Юрієві Шевчуку, товаришеві й другові часопису KINO-KOЛО з 2005 року й по тому Сценарної Майстерні, 5 квітня виповнилося 62 роки.
З роси й води, Юрку!
Із Шевчуком, як і з кожною надзвичайною людиною, не просто жити й дружити. Він нестерпний до мовного й культурного сервілізму, але, як і кожен грішний на Землі, не без гріха. Значить – живий.
Пропоную розмову із Юрієм 18-літньої давнини, що сталася на рідному для нього –
та й для мене – волинському Поліссі.
Та ще одне напутнє філософування шанованого Шевчуком як правдивим українцем Григорія Сковороди: «Уникай людей, які, бачачи твої вади й недоліки, виправдовують їх або навіть схвалюють. Такі люди або підлабузники, або боягузи, або просто дурні. Від них не чекай допомоги ні в якій біді чи нещасті».
Розмову з Юрієм Шевчуком вів Роман Ташліцький, ОГО _ 31 травня 2006
Професор Колумбійського університету Юрій Шевчук колись починав у “воднику”, а нині викладає у Нью-Йорку й Гарварді три рівні української мови й пропагує наше кіно. Травнем 2006-го приїхав до Рівного на кілька днів — відвідати рідних та друзів.
Для мене великим відкриттям було те, що “Історію України” Ореста Субтельного, за якою вчилися (і вчаться) тисячі школярів та студентів, переклав колишній рівнянин Юрій Шевчук. Мені пощастило: відправив панові професору електронного листа з проханням про інтерв’ю, як наступного дня отримав відповідь: “Я у Рівному, дві години як приїхав”. Я зателефонував, і через двадцять хвилин ми вже розмовляли у парку культури та відпочинку ім.Т.Шевченка.
— Пане Юрію, яким був ваш шлях до Колумбійського університету?
— Народився і виріс я у Володимирці, там закінчив середню школу, пізніше вступив до Київського університету на факультет романо-германської філології (перекладацьке відділення), потім — аспірантура, захист. За розподілом потрапив до Рівного в інститут інженерів водного господарства, де п’ять років викладав на кафедрі іноземних мов. Затим у Нью-Йорку поступив в університет зовсім з іншої спеціальності — політології, там провчився сім років, закінчив магістратуру і прослухав всі курси, необхідні для докторантури. Мені тоді було вже 39 років, і я вважав, що одного докторату з України цілком достатньо. Просто подобалося слухати курси з філософії, соціології, політології, вчитися для власної насолоди.
У 1999 році я емігрував до Канади, жив у Торонто п’ять років. Працював перекладачем (постійної роботи не було), поки не дістав громадянство. А через два місяці у Колумбійському університеті була створена нова посада лектора з української мови й культури, і я виграв відкритий конкурс. Вже другий рік там працюю, дуже гарний університет. Крім того, вже 15 років викладаю українську мову у Гарвардській літній школі.
— Чим ще займаєтеся в Нью-Йорку?
— Крім трьох рівнів української мови, збираюся викладати український кінематограф. Окрім того, два роки тому я заснував дуже успішний нині кіноклуб, який і досі єдиний постійно діючий форум українського кіно в Північній Америці. Ми показуємо найновіші і найкращі фільми з України і таким чином створюємо певну рекламу для українських кінематографістів і сприяємо професійним контактам між ними й американськими колегами. Оскільки це американський університет, не діаспорний, показуємо фільми обов’язково з субтитрами — їх можуть дивитися всі, хто володіє англійською. Ми не орієнтуємося на тих, хто вже “навернений” до українського, а на всіх, хто цікавиться чимось іншим, аніж те, що робить Голлівуд. Крім Нью-Йорка, я показував ці фільми у багатьох містах Північної Америки.
— Які спогади залишились про рівненський період життя?
— Це був дуже цікавий час, переломний момент в історії України, і, вважаю, що брав безпосередню участь у цьому. Навіть не тільки відвідуючи різні збори-зустрічі, а й викладаючи студентам у певний спосіб. Я намагався їм закинути у душу ідею про національну гідність, про необхідність зацікавитися власною мовою, культурою, відійти від цих русофільських настроїв, що насаджувалися в інституті водного господарства.
— Справді?
