Юрій Шевчук, спеціально для СМ

Пропонуємо розмову з видатним британським кіноактором Малколм Макдавелом, що прославився головно завдяки фільмам Линдзі Андерсона й Стенлі К’юбрика (авторський правопис збережено)… 

Ю.Ш.: Ви якось сказали в інтерв'ю, що Линдзі Андерсон навчив вас бути добрим актором. Що значить бути добрим актором?

М.М.: Линдзі Андерсон був винятковою людиною, і мені страшенно пощастило, що я познайомився, працював і дружив з ним протягом тридцяти років. Що стосується акторської гри то він лише підсилив у мені те, що я вже мав. Насправді він не навчив мене грати. Я вже знав, як це робиться. Мій стиль гри не дорівнював правдоподібностi. Він наголошений, він реальний, але не реалістичий.

Мантра Линдзі полягала в тім, щоб піднести гру до мистецького рівня. Я не хочу прозвучати помпезно, aле це значить, що грати треба не просто правдоподібно, треба натомість надавати грі гостроти й гумору. І саме це, здається, він і побачив у мені. Він сам так сказав, коли ми вперше познайомилися багато рокiв тому. Тобто це було щось, чим я вже опанував.

Він якось сказав мені: «Ти дуже брехтіянського штибу актор». Мені на той час було двадцять три роки. Я не знав, про що, до біса, він говорить. Він мав на думці, що коли я граю, то не боюся сказати глядачеві, що я таки граю, і незважаючи на це глядач все одно вірить мені.

Линдзі Андерсон та Малколм Макдавел на знімальному майданчику фільму «О, везунчику!», 1973. 

Ю.Ш.: Якби я був молодим чоловіком, що прагне стати добрим актором, ви могли б сказати, що для цього найважливіше мати?

М.М.: Це, звісно, впевненість, але цьому не можна навчити. Ти її або маєш, або ж ні. І впевненість, звісно, може з'явитися як наслідок того, що ти робиш багато-багато років. Або ти її маєш як молодий хвацький чоловік. На мою думку, це дуже важлива складова акторської майстерности чи будь-якого типу гри. Це віра, що тобі це під силу.

Ю.Ш.: Ви здаєтеся дуже інтуїтивним актором часто ціною того, що нехтуєте ретельним вивченням образу, який втілюєте. У випадках, коли цей образ має прототип у реальній особі, як скажімо Герберт Велз чи російський патолігічний вбивця Андрєй Чікатіло, ви взагалі не вважаєте за потрібне вивчати їxню біографію. Відтак, що для Вас важливіше – підготовка чи чистий інстинкт?

М.М.: Не можна зіграти роль, не вивчивши слів. Це академічно. Відтак більша частина часу в мене йде на те, щоб вивчити роль. Я повторюю її, як той папуга, повторююю і знову повторюю. Лише по тому я у сутності можу починати грати, бо я ніколи, ні за яких обставин не хочу думати під час якоїсь сцени: «Ой, що там далі?» або «Як влучно написано» або «Я знаю, що казати тепер». Тому слова мають виринати із підсвідомого. Я – актор дуже високої технічної підготовки, який покладається цілком і повністю на інстинкт.

Ю.Ш.: Щасливе поєднання інстинкту й техніки.

М.М.: Не знаю, як це пояснити, тому що на мою думку, ви інтенсивно працюєте у процесі вивчення слів, сублімуючи сцену, навіть коли ви всього на всього намагаєтеся запам'ятати слова. Чи я багато працюю над технічним аспектом? Дуже рідко. Залежить. Коли я, скажімо, граю шизофреніка, що це означає? Це означає, я граю людину, яка переконана, що лише вона одна має рацію, а всі інші помиляються.

