Ігор Грабович, АРҐУМЕНТ-КІНО
Не існує єдиного образу американського президента у голлівудському кіні. Кожна епоха висуває власні вимоги. Проте є періоди, коли фільмів, де головним героєм стає очільник американської держави, з’являється більше, ніж інших часів. Скажімо, таким десятиліттям були дев’яності роки минулого століття. Тоді щороку на екрани виходив принаймні один фільм, де йшлося про життя та діяння американського президента.
Саме тоді були створені картини, що прославляють господаря Білого дому не просто як наймогутнішого світового лідера, а ще й як носія особистої звитяги. Яскравий приклад – картина «День незалежности» режисера Роланда Еммеріха. Американський президент тут – колишній військовий пілот, який після нападу чужопланетян на Землю особисто очолює авіаційну контратаку.
У цьому фільмі саме Америка вособлює передову цивілізацію, і саме вона веде за собою людство у війні проти закабалення чужопланетними чудовиськами. І американський президент гідно представляє свою країну, не ховаючись за чужі спини, а відкрито приймаючи бій, аби День незалежности Америки став Днем незалежности усього людства. Звісно, стрічка Еммеріха наповнена пафосом по самі вінця, проте важко звинуватити режисера, тим паче іноземця, а Еммеріх є німцем у Голлівуді, у перебільшені американського патріотизму. У наших мріях американський президент просто інакшим і не буває.
З’являлися у дев’яностих також інші стрічки, де американського президента зображали відверто ґротесково, майже пародійно, як от у фільмі «Марс атакує!» Тіма Бартона. У цій картині американське життя взагалі показане достатньо іронійно; американці ж – герої з коміксів, набір впізнаваних масок, розтиражованих популярною культурою. І хоча у фільмі американський президент продовжує залишатися наймогутнішою людиною на планеті, він цілком продукт власного оточення та своєї епохи, тому не гірший і не кращий за інших.
Цей президент сповнений надій на контакт з марсіанами, як і мільйони його співвітчизників, і він так само розчарований їхньою агресією та непримиренністю. Очолюючи наймогутнішу та найпрогресивнішу країну світу, американський лідер прагне іншого ставлення до себе та своїх співвітчизників. Картина Тіма Бартона є іронійним і все ж правдивим омажем, себто жестом поваги, американській мрії, ліберальним цінностям, навіть американській наївності, яка лишається милою і зворушливою аж до самого кінця.
Між двома полюсами – звеличенням та іронією – у дев’яності роки тамтешнього президента показували й по-іншому. Садистом постає наймогутніший американець у картині Клінта Іствуда «Абсолютна влада». Фільм оповідає про професійного злодія, що став мимовільним свідком убивства, здійсненого охоронцями президента, який, власне, і спровокував конфлікт.
Особливістю картини Іствуда є не тільки вкрай неґативний образ американського президента, а ще й зображення механізму його влади. На відміну від трилерів кінця сімдесятих, які здебільшого розвінчували змову спецслужб, в «Абсолютній владі» йдеться про кругову поруку найближчого оточення президента, яке всіляко покриває вчинки свого начальника. І стрічка побудована, як дуель старого ветерана Корейської війни, який хоч і став крадієм, проте не втратив честі, і глибоко аморального, лицемірного та жорстокого президента.
У дев’яностих роках вистачало також стрічок, де керівник Сполучених Штатів опинявся у центрі любовних пристрастей. Показовим прикладом тут може стати мелодрама «Американський президент» режисера Роба Райнера. Голову держави у фільмі грає неповторний Майкл Даґлес, і його харизма робить із очільника держави героя любовного роману. Перед нами президент, який шукає розуміння не стільки у свого електорату, скільки в окремої жінки, активістки природоохоронного руху.
Стрічка «Американський президент», мабуть, одна із найвиразніших і найоптимістичніших картин про американську систему влади, про її доступність для простих людей, про її демократизм, відкритість та здатність до змін. Президент Сполучених Штатів тут постає і наймогутнішою людиною у світі, і елеґантним кавалером, і дотепним та розумним співрозмовником, і добрим батьком, і героєм жіночих мрій, які він цілком здатен утілити в життя.
Власне, колізія із жінкою у фільмах про американського президента аж ніяк не випадкова, бо дев’яності були епохою Біла Клінтона – одного з найуспішніших господарів Білого дому, який зумів принести Америці процвітання в економіці та міжнародний авторитет у політиці і водночас уславився як життєлюб, чия пристрасть ледь не коштувала йому президентства. І чутки, що снували навколо Клінтона, не могли не відбитися в голлівудському кіні.
Саме їм присвячену стрічку Баррі Левінсона «Хвіст крутить собакою» (інша назва – «Шахрайство»). Картина оповідає про сексуальний скандал у Білому домі, що його відчайдушно намагаються прикрити політичні технологи. І вони не можуть придумати нічого кращого за маленьку, проте переможну, війну у далекій Європі. Жертвою стає нікому не відома в Америці Албанія, яка раптом перетворюється на центр міжнародного тероризму, а сама війна ведеться винятково на телевізійних екранах. Для більшого ефекту наймається голлівудський продюсер, який розробляє стратегію усього цього шоу.
Власне, картина «Хвіст крутить собакою» радше присвячена технології маніпулювання громадською думкою, аніж життю американського президента. Проте фокус у тому, що сам президент у такій ситуації виявляється тільки номінальною фігурою, абсолютною порожнечею, навколо якої обертаються сучасні медійні технології. Він взагалі може не існувати, бо правди так ніхто і не дізнається.
"Основні кольори"
В авторській програмі Володимира Войтенка АРҐУМЕНТІ-КІНО, що в ефірі телеканалу «1+1» 16 жовтня о 01:35 – «Основні кольори» Майка Ніколса, стрічка, яка ніби поєднує усі згадуванні тенденції голлівудських фільмів про американського очільника, створені протягом дев’яностих років.
Кандидат у президенти, губернатор Стентон у політиці явно не випадкова людина. Він – правдивий лідер, який має програму, що зможе підтримати його виборців, а вони – її. Його особиста харизма підкорює співрозмовників. Він подобається публіці та має успіх у жінок. Він не розгубив ідеалів юности. Водночас ми бачимо зворотний бік влади майбутнього керівника Сполучених Штатів. Своє життєлюбство він намагається прикрити демагогією та різними вивертами. І він знає ціну перемозі.
«Основні кольори» ведуть мову про приватний і водночас у чомусь універсальний випадок з американської історії, де президент аж ніяк не є богом чи навіть помазаником божим. Він – звичайна людина, чия сила підтримується вірою в нього мільйонів людей. І яким би не показував нам Голлівуд американського президента, сила його образу залишається невідпорною, бо невідпорним є образ самої Америки.