Напередодні чергового з’їзду, що відбудеться 23 квітня, голова Національної спілки кінематографістів України, кінознавець, історик кіно, сценарист Сергій Тримбач розповідає про те, чого було досягнуто за чотири роки роки його керівництва, а також про проблеми, з якими доводиться стикатися...
Що, на Вашу думку, змінилося за чотири роки в діяльності Спілки (на краще, на гірше)?

Оскільки так трапилося, що саме мені довелося в цей період очолювати Спілку, мені видається (можливо, надміру суб'єктивно, з боку видніше), що дещо усе ж змінилося в кращий бік. Скажімо, в самому програмуванні того, що має відбуватися – і відбувається – в Будинку кіно. Усе почалося з грандіозного для цьогочасної Спілки „Перезавантаження”, коли одночасно на всіх поверхах, у залах і холах, відбувалися різні мистецькі акції (усе це вигадав і реалізував режисер Дмитро Томашпольський). Надалі це лягло в основу програмування заходів. А головне – дало імпульс для молоді, яка охочіше почала приходити в Спілку. До того ж у нас всерйоз було поставлено роботу по організації майстер-класів для студентів, просто молодих людей, покази фільмів дебютантів (тут особливу подяку треба скласти Ірині Зубавіній та Роману Ширману). Ми цю практику обов'язково продовжимо, незалежно від того, хто очолить Спілку. Створено певну модель, певну інерцію розвитку...

Прекрасно працює Рада ветеранів (її очільник Георгій Давиденко дивовижно енергетичний і контактний), ніби ж то літні люди, одначе враження, що ні роки, ні болячки їх не беруть. Міжнародна діяльність розвивається своїм ходом – у нас міцні контакти з рядом посольств іноземних країн, а програми французьких чи аргентинських стрічок не сходять з екранів Будинку кіно (респект Аліку Шпилюку та Віолетті Раскіній). Відновлюємо напівзабуту практику творчих зв'язків з кінематографістами пострадянських держав. Так, успішними були ретроспективи литовських фільмів у нас і наших – у Вільнюсі. Комісія з питань соціальної допомоги (Мирослава Ульшина) вклала багато душевного тепла і енергії задля того, аби допомогти і обігріти тих, хто потрапив в біду. Нова комісія з регламенту та етики (очільник Віктор Олендер) зробила все, аби ліквідувати прогалини в регламентуванні діяльності Спілки...

Ще один безсумнівний позитив – інтенсифікація роботи спілчанських відділень і осередків. Добре працює голова створеної Ради відділень і осередків Валентина Слобода (Дніпропетровськ). Одеське відділення (його голова – Ярослав Лупій) вело наполегливу боротьба за збереження і реанімацію кіностудії, навіть домоглися прийняття Верховною Радою спеціального закону. Кримське відділення (Валерій Павлотос) узагалі молодці – разом з іншими громадськими організаціями Криму ведуть справжню війну за відновлення Ялтинської кіностудії, захапаної нечесними людьми. До того ж кримчани запропонували програму розвитку інфраструктур, що посунуть вперед справу розвитку кінокультури на півострові. Добре працюють осередки в Херсоні (Євген Максимов), Дніпропетровську (та сама Валентина Слобода), Чернівцях (Людмила Калінкауцька цілісінький тобі фестиваль пам'яті Івана Миколайчука організовує, щорічно!), на Волині (Борис Ревенко), в Івано-Франківську (Юліан Яковина)... Особливою є роль осередків у відновленні кіноаматорського руху – тут просто очевидні успіхи. Все це означає одне: наша Спілка стала справді загальнонаціональною, і ця тенденція, сподіваюсь, збережеться і надалі.

А фестивалі... На жаль, нашою проблемою є застаріла проекційна апаратура, ніяк не можемо знайти необхідні кошти на придбання нової техніки. І все одно, у нас прагне проводити свої акції чимала кількість фестивалів. Може, найуспішніший з них – фестиваль стрічок про права людини Docudays UA на чолі з Геннадієм Кофманом (харків'янином, до речі). Упродовж кількох днів – аншлаг! Колосальний інтерес, передусім молоді. Недавно Кофман сказав мені: пропонують, на дуже вигідних умовах, новітні кінотеатральні зали, але ми нікуди йти не збираємось. Практично всі зарубіжні учасники кажуть: не полишайте Будинок кіно, тут якась неповторна атмосфера. Справді, досі пригадують фестиваль „Молодість” часів, коли він проводився в Будинку кіно. Він так багато втратив, пішовши звідси, власне головне – атмосферу колективного діяння... Традиційно високим є рейтинг фестивалю анімаційних фільмів „Крок” (гендиректор Ірина Каплична), який відбувається багато в чому завдяки команді, в якій чимало працівників Спілки.

