На українські екрани вийшов повнометражний документальний фільм «Кличко»/ Klitschko режисера Себастьяна Денгардта, рецензію на який Анни Купінської читайте тут… Принагідно ж пропонуємо розвідку Ігоря Грабовича, що побачила друк у часописі KINO-KOЛО влітку 2003 року і присвячена феноменові братів Кличків. Зауважимо, що того часу Віталій Кличко ще далеко не заявляв про свої політичні амбіції…

Ігор Грабович, KINO-КОЛО

Поки що українського чоловіка ми можемо ідентифікувати за телерекламою та політичною рекламою. Проте це досить вторинні речі, образи чисто функціональні. Крім відображень ми також маємо справу з безпосереднім виявом чоловічої харизми. Ось, скажімо, спорт. Куди вже конкретніше. Серед найвідоміших українських спортсменів-чоловіків особливе місце сьогодні посідають боксери брати Клички.

Втім, за якими ж ознаками їх можна ідентифікувати як українців? Радше – за суто атрибутивними: за прапором і гімном, що виконується перед двобоєм. Майже класичні уламки радяської імперії – російськомовні атлети, що народилися в Середній Азії в родині українця, офіцера Радянської армії, згодом повернулися на історичну батьківщину, а тепер живуть на Заході...

Натомість голлівудські фільми про спортсменів, зокрема, боксерів чітко вказують на їхню національну ідентичність. Наприклад, знаменита серія фільмів Сільвестра Сталлоне про Рокі Бальбоа. Рокі – це тридцятирічний боксер-невдаха, що отримує свій шанс поборотися за чемпіонський титул. Він себе називає італійським жеребцем і не відділяє від кварталу, де народився і виріс. У нього є друг, досить недоумкуватий персонаж, – боксер, закоханий у його сестру. Рокі збирає гроші з боржників для італійського мафіозі, котрий заміняє йому батька до часу, поки старий тренер Міккі не бере його під свою опіку. Саме завдяки їм усім і тому, що він кинув виклик долі, він зміг протриматися п’ятнадцять раундів проти чемпіона світу.

Сільвестр Сталлоне та брати Клички. Світлина: zimbio.com

Якщо в першому фільмові Рокі виявляє власну релігійність лише тим, що молиться в кутку ринґу, то в другій частині він іде до церкви, бере шлюб і навіть шукає підтримки у священика. І саме відчуження від власного коріння призводить в третій частині до його поразки. Щоб перемогти, йому слід повернутися назад, у ті часи, коли він був невдахою й одночасно був вписаний до певної традиції. Його колишній суперник, а тепер тренер, веде Рокі у клуб, де тренувався сам. Рокі слід повернути “погляд тигра”, щось первісне й дике, яке не знайдеш ні за які гроші.

У першій частині він тренувався на морожених тушах. Перед двобоєм із радянським спортсменом Рокі тренується в Росії і це тренування серед природи: він забігає на вершину, піднімає каміння тощо. Тобто щоразу Рокі, щоб набратися сили в літеральному значенні припадає до землі, повертається до джерел, до власного коріння. Втрата сили, навпаки, пов’язується із відходом від джерел. Рокі надто захоплюється грошима, славою...

У фільмові “Алі” розповідається про знаменитого боксера, котрий протиставив себе американській державі. Він відмовлявся йти до війська, щоб воювати у В’єтнамі. “Народний чемпіон” ніколи не був таким, яким його хотіли бачити.

Схожою є біографія Шварценеґґера, скажімо, у викладі Венді Лей. Культурист, що став актором і живе у США, зберігає своє австрійське громадянство і підкреслює те, що він штірієць (Штірія – реґіон Австрії). Венді Лей, розповідаючи про весілля Арнольда, зазначає, що він не відмовився від подарунка Курта Вальдгайма, котрого звинувачували у зв’язках із нацистами. Згодом Шварценеґґер підтримав його у виборній кампанії на пост президента Австрії. У час його ізоляції (Вальдгайму був заборонений в’їзд у США) Арнольд відвідував його в Австрії і свої контакти з ним ніколи не називав помилковими.