Тому тут немає якоїсь незбагеної таємниці. Це, знаєте, просто, i це сама суть визначення шизофренії чи психозу. Грати Евіленка було в моїй кар'єрі чимось особливим, не подібним ні на що інше, тому що треба було грати таку потвору i передавати її емоційний світ. Відтак я більше зосередився на фізичних аспектах ролі. Раз я опанував фізичні аспекти  – його ходу, манеру рухатися, все інше стало на свої місця. Звичайно, що він потвора, яка чинить потворні речі, але в решті решт, навіть знаючи, що він замордував понад п'ятдесят дітей, ти усвідомлюєш, що він психічно хворий. Насправді, не нам його судити. Ми можемо судити лише вчинки, але якщо хтось психічно хворий, цe як примха долі, це нещастя. Сама роль збагатила мене у багатьох відношеннях. Я думав, що мене це буде гнітити. Але цього не сталося.

«Евіленко»

Ю.Ш.: Коли вам пропонують заграти якусь роль у фільмі, що в ній вас більше приваблює – речі, які вам зрозумілі, знані чи навпаки те, що вам маловідоме, як, скажімо образ патологічного вбивці Евіленка. І якщо має місце останнє, то як ви готуєтеся до ролі?

М.М.: Oбраз Евіленка, звісно, базується на реальній людині, дуже відомій в аналах злочинности. Ця людина – Андрєй Чікатіло. Але я не граю саме Чікатіла. Давид Ґрієко (режисер фільму) дав мені багато відеоматеріялів, документальних кадрів, які він зробив про цю людину, коли писав свою книжку «Комуніст, що їв дітей».

Давид познайомився з Чікатілом у Москві перед тим, як його стратили. Я подивився дещо і сказав Давидові, я насправді не маю потреби дивитися всі інші матеріяли, бо я не граю саме його. Навіщо ти хочеш, щоб я все це подивився? Я мав запропонувати щось своє.

У квартирі в Києві, де я зупинявся, були всі матеріяли на компакт-дисках чи відео-касетах. Я розпаковувався і позирав на телевізор час від часу. І при самому кінці цих плівок був один кадр з Чікатілом у залі суду, коли він стоїть за ґратами у такій клітці. І коли він помічає, що камерa фікусується на ньому, він починає дивитися просто в неї і раптом посміхається якоюсь моторошною посмішкою. Побачивши це, я тут же подумав, «Саме так я його й буду грати».

Ю.Ш.: Коли придивитися до ролей, які ви грали, складається суперечливе враження. Коли ви граєте Міка Тревісa у фільмах «Якщо ...» «О, везунчику!», ви дуже ототожнюєтеся із своїм героєм. Коли ж ви збиралися грати патологічного вбивцю Евіленка, ви сказали в одному інтерв'ю: «Я не вкладу в цю роль ані крихти самого себе. Я застосую до неї техніку Лоренса Олів'є. Я гратиму його начебто із-зовні. Отже як саме ви підходите до образів, які граєте?

М.М.: У сутності і за винятком цього дуже рідкісного окремого випадку з Евіленком, ви задовольняєте не так фізичні як емоційні потреби образу. Це дуже важливо. Є багато справді добрих, чудових акторів, і не має значення, яким шляхом вони доходять до відтворення образу, якщо це відтворення їм вдається. Це все, що справді важить – тобто чистої води акторська гра. По суті справи я не знав, що робив. Я не застосовував ніяких трюків, нічого особливого. Я просто був.

Ю.Ш.: Чи правильно було б сказати, що ви піддаєтеся течії і не знаєте, яким вийде кінцевий результат ролі, що ви граєте?

М.М.: Я ніколи не знаю, що саме буде при кінці. Звісно, ви рухаєтеся у якомусь загально окресленому напрямку. Тоді ви починаєте розбивати роль на сцени, тоді на моменти, і тоді ви зосереджуєтеся на них. Ви не знаєте до кінця, у який ланцюжок все це вишикується. У додаток, ви повинні цілковитo гармоніювати із режисером.

«Механічний помаранч»

Ю.Ш.: Линдзі Андерсон був поза порівнянням найбільшою постаттю у вашій кар'єрі. Але ви також працювали зі Стенлі К'юбриком.

