Американське кіно завжди рухалося в річищі суспільних уявлень про чорну музику та її носіїв. Тривалий час низка її напрямів просто не допускалася до публічного виконання та поширення. Багатьма білими ця музика сприймалась як надто чуттєва та навіть непристойна.
Із плином часу ситуація змінилася і чорна музика стала органічною частиною американської культури. Відтак чорношкірі музиканти зрівнялися в правах з усіма іншим. І все ж певна специфіка їхнього показу в американському кіні залишається.
Однією зі знакових картин на цю тему є «Птах» Клінта Іствуда. Тут не йдеться про якісь расові упередження, проте історія джазового саксофоніста Чарлі Паркера подана у фільмі як мандрівка на край ночі. Мова не про якусь релігійну практику чи певний спосіб життя чорношкірих американців, а лише про вірність самому собі, своїй музиці, творчості, які водночас підносять до небес та здатні зруйнувати усе навколо.
«Птах»
Сам спосіб життя Чарлі Паркера – ніби зворотний бік його музики, нестримної, анархічної, чуттєвої, п’янкої, яка не може залишити байдужим нікого – ні слухачів, ні самого автора. І сам Чарлі Паркер виявляється надто відкритим до власного музикування, яке вимагає від нього постійного жертвопринесення.
Варто зауважити, що останніх років бунтівний дух чорної музики в кіні був пущений у безпечніше річище. Йдеться про низку біографічних стрічок про чорношкірих музикантів, які постають у цих фільмах вже не стільки бунтівниками, скільки складовою частиною сучасного шоу-бізнесу. Одна з найприкметніших картин на цю тему – біографічна стрічка «Рей», присвячена знаменитому Рею Чарлзу.
«Рей»
Зафільмована одразу по смерті музиканта, картина зосереджується на головних моментах кар’єри Рея Чарлза, не оминаючи ні його музичних уподобань, ні подробиць бурхливого особистого життя. Фільм загалом виглядає доволі помпезним та місцями парадним портретом артиста, чия поведінка була контраверсійнішою за показане на екрані. Проте сьогодні схоже кінодійство виглядає найприйнятнішим, бо оминає гострі кути і більше зосереджується на технічних аспектах, ніж на характерах чи сюжеті.
Іншою знаменитою та помпезною стрічкою на схожу тему є картина «Дівчата мрії», що вона створена на основі однойменного бродвейського мюзиклу. Тут ідеться про трьох чорношкірих подруг, які прагнуть визнання та слави. У складі тріо вони виступають на вокальному конкурсі, де їх помічає відомий продюсер. Він запрошує дівчат до своєї програми, дає їм шанс прославитися, проте з часом встановлює жорсткі правила гри, які призводять до розпаду давніх зв’язків.
Головне у фільмі – стосунки героїнь, а також музика, яка накладається на епоху шістдесятих-сімдесятих років ХХ століття. І саме музика робить цю картину особливою, не дає героям порвати із власним корінням, дозволяє їм висловлювати внутрішній світ і знаходити сили боротися. Загалом стрічка виглядає універсальнішою за попередні картини, тут майже не лишилося нічого специфічно, сказати б, темношкірого ні з боку якихось культурних традицій, ні з соціального боку. Герої фільму успішно інтеґрувалися в довколишній світ, проте кожен зберіг свою мрію.
«Дівчата мрії»
Іншим поглядом на чорношкірого музиканта є картина британського режисера Джо Райта «Соліст», яка також будується на контрастах, проте має на увазі складнішу картину світу.
У центрі історії документальна оповідь про вуличного музиканта й безпритульного Натаніела Аерса, якого випадково надибав журналіст газети «Лос-Анджелес таймс» Стів Лопес. Журналіст описав історію Натаніела у газеті і згодом спробував допомогти унікальному музикантові вибратися зі скрути. Але проблема Натаніела мала зовсім не соціальне походження, вона крилася у душевному складі музиканта, власне, у його психічній хворобі, яка не дозволила йому соціалізуватися. «Соліст» прикметний передусім своїми виражальними засобами, які дозволяють проникнути у внутрішній світ музиканта, пройнятися його настроями та думками.
Це фільм про людську солідарність, а також про музику, яка все ще залишається універсальною мовою, що здатна об’єднати усіх людей, не залежно ні від чого. «Соліст» цілковито виводить постать чорношкірого музиканта із своєрідного кінематографічного ґетта, у якому той перебував тривалий час.
«Кадилак-рекордз»
Вночі з 16 на 17 вересня о 00:10 в авторській програмі Володимира Войтенка АРҐУМЕНТІ-КІНО на телеканалі «1+1» демонструватиметься фільм режисерки Даренлл Мартін «Кадилак-рекордз» – історія славетної студії звукозапису, яка просувала чорношкірих музикантів і, врешті-решт, стала жертвою непростих соціальних та економічних обставин. І це один із фільмів, які можуть претендувати на історичну достовірність, бо йдеться тут і про справжню музику, і про реальних музикантів, і про правдиве соціальне тло, на якому розгортається сюжет.
Проте на перший план у фільмі виходить суто людський вимір історії, взаємодія головних і другорядних персонажів, їхні людські якості. Ця картина є водночас екранізованою історією музичної студії та історією успіху, який жартівливо тут вимірюється у престижних кадилаках. І це саме той фільм, у якому чорношкірі музиканти, не втрачаючи своєї автентичности, залишаються у центрі музичного світу і самої кінооповіді.