Похвалю ще відомого письменника і кіносценариста Андрія Куркова – усі ці роки він веде „Літературну вітальню”, куди залучає для розмови найперспективніших, найобдарованіших письменників нового покоління. На жаль, кінематографісти не надто реагують на такі пропозиції. А відомо ж із світової (та й вітчизняної) практики – в основі більшості фільмів лежить літературний твір. Ми домовлялися з головою Спілки письменників Віктором Барановим влаштувати спільну розмову письменників і кінематографістів, а попередньо зробити відбір літературних текстів, що мають екранний потенціал. Однак поки що руки до цього не дійшли.

У сфері дотримання авторських прав ми працювали так само. Заснували Всеукраїнську громадську організацію з колективного управління авторськими правами в аудіовізуальній сфері, яка дістала назву „Сінема” (голова – кінорежисер Олег Фіалко, директором є фаховий юрист Вікторія Прожепюрко). Зроблено перші, але обнадійливі кроки до вирішення численних проблем у цій сфері.

Доволі суттєвими є зміни в інформаційній політиці Спілки. Запрацював наш сайт, хоча він, звичайно, потребує переходу на сучасніший формат. Зусиллями Олександра Рутковського та Сергія Васильєва-молодшого проводилися опитування членів Спілки. До речі, варто подумати, аби ці опитування перейшли у практичнішу площину і дісталися точки, в якій би ми визначали і відзначали кращих у професії: режисера, оператора, критика і т.д.

Хочу подякувати нашому оргсекретареві Олені Парфенюк. Знаєте, Олена, Лєна є дитям Спілки – тут вона, що називається, виросла, увібравши, окрім всього, колосальну кількість інформації. На ній замикається величезна кількість процесів, що відбуваються у Спілці. Вона знає практично всіх і все про всіх. Це важливо, адже йдеться про об'єднання людей, а не лишень професіоналів. Крім того, Парфенюк є просто спадкоємицею кінематографічного клану. Її мама, так само Олена Парфенюк, була знаним гримером...

Із секретарів правління відзначу також Сергія Борденюка (узяв на себе делікатні справи щодо висунення кінематографістів на здобуття премій і відзнак), Володимира Горпенка (його приймальна комісія попрацювала чимало), Лідію Чащину, чий акторський шарм і кипуча енергія дозволили влаштувати чималу кількість акцій, присвячених нашим митцям (у травні, скажімо, проводить вечір пам'яті акторів, які пішли від нас). 

Усі ці роки незмінно складним лишався фінансовий, економічний стан Спілки. І все ж ми підійшли до з'їзду без боргів. Хочеться подякувати нашій фінансово-економічній службі, на чолі з головним бухгалтером Софією Артеменко та головним економістом Ольгою Орловською. Так само слова подяки директорові Будинку кіно Сергію Гречанівському (працює він тут ще із 1970-х) та усім його підлеглим - їх внесок у розв'язання наших проблем є дуже вагомим. До того ж, за всіх скрут дещо зроблено у справі облаштування-опорядкування Будинку кіно. Зокрема, поміняли оббивку крісел в усіх залах, поновили паркет (на жаль, не скрізь), Малий зал весь оновили, разом з проекційною апаратурою. Відремонтовано фасадну частину Будинку (до речі, на ньому віднедавна встановлено меморіальну дошку засновнику Спілки Тимофію Левчукові), капітально відремонтовано прилеглу територію... Хоча проблем ще неміряно. У їх розв'язанні відзначу і роль заступника голови НСКУ Світлани Степаненко.

Всього не скажеш, усіх не назвеш. Втім додам дуже суттєву річ – ми прагнули впливати як на процес законотворення, так і саму політику держави в сфері кінематографа. Успіхи є – до прикладу, саме Спілка домоглася, аби серед доповнень до чинного Закону України „Про кінематографію” було й положення про збір на кіно, про формування окремішного Фонду (в тексті – Рахунку) для розвитку вітчизняної кінокультури і кіноіндустрії. Одначе справа ця не доведена до логічного кінця. 