М.М.: Це був абсолютно велетенський, ґіґантський талант. Надзвичайна людина і надзвичайний інтелект. Цілком відмінний від Линдзі Андерсона. Вони були діяметрально протилежними. Линдзі Андерсон був людиною, яка відкрито показувала свої вразливості. Було видно, що це пристрасна людина, яку легко поранити. Стенлі ніколи і ніяк не виявляв своїх емоцій. Він був набагато клінічнішим, інтелектуальнішим у своїх методах. Його не обходило, як саме я відтворював образ, якщо я це робив добре. Він нічого не розумів у грі, для нього те, як aктор грає сцену, було чимось на зразок твору камерної музики. Він лунає, потім іде тиха частинa, за нею гучна. Як саме грати, що робити і де, цe мене вчив Линдзі. Стенлі ж це ніяк не цікавило. Я не обговорював з ним таких речей, бо це не мало смислу. Я робив своє, і якщо йому це подобалося – то й чудово!

Ю.Ш.: При всіх відмінностях між ними, здається, що вам удавалося від кожного домогтися того, що ви хотіли. Ви наполягли на своєму і переконали Линдзі Андерсона робити певні речі по-вашому. Теж саме вам часом вдавалося, – на ваше ж власне здивування, – робити із Стенлі К'юбриком. Ви пропонували йому речі, які іншим акторам пропонувати було просто зась. Ви навіть в якийсь момент злякалися, що вам буде гаплик.

М.М.: Я дуже покладавсся на власні інстинкти. І мої інстинкти підказували мені, що робити. Я дослухався до них і діяв відповідно. Це мої інстинкти підказали мені створити епізод із піснею «Я співаю під дощем» (I’m Singing in the Rain). Це була імпровізація, яка спала мені на думку. Цілий шматок фільму («Механічний помаранч») був імпровізацією. I К'юбрикові це сподобалося. Линдзі ж геть не любив імпровізацій. У сутності, я думаю, що в нього я ніколи, ніде не сказав жодного слова поза тим, що було у сценарії. Линдзі вносив покращення, шліфував, шліфував, шліфував і те, що було у сценарії він хотів у ролі.

Ю.Ш.: Алe з іншого боку, ви продали йому ідею зняти цілий новий фільм.  Це ж ви йому сказали: «Послухай, ми така чудова бражка, давай знімемо новий фільм» після того, як ваш з ним фільм «Якщо ....» нагородили «Золотою пальмою» на Канському кінофестивалi.

М.М.: Так, але я мусив довго переконувати його. Спочатку він не хотів братися за цe. Я знав, що в решті решт він зробить це. Він мав рухатися дуже і дуже поволі. Я написав стислий виклад сюжету, а він мене за нього висміяв, мовляв, що за нісенітниця. Я ж відповів йому: «Нічого, призвичаюйся, бо він буде твоїм наступним фільмом», – «О, так?», – «Власне, так», – «В такому разі подзвони краще Дейвиду Шервину». Це той, хто написав сценарій «Якщо...», i з яким я разом написав сценарій «О, везунчику!». Це мій коханий приятель. Відтак ми взяли й написали сценарій. Я радий, що пізніше цього року в Лондоні я буду зніматися у фільмі за іншим сценарієм Шервина.

Ю.Ш.: Про що він?

М.М.: Він називається «Коли закривавились гноми в саду» (When Garden Gnomes Began to Bleed). Це чудовий сценарій про письменника, який відмовляється йти на компроміси. Він сценарист, як Дейвид Шервин, і він має блискучу ідею, яку Голівуд хоче купити, підмалювати, змінити і... цілком зруйнувати. Він без шеляга грошей, цілком розорений. В нього от-от мають відібрати будинок, але незважаючи на все це він їх посилає собаці під хвіст. Його жінка і донька oторопіли і не в змозі повірити, що він так вчинив. Тоді він намагається отримати соціяльне забезпечення, яке надають в Англії безробітним. Співбесіда з урядовцем рухається десь за такою траєкторією:

- Яке маєте заняття?
- Пишу.
- Он воно що. А що ж ви пишете?
- Сценарії пишу.
- Скільки годин на тиждень ви працюєте?
- Двадцять чотири години на добу, сім діб на тиждень. Я пишу щодня.
- Тобто як це? Навіть коли спите?
А він відповідає: «Так, бо тоді сценарій мені сниться...»

