Скандальна російська кінострічка «Матч» режисера Андрєя Малюкова, що від кінця квітня на українських кінотеатральних екранах, і до творення якої причетна також когорта українських кінематографістів, з художнього, мистецького огляду є досить слабкою, а назагал несусвітенною вампукою.
Певне, не останньою чергою це можна пояснити й тим, що «Матч» є передусім політтехнологічним проектом, а вже потім фільмом. Або ж політтехнологічним проектом у вигляді фільму. Адже серед сценаристів та продюсерів стрічки «Матч» бачимо прізвища відомих російських політтехнологів, які, зокрема, спеціалізуються на справах українських, неодноразово брали участь в українських президентських виборчих кампаніях. Тобто, навіть не дивлячись фільму, можна було припустити, зробити висновок – це політтехнологічний проект.
Та після перегляду фільму стає очевидним: зовсім не потрібно знати, що серед сценаристів та продюсерів є фахові російські політтехнологи, аби зробити висновок, що цей фільм – передусім політтехнологічний проект, а вже потім кіномистецький твір.
Отже, якими є ознаки цієї політтехнологічності…
Продюсер-політтехнолог Дмітрій Куліков під час фільмування «Матчу». Світлина: kp.ua
Річ у тім, що в основі сюжету – події, яких насправді не було. Тобто, це радянський пропагандистський міф повоєнних часів, що його цілком було розвінчано дослідниками наприкінці 1980-х років – про це свого часу вийшло достатньо публікацій в українській пресі. Тобто так званого «матчу смерті» насправді не було й нікого за виграш у німецької команди не розстрілювали. Пізніше кількох футболістів справді було страчено окупантами, але це жодним чином не стосувалося власне футболу.
Вочевидь, нині звертатися до екранізації міфу, що обслуговував радянську ідеологічну машину, є невипадковим для тих, хто сповідує новоімперську ідеологію, провадить новоімперську політику, яка, зокрема, полягає у поверненні України до так званого «російського світу» – ідеологічно, політично й економічно.
Текстуальні ознаки політтехнологічності фільму «Матч»…
У фільмі «Матч» український світ, українців, яких можна ідентифікувати як носіїв української ідеї, найвищим виявом якої, вочевидь, є незалежна українська держава, емблемовано як носіїв української мови. І чи не всі українськомовні персонажі у фільмі є неґативними персонажами – носіями найнепривабливіших, найгірших людських рис, прислужниками нацистів, антисемітами.
Серед українськомовних персонажів фактично тільки двоє постають ніби-то позитивними. Але яким чином, у яких контекстах? Один із них – це екзальтований футболіст, котрий взагалі відмовляється грати у футбол з окупантами, заявляючи, що він є футболістом радянським і не може грати з ворогами. Тобто ось він «хороший українець» – той, хто український за формою (мовою) і радянський (імперський) за змістом. Ну а другий «хороший українець» – це двірник, який погоджується не видавати нацистам єврейську дівчинку, мотивуючи тим, що він знав її батьків, а ті були «хороші люди». Треба розуміти, що якби вони були «погані люди» (чи мало буває непорозумінь поміж мешканцями й двірниками?), то він би дівчинку видав на смерть як «належне»?!
Наведеного вже цілком достатньо, аби зробити висновок, що фільм спрямований на створення образу українця як іманентного негідника, зрадника, чи не вродженого антисеміта, прислужника самого зла. Якщо ж, за версією творців фільму, такими є ознаки українськості, питомо українського, то такою, зрештою, у їхноьому трактуванні, послідовно постає і вся українська ідея, найвищим політичним виявом якої, природно, є Українська держава.
Стосовно проблеми «заборони» фільму…
Ми існуємо не за тих часів, коли котрийсь фільм, котресь відео чи авдіо можна фактично заборонити для перегляду-прослуховування. Іншими словами, нині завше можна знайти можливість побачити-почути.
І всі, хто захотів би подивитися фільм «Матч», якби той зрештою не потрапив на українські кінотеатральні екрани, вони його подивилися б, принаймні, в інтернеті. А, виходячи з того, що цей проект передусім політтехнологічний, а не бізнесовий та кіномистецький, то він би міг з’явитися в інтернеті й цілком офіційно, чому вже були прецеденти в російському інтернет-просторі (як, скажімо, телесеріал «Біла гвардія» на сайті телеканалу «Россия 1» одразу ж після цілком політтехнологічного ефіру напередодні президентських виборів).
Тобто це не питання заборон, бо вони фактично неможливі, а це питання честі й достоїнства українців та Української держави.
Безумовно, м’яко кажучи, недружні політтехнологічні кінопроекти мають бути офіційно якомога максимально обмежені для розповсюдження на теренах України. І це цілком нормальна і природна логіка та практика, якої завше дотримувалися усі державці світу, які не просто дбали і дбають про інформаційну безпеку своїх держави та країни, а для яких честь, достоїнство і турбота про її майбутнє не є порожніми звуками.
Разом із тим, як би не діяли державці, виходячи із тих чи тих міркувань, тим часом громадяни, що здатні до аналізу та мають честь і достоїнство, а також можливість висловити свою думку, свої переконання публічно, повинні – без істерик – називати речі своїми іменами. І цього вже й не так мало – у тій реальності, в якій ми нині існуємо, – як може здатися комусь на перший погляд.
Читайте також статтю Василя Трубая про один з варіантів сценарію на той час майбутнього фільму «Матч»: Кіна не буде ?