А які ж мінуси, окрім уже названих Вами? Щось змінилось на гірше? 

-Мені видається (може, я помиляюсь), що на гірше не змінилося практично нічого, бо й так уже погано було. Ми опустились на дно, одначе знизу ніхто не постукав. Принаймні досі. Може, такий стукіт пролунає на з'їзді. Я його вже почув – у спічах деяких кінематографістів старшого покоління, які страшенно незадоволені фільмами молодих (передусім з альманаху „Україно, ґудбай!”). Що найприкріше – дехто кричить „пробі”, навіть не подивившись самі стрічки (уже декількох піймав на тому, що оцінюють те, що в очі не бачили). Відчуття дежавю радянських часів: „нє чітал, но осуждаю”. Найприкріше – пишуть нагору розгорнуті депеші, замість виходити з молодими на конкретну розмову. Незадоволені політикою Держкіно України і її керівника Катерини Копилової: роздають молодим гроші... Копилову є за що критикувати, її треба критикувати, і я не раз робив це (критику, до речі, вона сприймає з помітним роздратуванням, особливо з боку Спілки). Одначе не за ставлення до молодих, тут багато що робиться правильно, на мою думку (хоча підозри у завищуванні бюджетів кінострічок раз по раз виникають, але ж це не до молодих). П'ятнадцять літ практично не фінансувалися фільми молодих режисерів, і от, нарешті. А виходить класична ситуація, коли з водою можуть виплеснути й дітей... До речі, будемо домагатися того, аби стовідсотково фінансувалися всі дебюти – як короткометражні, так і повнометражні, чого нині немає.

Вас ця колізія конфлікту поколінь турбує як критика, історика кіно, чи як голову Спілки?

Передусім як голову Спілки! Бо я бачу тут загрозу самому її існуванню. Понад десять років не було видно й чутно молодих у Спілці. На пленумах спілчанського правління (так практично у всіх спілках нині) більшість – пенсійного вже віку. Ні, все це чудесні люди, більшість з них ставиться до всього, що діється в кіно, Спілці з юнацьким завзяттям й інтересом. Я взагалі не схильний був би дивитися на ситуацію під кутом зору поколінь, але ж так склалося: гроші в кінематограф не текли, молоді майже не з'являлися. Кінематографісти – це сім'я, і в ній тривалий час не з'являлися діти! Так це прикро було, іноді до сліз... І ось вони почали з'являтися! Це найбільша подія для мене особисто, найбільша і найприємніша – за всі останні роки. Коли з рік тому молоді прийшли на пленум правління, і попросили, доволі твердо і непоступливо, врахувати їх точку зору - це було здорово. До речі, на той пленум прийшли тодішній міністр культури Михайло Кулиняк, Катерина Копилова... Пікантність ситуації полягала у тому, що я якраз стояв на точці зору, молодими не прийнятою: щодо необхідності розвивати, а точніше – модернізувати державні кіностудії. І все одно...

А опісля того молоді якось себе виявили в спілчанському житті?

Так! Недавно вони зорганізувалися в Організацію молодих кінематографістів (подібна була колись, та потім наказала довго жити), на чолі з режисером Русланом Батицьким (йому 27 літ). Це об'єднання тих, кому менше 35 років. Вони почали розуміти, що ніхто, окрім них, їх самих не захистить. Та й не тільки у захисті справа. Нові явища завжди виникають не тільки через творення нових кінотекстів, а й через інформаційну вибухову тактику їх просування в масову свідомість. Згадаймо історію кіно, літератури. Як російські футуристи скидали Пушкіна з „корабля современности”, а французька „нова хвиля” діяла проти всіх правил – порушуючи правила, скажімо, кінограматики. Поет Михайль Семенко – той узагалі погрожував „Кобзар” Шевченків спалити: як такий, що гальмує розвиток української літератури!