Звісно, вони відмовляються дати йому гроші. Він подає на них до суду, мовляв, вони вважають, що час на виношування задуму – це не робота і він не рахується, – і виграє позов. Кому дано вирішувати, хто може вважитися художником? Пікассо аж через сімдесят років зрозумів як намалювати пряму лінію. Це сценарій про право художника творити.

Ю.Ш.: Хто має бути режисером?

М.М.: Я не можу сказати, бо зараз ще ведуться перемовини. Прод'юсером буде Пол Ковен. Я серйозно думаю, що це буде чудова картина і мене захоплює думка, що знову працюватиму із старим другом, з яким я починав свою кар'єру в кіні [Дейвид Шервин також написав сценарії до фільмів «Якщо...» (1968) та «Шпиталь «Британія»» (1982), обидва зрежисерував Линдзі Андерсон].

Ю.Ш.: Крім Линдзі Андерсона та Стенлі К'юбрика чи були інші режисери, які справили на вас значний уплив як на актора?

М.М.: Справа в тім, що з цими режисерам я працював на початку своєї кар'єри, коли я був найвразливіший. Вони значили для мене більше, ніж інші власне тому, що я був молодий і легковразливий. Після них я працював із неймовірно обдарованими режисерами. Мені особливо сподобалося працювати із Блейком Едвардзом («Захід сонця», 1988), Джоном Бедамом («Блакитний грім», 1983) та Полом Шрейдером («Люди-коти», 1982).

«Люди-коти»

Ю.Ш.: Яку картину ви зняли із Полом Шрейдером?

М.М.: Дуже цікавий фільм жахів під назвою «Люди-коти». Пол – дивна людина, але я його дуже люблю. Він дуже талановитий. Мені подобаються «Люди-коти», які він зняв у 1980-х роках із чудовою грою Настасії Кінскі.

Ю.Ш.: А з молодими режисерами вам подобається працювати?

М.М.: Так, мені цікаво спостерігати за ними. Вони працюють із великим ентузіязмом. Вони ще не достатньо довго займаються кінематографом і тому щe не видихалися. Робота із молодими режисерами мене дуже енерґетизує. Мені страшенно подобається мати з ними справу.

Ю.Ш.: Коли поглянути на галерею персонажів, що ви їх грали у кіні, то виходить що це або доконаний негідник, як у «Механічному помаранчі», або ж навіть якщо позитивний герой, то в ньому все одно є щось дияволічне, якийсь пекельний блиск в очах, як наприклад у Міка Тревиса у трилогії «Якщо ....», «О везунчику!» та «Шпиталь Британія». Вінчає цю шеренгу негідників, яких ви заграли, патологічний убивця Андрєй Евіленко.

М.М.: Власне, і ніхто цього фільму не бачив.

Ю.Ш.: Чому?

М.М.: Його продукувала мала італійська компанія, яка зовсім не знала, як продати фільм на чужому ринку. А шкода, бо на мою думку, для такого типу фільмів існує свій ринок. Не знаю достеменно, що сталося. У наші дні зняти фільм – це лише половина справи. Інша половина – це вміти його продати. Мені дуже прикро, бо Давид Ґрієко (написав сценарій і зрежисерував «Евіленка») – це одна із найталановитіших людей, з якими я працював. Він блискучий письменник і неймовірний режисер. Я готовий все зробити щоб лишень знову працювати з ним.

Ю.Ш.: Це чудовий комплімент на адресу людини, для якої «Евіленко» був режисерським деб'ютом.

М.М.: Я мав таке відчуття, неначе він працював режисером все своє життя. Він був абсолютно, цілковито блискучим. Після Линдзі Андерсона це була моя найзахопливіша співпраця із режисером.

Ю.Ш.: Коли я подивився «Евіленка», у мене залишилося моторoшне відчуття, що у кожному із нас десь криється евіленко, про існування якого ми не до кінця здаємо собі справу, якого ми придушуємо і ретельно ховаємо. Мені здається, що цю ідею ви артикулюєте, цим образом.

М.М.: Це на рівні сублімації. Я не думав про це. Я не думав робити цього.

Ю.Ш.: Ви не даєте глядечеві тішитися думкою «О він – це не я. Він – цe тaка потворa, що у мене з ним не може бути нічого спільного.