Сільвестр Сталлоне, Віталій Кличко, Арнольд Шварценеґґер. Світлина: delfi.ua

Така мітологія цілком зрозуміла, бо атлет, спортсмен є ніби останнім форпостом чоловічої ідентичности. Він має справу з невідчуженим, безпосереднім тілом.

Образ братів Кличків розкручується в Україні вже декілька років. На відео вийшли їхні бої, опублікована низка статей Віталія Коротича в газеті “Бульвар” (№№ 42–49 за 2002 рік), на “1+1” вийшов фільм Сергія Долбілова “Брати до крови” (автор сценарію Юрій Ренік, автор тексту Олег Ситник). Брати беруть участь у телевізійних шоу, зокрема, в шоу Оксани Марченко “Моя професія”. Саме аналіз фільму, виступу в ток-шоу та публікацій у “Бульварі” й покладено в основу цього тексту.

У полоні іміджу

Брати свою ідентичність творять спільно, вони співвідносять себе один з одним. До певної міри ми маємо справу з однією людиною. Клички в документальній стрічці “Брати до крови” вписуються у контекст боксу і лише боксу. Прізвища чемпіонів, промоутерів звучать цілком органічно. Зрештою, органічно виглядає київський мер Омельченко, котрий ніби замінив братам батька, бо його сини – теж боксери. Саме ота їхня зачарована поєднуваність виводить їх з національної ідентичности в ідентичність сімейну і навіть (чи насамперед) нарцистичну^[1] . Створений таким чином персонаж виявляється досить успішним та соціально адаптованим. Не обходиться, одначе, без суперечностей, але ті протиріччя все ж стосуються цілком позитивних якостей.

Віталій Коротич вписує братів у рамці постперебудовного покоління, котре втратило орієнтири і було змушене шукати їх заново. Він вписує їх також у німецьке суспільство (навіть знаходить багато спільного між росіянами та німцями), а сам бокс вписує у шляхетну справу, зазначаючи, що олімпійським чемпіоном з боксу був великий математик Піфагор. Він вписує їх до контексту нонконформістів (“тих, хто висовувався”) і в цих лавах прізвища Ліни Костенко, Сергія Параджанова, Віктора Нєкрасова. А ще пише про те, що президент України вніс їх до складу своєї урядової делеґації на перемовинах із німецьким бундесканцлером. Віталій виступив ув одному з найбільших книжкових магазинів Гамбурґа з читанням улюбленого роману “Майстер і Маргарита” по-німецькому. Володимир знявся у голлівудському фільмі “11 друзів Оушена” разом із Джулією Робертс і Джорджем Клуні. Брати грали в шахи з Ґаррі Каспаровим і Володимиром Крамником, брали участь в ілюзійному шоу Дейвіда Копперфілда, Віталій і Володимир входять до правління величезної кількости громадських організацій на кшталт президіуму Фонду україно-німецької дружби^[2] .

“11 друзів Оушена” (2001, реж. Стівен Содерберґ)

Тобто тут є все, крім того контексту, до якого на Заході вписують боксерів-професіоналів. Ось як Коротич визначає цей контекст: “Багато хто вважає, що бокс у наш час популярний винятково серед незаможних – на Кубі, в негритянських ґеттах Америки, серед бідноти в різних Бразиліях з Мексиками, в африканських країнах. У Швейцарії чемпіонів з боксу не буває, в сучасній Швеції цей вид спорту взагалі заборонений, а олімпійські чемпіони виховувалися більше в НДР, ніж у ФРН”. Таким чином це вписаність до певної національної та навіть расової ідентичности: “Ніхто не сперечається, що сучасний бокс придумали англійці, але так само звично, що найголовніші чемпіони в надважкій вазі – американські негри, і звання це розігрується на заокеанських ринґах”. Звичайно, тут також є винятки, на зразок Ленокса Льюїса, котрий веде себе на противагу тому ж Тайсону підкреслено коректно, за що і не має популярности серед американців.

