Юрій Андрухович, Газета по-українськи
Між Ленцбурґом та Цюрихом потяг не зупиняється жодного разу, вся поїздка триває 22 хвилини. Ми навмисне увійшли до одного з останніх вагонів, де зазвичай найбільше вільних місць.
Так воно й було. Вагон виявився такий порожній, що мене зауважили з протилежного кінця. Невисокий азіат енергійно махав руками, запрошуючи до себе. "Якась помилка", - подумалося мені й тут-таки згадалося: ні, не помилка, це той кореєць, який ще влітку підходив після мого читання й показував свій каталог. Він малює портрети відомих людей олійними фарбами на полотні - oil on canvas, як сам він того разу все повторював. Я примудрився згадати, що його звати Лі.
Тепер я не особливо тішився цій випадковій вагонній зустрічі. "Бляха-муха, доведеться всю дорогу до Цюриха з ним спілкуватися", - подумав я, з удаваною радістю потискаючи його набиту східними єдиноборствами художницьку руку.
Лі подорожував не сам, а з чи не удвічі вищою за нього подругою-швейцаркою. Ми сіли навпроти них і, завершивши процедуру знайомлення, почали перекидатися всілякими несуттєвими фразами. Тут я дещо перебільшую. Насправді говорив Лі. Ми тільки час від часу вставляли щось односкладове. Не пригадую, наскільки він добрий художник, але балакун він точно ще той. Навіть кондуктора заговорив, коли той підійшов перевірити наші квитки. Мені на якусь мить здалося, що кондуктор уже й забув, навіщо він тут. Утім, він таки перевірив наші квитки, не піддавшися на пропозицію Лі почастуватися пивцем і сендвічем із їхнього столу.
Зрозуміло, що ми також не піддалися. Тобто хоч як Лі припрошував, ми не спокусилися жодним із його дарів. До пори до часу жодним. Однак він не ображався й не змовкав. Так ми дізнавалися про всілякі необов'язкові речі. Про те, що у Швейцарії він живе вже близько 20 років. Що весь цей час пише портрети олією на полотні. Про те, що наступної весни в нього відкриється величезна виставка в Цюриху, він уже тепер нас на неї запрошує. Ну, і так далі.
Потім, уже зовсім перед Цюрихом, у його руках з'явилися ті дві мандаринки. Звідки він їх так непомітно вичаклував, цей корейський штукар? Не могли ж вони виникнути з повітря! Виходить, що мав їх у кишенях. А тоді раптом простягнув нам. І цього разу ми його дар прийняли - не можна ж вічно відмовлятися від добра.
"Дуже доречний жест, - сказав я, киваючи на мандарини. - Сьогодні 22 листопада". "І що це означає?" - зацікавився Лі. "Сім років тому цього дня почалася наша помаранчева революція, - пояснив я. - Колір цих мандаринок точнісінько як той - жовтогарячий. У ці години рівно сім років тому на Майдані в Києві вже зібралося кількасот тисяч людей".
Лі страшенно втішився цій згадці. "О, так! Пам'ятаю, пам'ятаю! Це було чудове видовисько". Мені й самому досі здається, що нічого прекраснішого, ніж те поєднання жовтогарячого з білим, кольором снігу, я більше в житті не зустрічав. Там ще додавався колір вогнищ, які розкладали мешканці наметового містечка.
Ми прибували на головний вокзал Цюриха. "Нам тут виходити", - сказав я. "Скільки, ти сказав, це вже минуло років?" - запитав Лі. "Сім років. Аж не віриться", - відповів я.
Коли ми підводилися на вихід, я подав руку його приятельці, а потім йому. "Сім років – це повний цикл, - повідомив Лі на прощання. – Віднині починається новий. Найгіршу точку ви вже пройшли, тепер усе змінюватиметься тільки на краще".
Мандаринка в моїй кишені була доказом того, що він каже правду.
«Газета по-українськи», 11.12.2011