М.М.: O ні-ні. Ніколи не треба боятися грати справді жахливий образ. Треба завжди стримувати себе від того, щоб намагатися сподобатися авдиторії. Інакше ви профануєте і руйнуєте найголовніше в персонажі. В якомусь сенсі можна зрозуміти фрустрацію Евіленка.

Якби на Заході, тут, в Америці, ми раптом прокинулися і нам сказали: «Від сьогодні капіталізму не буде. Забудьте про нього. У додаток всі ваші пенсії тепер нічого не варті. Ми все починаємо спочатку і тепер ми всі – комуністи. Тепер ми всім будемо всім ділитися». Люди від такого стали б стрибати із мосту Золоті Ворота (у Сан-Франциско), бо все їхнє життя, до якого вони звикли, їхній світогляд – все це було відкинутe, все знецінилося. Звичайно, що розвал Совєтського Союзу спровокував щось аналогічне в цьому чоловікові. Ненормально, що він починає мордувати людей. Суспільний колапс стає для нього поштовхом. Я міг використати все це у своїй грі – те що він був переконаним комуністом і т.д. Саме в такому ключі цей фільм хотів зняти Давид Ґрієко, фільм про занепад комунізму, саме це і є темoю картини. Вона не стільки про цього конкретного патологічного вбивцю як такого.

У фільмі є низка вражаючих сцен. Низка дивних збігів. Пам'ятаю, як ми з Давидом сидимо у нашому помешканні неподалік центрального майдану у Києві і кажемо: «Давай повирізуємо дещо. Він такий довгий! Боже! Всі ці промови. Вони заморять всіх на смерть. От ми й вирізуємо, аж тут заходить Мартон (Чокаш), що грав слідчого. Я йому: «Мартоне, ти радітимеш, що всі ці місця про Леніна і комунізм ми взяли та й повирізували.» А він: «Ви що! Цього не можна робити! Не робіть цього! Це такий потужний матеріял». Я дивлюся на нього і питаю: «Справді? Добре, тоді ми його вставимо назад». І він мав рацію, цілковиту рацію. Я насправді навіть не подумав про це. Коли я почав грати цей персонаж, я віднайшов у ньому щось дивне. Евіленко багато говорить про батька. Ми всі маємо якісь проблеми з батьками. Батько був дуже важливою постаттю в його житті. Пам'ятаю, коли я грав сцену із його цілою промовою про батька, Давид просто вибіг із майданчика.

Ю.Ш.: Чому для зйомок “Евіленка” було обрано Україну, а не Росію?

М.М.: По-перше, тому що на цих італійців сіла російська мафія і стала вимагати від них певні речі, яких вони не могли дати. По-друге, Україна, як не дивно, не стала до такої міри капіталістичною, як Росія. Там все ще лишалася така тяжка атмосфера совєтської імперії, яка нам якраз була потрібна. Особисто мені це страшенно подобалося.

Ю.Ш.: Ви якось сказали перед тим, як їхати зніматися до України: «Я їду до країни, де не можна знайти доброго бутерброда!» І що ж, як там були справи з бутербордами?

М.М.: Звісно, я жартував. Насправді їжа там дуже добра. Українці їдять без перестанку, і це триває годинами, а потім вони курять. Ми там неймовірно смачно харчувалися. Люди дуже гостинні. Хлопці, які працювали над фільмом були абсолютно фантастичні, неймовірні. Я зрозумів, які страждання переніс цей народ і як він вижив. Це надзвичайний народ, і я це дуже добре відчував.

Ю.Ш.: На вашу думку, люди, серед яких ви знаходилися, чимось відрізнялися від росіян, чи в сутності були лише їхнім різновидом?

М.М.: Так, цілком відрізнялися. Не знаю, як це сказати словами. Ті, з ким я познайомився, були такі дружелюбні і приємні. Зрештою таким були і багато знайомих росіян, але у Росії, я відчував якусь підозрілість. Завжди була якась прихована тема, завжди ще щось. Ти ніколи до кінця не вірив тому, що чув. В той час як в Україні люди здавалися відкритішими. Мені справді там сподобалося. Це прекрасна країна.