Але Клички не вписуються до такої ідентичности. Понад те, сама Україна, попри її марґінальне становище в світі, не вписується в місце, де можуть перебувати такі атлети. Хоча в програмі Оксани Марченко “Моя професія” Віталій розповів, як він сам його назвав, злий жарт. Коли братів якось запитали, звідкіля вони, ті відповіли, що з України. “А де це?”. “Єдиним орієнтиром тоді був Чорнобиль”, – сказав на ток-шоу Віталій, про нього він і нагадав співрозмовнику. (До речі, брати повернулися в Україну саме 1986 року). “А у вас там всі такі великі?” – перепитував той. Таким робом чи не вперше встановилася моторошна (а тому справжня) ідентичність братів Кличків – вони з країни, де вибухнула атомна електростанція, а радіація, як загальновизнано, стимулює ріст. Отож, брати на ринґові можуть виступати під псевдом “Атомні брати” чи “Ядерний подвійний удар”, чи якимось іншим. Це одразу вводить їх до світу масової культури, наповненої різноманітними атомними монстрами, проте позбавляє емоційної блокади, в якій вони опинилися.

Розповіді про братів ні на крок не відступають від раз і назавжди сформованого іміджу. У результаті ми маємо два бронзові пам’ятники. Проте ми майже  нічого не знаємо про їхнє дитинство, ми не почули слів від їхніх батьків, друзів дитинства, а висловлювання суперників витримані або в стилі образ перед сутичками, або компліментів після них. Ми, врешті, не знаємо про мотивацію їхніх вчинків. Ось цей недолік інформації творить мертве емоційне поле навколо братів Кличків.

Єдиний емоційний плацдарм – це  те, що брати співвідносять себе одне з одним. Що можна витягти з такої ситуації? У фільмі Долбілова досить часу було віддано помсті одного брата за іншого. Володимир переміг Кріса Бірда – кривдника Віталія, а Віталій – Роса П’юріті, який переміг Володимира в Київському палаці спорту. Проте така ситуація передбачає цілу низку запитань. Чи не є “помста” занадто сильним словом для спорту? Звідки такі античні пристрасті? Чому брати так тримаються один одного? Що їх єднає? Пам’ятаю, в одній з телепрограм про ці двобої була використана звукова доріжка з фільму Балабанова “Брат-2”. Там навіть звучало сакраментальне запитання Даніли: “У чому сила, брате?” Проте брати Баґрови не становили якоїсь непорушної єдности. Старший використав молодшого для вбивства Чечена, а потім здав авторитету Круґлому, а у Чікаґо не прийшов на зустріч у найвідповідальнішу мить. У фіналі першої частини старший Баґров просить Данілу не вбивати його. “Ти ж брат мені, – відповідає Даніла, – ти мені замість батька був, коли я пробив ногу, ти мене на плечах ніс. А коли я перелякався сома, ти сміявся. Пам’ятаєш?”. Він пробачає брата, проте не бере з собою до Москви. Брат не вбиває брата, незважаючи на його зраду, але це рідкісний випадок, у звичайному стані брати діють, лише зважаючи на власні інтереси. Трагічним прикладом стосунків між братами в кіні може бути друга частина “Хрещеного батька”, де Майкл вбиває свого брата через зраду. Мотивація тут була зрозумілою, Майкл намагався зробити родину міцною та дружною, як за часів свого батька. Що єднає братів Кличків, ми так і не дізнаємось.

Але в кіні є ще один, досить поширений сюжет про братів, котрий багато чого пояснює і не вимагає додаткових психологійних нюансів. Близнюків розлучають у дитинстві і через багато років вони зустрічаються. Таких братів зіграв Ван Дамм у “Подвійному ударі” (одна з касет з боями Кличків має таку ж назву), Джекі Чан. Фільми останнього часу пропонують іще й історії з клонами. Шварценеґґер зіграв власного клона в “Шостому дні”, згодом схожу роль виконав Ван Дамм. Якщо близнюки, розлучені в дитинстві, радикально відрізняються один від одного за стилем життя (як правило, один з них обов’язково злочинець, а інший не лише добропорядний громадянин, а досить рафінований персонаж на кшталт піаніста чи тренера з аеробіки), то в історії з клонами одного героя спецслужби просто хочуть змінити на іншого, щоб використати цю ідентичність. У такому випадкові ми виходимо на тему двійника, поширену в літературі доби романтизму. Двійник був не лише дзеркальним відображенням ориґіналу, він був його темною половиною.