До речі, Семенко доречно пригадався. Режисерів фільмів, що склалися в альманах „Україно, ґудбай!”, звинувачують у чомусь схожому до того, що звучало на докору Семенкові: і патріотизму немає, і на Європу, на Захід (чи то пак західні фестивалі) орієнтуються, замість шанувати „отечественний пейзаж", і цинічні, бо можуть покласти в основу фільму історію жінки, що заробляє на так званому „сексі по телефону” (дарма, що це історія жінки, яка робить те з відчаю, від бідності). О, такі самі цнотливці, як оце наші дописувачі до високих кабінетів, колись домагалися, аби з Довженкової „Землі” вирізали епізоди з оголеною нареченою загиблого героя, із заправкою трактора і т.д. Певна зухвалість, викличність в проекті „Україно, гудбай!” справді закладалася – а як інакше, коли хочеш розбудити вітчизняне спляче царство. Але головне, що треба тут сказати – коли я чую „як сміють показувати те то й те то” („секс по телефону” чи ще щось подібне), то мислять на рівні матеріалу для мистецтва, а не самого мистецтва. Бо у мистецтві усе ж свої закони, своя конституція, і моральні норми тут існують у вимірі, який скоряється власне художній логіці. Й відтак те, що є мистецтвом (хоч звісно, у визначеннях мистецтво/немистецтво зійтися важко) не підлягає суду моралі. Скільки було крику щодо „голої баби” в тій самій Довженковій „Землі”, її й вирізали з усіх копій,- і що ж? Геніальна картина – і в ній знов і знов постає на екранному полотні оголений відчай космічного тіла дівчини, що втратила коханого. Дивно все це говорити кінематографістам, та ще таким, у послужному списку яких багато справжніх мистецьких витворів. Одначе, на жаль, доводиться.

А які Ваші найсуттєвіші претензії до роботи Держкіно України і її керівника?

Найперше я би порадив пані Копиловій дотримуватись міри у пропаганді власних досягнень. Вони усе ж більш ніж скромні, хоча є безсумнівно. Просто хай люди похвалять. Ось коли з'являться перші ознаки взяття кінопрокату – отоді можна буде похвалитись. Простий приклад, для порівняння. Минулого прокатного сезону у Польщі було показано чотири десятки повнометражних фільмів вітчизняного виробництва, вони зібрали 47 мільйонів євро – у перерахунку на наші гроші півмільярда гривень. В Україні фактично лише картина „ТойХтоПройшовКрізьВогонь” Михайла Іллєнка (кілька інших – це мікроскопічні дози), що зібрала, як відомо, більше двох мільйонів гривень. От коли буде зібрано хоча б сто мільйонів, в сумі, тоді можна буде сказати, що „процес пішов”. Поки що він стоїть на місці. Узагалі, приклад Польщі для нас найприйнятніший. Зокрема, йдеться про таку інституцію, як польський Кіноінститут, що діє з 2005 року. Які результати! А головний – польські фільми стали реальним гравцем вітчизняної кіноіндустрії. У Британії, Швеції так само є подібні кіноінститути. Їх очолюють, до речі, найвідоміші, найавторитетніші кінематографісти. Це реальний приклад взаємодії, співпраці держави і громадських інституцій. Цей досвід варто запозичити. У нас в чинному законі „Про кінематографію” виписано, бодай в одному фрагменті, таку співпрацю – у правлінні Рахунку, який має створюватися внаслідок зборів для розвитку вітчизняної кінематографії, половина місць належить уряду, інша половина – нашій Спілці. Біда в тому, що немає ще одного закону - про збір. 

Інший недолік роботи Держкіно – усе заточено на виробництво, як було, власне, й дотепер, тільки тоді обсяги фінансування були мізерні. Все одно, що автозавод випускатиме автомобілі без коліс. Не передбачається ніякого фінансування на дистрибуцію, прокат. Немає системи, яка б забезпечувала професійну оцінку фільмів - пора подумати про українські „оскари”. Та й глядацькою – за нинішніх умов навряд чи можна довіряти офіційним цифрам щодо зборів по фільмах.

Узагалі варто нарешті подумати про організацію спільного мозкового штурму проблем. Зокрема, варто визначитись з пріорітетами – держава має замовляти такі-от і такі фільми. Не буквально, а якісь проблемно-тематичні зони. Соціальне кіно мусить бути, і це, як показує світовий досвід нині – як правило доволі жорсткі артхаузні стрічки. Вони важливі, одначе погоди в прокаті, кіноіндустріїї не роблять. Потрібен власний мейн-стрім, свій український маскульт... Потрібна програма стратегії розвитку галузі, і вона формується, наскільки я знаю, та тільки довго і десь там за кулісами. Бо, за моїми враженнями, керівник Держкіно не горить бажанням йти на контакт із Спілкою – ми для неї (це з кулуарних вражень) люди минулих епох, ні на що не здатні. Ну, у відповідь вона й отримує...