Ю.Ш.: На вашу думку, мають майбутнє у сьогоднішньому глобалізованому та опанованому Голівудом світі національні кінематографії такиx менших країн, як Велика Британія та Франція чи навіть ще менших, як Україна?

М.М.: Не скажу, що це велике майбутнє, aле вважаю, що надзвичайно важливо, щоб такі країни, як Україна, Велика Британія, чи кожна інша мали свою національну кінематографію. Бо вона дійсно виявляє ідентичність кожної країни геть краще, ніж це може зробити якийсь голівудський фільм, дія якого відбувається у цій країні, і який лише ковзнеться по поверхні цієї країни. Taк скажімо фільм про Джеймза Бонда у Лондоні не покаже вам справжнього Лондона. Те що там буде, не матиме нічого спільного ні з Лодноном, ні з чимось іншим.

Фільми, які знімав Линдзі Андерсон, віддзеркалювали суспільствo, в якому ми жили. Вони були коментарями про нього, про те, що в ньому відбувалося і про те, що ми з цього приводу відчували. Це були дуже важливі фільми. Коли задуматися, то подібних до них фільмів більше ніхто не зняв. Жоден не спадає мені на думку. Ну може пару таких, однак, було.

Голівуд хоче фільми для дітей чи великі видовища із різними спецефектами. Це все. І я це знаю. Я пробував працювати з ними. Ми маємо прекрасний сценарій на основі новели Томаса Мана «Маріо і чаклун», до якого не виявив жодного зацікавлення ніхто у Голівуді. Було дуже важко починати. Нам просто казали, «Це не можна продати». І швидше всього вони мають рацію.

Проте це ще не значить, що нам не слід намагатися зняти його, тому що знімати добрі фільми є дуже важливо. «Маріо і чаклун» це пересторога перед фашизмом і це теж захоплива історія. Ми намагаємося знайти гроші на цей фільм. Ми майже-майже біля мети, але ще треба трішки пройти. Дуже тяжко робити щось, що не орієнтоване на публіку від п'ятнадцяти до двaдцяти трьох років, або що не пропонує виличезне видовище, як наприклад, «Залізна людина». Це неймовірні спектаклі, у яких є місце для всього. Мені страшенно сподобався «Аватар», я ходив на нього двічі. Такі фільми – просто вражають.

«Якщо...»

Ю.Ш.: Але вони не дуже глибокі за смислом, ідеєю.

М.М.: Так, я бачив «Аватара» в у тривимірному кіні-АЙМАКС і мене вразила його поетика. Він мені дуже сподобався як добрий спосіб відпочити ввечері. Приїхавши додому, я забув думати про тих бідолашних людей, що їх бачив у фільмі.

Ю.Ш.: На вашу думку «Аватар» може знаменувати кінець фільмам із глибоким, небанальним змістом, з ідеями які не швидко забуваються?

М.М.: Останнім часом багато фільмів із серйозним і глибоким змістом не раз і не два вигравали «Оскари» у конкуренції із великоб'юджетниками голівудських студій. Мені здається, що тут завжди виграють незалежні фільми. Їх більше не знімають. Зняти такий фільм дуже тяжко. Джеймз Кeмрон – свого роду геній.

Мене непокоїть те, що якщо це не Джеймз Кeмрон, якщо фільм iз двохсот- чи трьохсотмільйонним б'юджетом потрапляє до рук інших режисерів, він може бути повним фіяском. «Аватар» ставить дуже високого рівня вимоги до візуального аспекту картини. До того ж такі картини не дешеві. Їхні б'юджети часто більші, ніж валовий національний продукт багатьох африканських країн. Це божевілля якесь.

Ю.Ш.: Чи є роль, яку ви завжди хотіли заграти і до сих пір не змогли?

М.М.: Ні, і якщо б мені сказали, що завтра треба помирати, то я вмeр би щасливим. Мені нема чого скаржитися на ролі, які я грав. Існують ролі, які мені б хотілося зробити за можливости, але не можна сказати, що я тільки тим і займаюся, що думаю, як мені дуже хочеться заграти їх. Як людина прагматична i знаю, що швидше всього цього не станеться. Тому, я справді не переймаюся. Інакше я б лише переживав. Який сенс?