І тут для братів також існує маса можливостей. Найчастіше вживається версія стосовно можливого бою між братами на ринґу. Така можливість з патосом відкидається і в публікації Коротича, і у фільмі Долбілова. Оксані Марченко таки вдалось організувати змагання між братами. Одначе, в боротьбі на руках, як і очікувалось, перемогла дружба. До речі, у тій же програмі Володимир сказав, що вони з Віталієм не клони, проте ми так і не побачили, чим брати відрізняються один від одного. Проте вже у перерахованих фільмах і текстах згадується різниця між двома братами, незважаючи на всі наміри зробити їх симетричними. Коротич пише: “...Один з братів старший за іншого аж на п’ять років, раніше пішов у спорт, одружився, має сина, інакше тренується і по-іншому б’ється на ринзі. Також суттєво, що Володимир на відміну від старшого брата неодружений, хоча в нього є чудова красуня-подруга з Києва, з котрою вони живуть душа в душу, поважаючи незалежність одне одного. Віталій важчий за брата і трохи вищий, але в нього коротші руки і удар трохи слабший”. Ось які ролі готовий дати братам голлівудський продюсер Джеррі Вайтраунб: “Віталія я уявляю в ролі якогось жорсткого політика чи ґанґстера, а Володя ідеально для мильних опер підходить”. “Проте, – додає від себе автор фільму “Брати до крови”, – продюсер помилився. У Володі жорсткіший характер”. Хоча в першій серії було сказано, що Володимир більш сімейний та сумирний. Звичайно, зображені відмінності навряд чи колись зможуть перерости в антагонізм. Зрештою, надія є.

Ось закадровий текст заключного епізоду фільму “Брати до крови”: “На прес-конференції Кушнір не зводив очей з Володимира. Він розумів, що геру Колю колись дуже пощастило. Правильно вів німець Кличків чи ні, не мало вже значення. Вони досягли Америки і не думають над цим зупинятись... Кличка визнали тут. Він сильний і по-людськи привабливий...”. Далі ми бачимо братів, що біжать крос: “Ось так вони йдуть до своєї мети, день за днем, крок за кроком, плече до плеча – в одному напрямі. Завжди поряд, завжди паралельно. У геометрії паралелі не пересікаються. Але в профбоксі всяке буває. Особисті системи координат у гера Коля, у Дона Кінґа. В шоу-бізнесі свої теореми і закони життя. Два елітні боксери, два рідні брати, ситуація унікальна. Для когось дуже приваблива. Обличчям один до одного розвернути б. Ото була б інтриґа. Але все це абсолютно беззмістовно. Однин з одним битись вони не збираються, тому що так не вийде. Не зможуть вдарити. Тому що колись пообіцяли це матері. Тому що вони, врешті, однієї крови”^[3].

Поруч із Володимиром на прес-конференції – батьківські фігури. Один з них, гер Коль, вирішує з ким, коли і де битися братам на ринґу. В промоутерів свої правила, але їхні правила не мають для братів сили закону. Вони не зможуть битися один з одним, бо пообіцяли матері.

Для людини патологійного нарцисизму мають значення правила гри, що допомагають досягти успіху. Проте у “суспільстві, котре вимагає підпорядкуванню правилам соціальної взаємодії, але відмовляється обґрунтувати ці правила яким-небудь моральним кодексом, тобто его-ідеалом, суспільний контроль набуває форми жорсткого, карального супер-его”^[4]. Брати дотримуються правил гри, вони вивчають німецьку й англійську мови (вчити українську їм просто недоцільно), вони навчилися давати інтерв’ю і вміло дозувати інформацію про себе. Проте залишається таємницею – для чого вони все це роблять. До якої мети йдуть паралельними курсами? Чого хочуть?