зруйнований не тільки під впливом якихось зовнішніх чинників, але й через не менш деструктивні внутрішні суперечності.
У фільмі великі та маленькі ролі знову зіграли знакові на сьогодні світові кінозірки, яким довелося втілювати пересічних людей, позбавлених глянцю, впливу та багатства. До певної міри, картина «Зараза» стала своєрідною кульмінацією творчости Содерберґа, що він зібрав у цій непростій та малоприємній і малопривабливій історії важливу для нього проблематику соціальної відповідальности, яка пронизує усе життя сучасної людини, у тому числі й інтимне та родинне. Від зарази й безвідповідальности за свої вчинки не порятує ніщо.
На телеканалі «1+1» уночі з 23 на 24 грудня, о 00:30, у програмі АРҐУМЕНТ-КІНО – ігровий дебют Стівена Содерберґа «Секс, брехня і відео». Фільм, що він, як уже було сказано, прославив дебютанта на увесь світ і дав добрячий поштовх його кінокар’єрі. Двадцятип’ятилітньому режисерові не просто пощастило зафільмувати вдалу картину, яку нагородили на Каннському фестивалі, але й зафіксувати певну епоху, контури якої лишень позначалися.
Ідеться про епоху новітніх інформаційних технологій, котрі здатні замінити людині активне невіртуальне фізичне життя. Це, власне, є однією із тем фільму, бо головний герой цієї історії до певної міри нехтує прямим фізичним контактом заради, сказати б, відкладеного у часі віртуального спілкування. З іншого ж боку, час істотно випередив технологічні новації стрічки саме у плані передбачення майбутнього, бо поява Інтернету й соціальних мереж зробили спілкування не тільки віртуальним, а ще й миттєвим, збільшила швидкості, а також істотно зменшила рефлексії.
Водночас, цей фільм став певним прообразом майбутніх стрічок Содерберґа із їх підкресленою багатошаровістю, паралельними лініями, опертям на соціальні реалії та фактичну достовірність. Крім того, це яскравий приклад вдалого дебюту, коли ориґінальна ідея може бути вдало втілена фактично підручними засобами.