Зараз мені запропоновано кілька чудових ролей, і буде прекрасно, якщо вони матеріялізуються. Одна з них  – чаклун у фільмі за Томасом Маном. Інша – у чудовому сценарії Бов Ґолдмана, якого двічі  нагороджували «Оскаром». Він написав сценарій для фільму «Політ над зозулиним гніздом» (1975), а також «Мелвин і Говард» (1980). Ґолдман –  великий голівудський сценарист, справжній майстер, представник сценарного мистецтва найвищої проби. Сподіваюся, що нам зрештою вдасться дістати гроші.

Ю.Ш. В «О, везунчику», фільмі, який я кохаю, одна з моїх улюблених сцен, коли представниця компанії, яку грає Рейчел Робертс, каже вам: «Посміхніться, пане Тревисе», і той радо це робить. При кінці фільму, коли на зйомках фільму режисер, якого грає Линдзі Андерсон, знову каже  йому посміхнутися, Тревис відмовляється, – він не бачить причини посміхатися. Він видихався, спалився, розчарувався. Тридцять сім років по тому Малколм Макдавел, який дуже ототожнювався тоді із своїм героєм Міком Тревисом, здається, і далі посміхається без проблем.

М.М. Думаю, що так, якщо дивитися на речі спрощено. У мене багато підстав посміхатися. Я мав благословенне життя. У мене фантастично чудова сім'я і діти. Справді, я великий везунчик. І в мене багато причин посміхатися. Тоді давно Мік Тревис починав цілком невинним юнаком, якого система била на кожному кроці. Била, і била, i знову била. Звичайно, врешті-решт, коли його просять посміхнутися, в нього нічого вже не лишилося. Я пам'ятаю на зйомках Линдзі у кадрі попросив мене посміхнутися, а як я відмовився, тріснув мене по голові папкою із сценарієм.

Ю.Ш.: Це було чудово!

М.М. Неймовірний то був момент. Ми знімали це двадцять разів, і він в кінці, звичайно ж, використав третій дубль. До речі я зробив дуже цікавий документальний фільм про мої взаємини із Линдзі Андерсоном. Він називається «Ніколи не пeрeпрошуй». Я зробив його у форматі моноспектаклю на сцені як данину моєму вчителеві Линдзі. Фільм розкаже вам більше про нього, про мої з ним взаємини і мою любов до нього. Він був блискучим режисером, він ґеніяльно писав. Він написав спомини про зустріч у пустелі із своїм героєм, режисером Джоном Фордом. Це насправді чудовий, цікавий і забавний текст. Я використав його щоденники, листування і таке інше. Цей фільм щойно вийшов.

Ю.Ш.: Ми хочемо запросити Вас стати почесним членом Українського кіноклубу Колумбійського університету. Це означало б, що ви підтримуєте нашу мету популяризувати національний український кінематограф тут, в Америці.

М.М.: Я радо поставлю своє ім'я під такою метою.

Ю.Ш.: Дякую, чи хотіли б ви сказати щось глядачам, які прийдуть на «Евіленка»? (Фільм демонструвався 25 березня 2010 року. Ред.).

М.М.: Я хотів би сказати: «Бажаю вам отримати від нього насолоду». Я дуже пишаюся ним. Я вважаю, що в дійсності це одна із моїх найкраще зіграних ролей. Все, що сталося у Києві, в Україні, дуже допомогло мені зіграти цю роль. Я завжди буду вдячний  людям, які підтримували мене там, і я буду дуже радий, якщо ви скажете про це.

Линдзі Андерсон дуже любив країни, що в той час знаходилися за Залізною завісою. Вони його дуже приваблювали. Він дуже любив їздити до Польщі і, звісно, до Чехословаччини. Своїм оператором-постановником він мав чеха Мірослава Онджічека. Він теж знав, що люди у Східній Європі бачили, поціновували і любили його фільми. Якщо те ж саме мало місце в Україні, то мені дуже приємно знати про це, і я впевнений йому теж було б. 

2 березня 2010,

телефоном між Охаєм, Каліфорнія, та Нью-Йорком

Переклaд з англійської Юрія Шевчука