— Абсолютно. Коли прийшов туди працювати, то був єдиним, наскільки пригадую, диваком, який на засіданнях кафедри говорив українською мовою, а не російською. Це були 1987-92 роки. Навіть секретарка могла подивитися на вас з презирством, бо ви розмовляли українською мовою.
Поза тим у мене завжди було коло друзів й однодумців, ми зустрічалися десь приватно на квартирі, говорили про звільнення України від імперії, підживляли цікавість один одного до української літератури, мови, історії. Пізніше стався вибух, і вся ця енергія та діяльність вилилися в Рух. Я завжди зустрічаюся з цими людьми, коли приїжджаю, довгий час ходив до себе на кафедру. Цей період завжди залишається зі мною, бо не вважаю, що від’їхав в еміграцію. Зараз застаріло саме поняття “еміграція”, оскільки в інформаційний час ми настільки пов’язані, що часом здається: я більше поінформований про події в Києві, ніж моя сім’я, яка живе в селі. Я почуваюся тісно пов’язаним з Україною і вважаю себе щасливим, що за родом занять занурений з головою в українські справи і прикладаюся, наскільки це можливо звідти, до поширення української культури.
— Мало хто знає, що саме ви переклали “Історію України” Ореста Субтельного, за якою вчилася вся Україна…
— Була така річ.
— На сайті “водника” пишеться, що переклад був здійснений “силами кафедри”…
— Ні, я просто там працював. Цілий рік мого життя пішов на те, кожна вільна хвилина (там було десь 600 сторінок англійського тексту). Не можна було одразу сісти й перекласти, тобто треба було мати певну самодисципліну, крок за кроком рухатися. Це все робилося дуже примітивно, від руки (я комп’ютера тоді не мав). Переклад дуже недосконалий був, але його просто забрали і не дозволили другий раз читати, бо дуже поспішали видати. Але я книгу переклав. Не знаю, наскільки вона зараз сучасна, але вважаю, що свого часу вона зробила певну позитивну справу. Ця книга вперше для українців ставила український народ як суб’єкт власної історії — і це було революційно для нашого менталітету, такого ніколи не мислили.
— Чому ви взялися за переклад?
— Коли я був уперше в Торонто, мене познайомили з Орестом Субтельним з таким прицілом, що я потенційний перекладач його історії. Це був 1989 рік. Я зробив пробний переклад однієї сторінки, його подивилися якісь експерти, і ми відразу домовилися, що буду це перекладати невідкладно.
— Як ви стали депутатом Рівненської міської ради?
— Це була випадковість. Були перші вибори, коли крім Комуністичної партії було дозволено брати участь іншим політичним силам. Буквально на одне з моїх занять зайшли з ініціативної групи, попросили вийти на хвилинку і стали переконувати просто в коридорі, що я маю громадянський обов’язок виставити свою кандидатуру на виборах в якомусь окрузі. Довго не опираючись, будучи від природи авантюристом (у доброму розумінні), погодився. Пізніше відчув, що політична діяльність себе вичерпала, тобто треба було грати за правилами, які не я писав, брати участь у справах, які не відповідали моїм поняттям про чесну політику. Вирішив, що настав час повернутися в науку.
— Зараз не маєте бажання повернутися в українську політику?
— Ні, такого бажання немає. Мені цікаво спостерігати за нею, виступати з публікаціями, звертаючи увагу людей на якісь проблеми, й шукати чи пропонувати шляхи вирішення. Або навіть просто змушувати людей говорити про певні проблеми, викликати на дебати й відкривати очі на те, що на мою думку є актуальним, потрібним. Вважаю, що я прекрасно знайшов свою нішу: те, що роблю зараз, мені дуже подобається.
— А у Рівне ви щороку приїжджаєте?
— Раніше не мав можливості приїжджати так часто, а зараз навідуюся щороку в Україну і в Рівне, бо я тут маю друзів, які мені дорогі, яких маю потребу побачити, та й моя родина живе тут.
— У вас українське і канадське громадянство. Чи не маєте намір отримати американське?
— Справа не в громадянстві. Йдеться про те, щоб бути у такому статусі, який робить легкими поїздки, дає можливість подаватися на різні ґранти, щоб могти робити дослідження. Зараз я маю дозвіл на роботу, і мене це влаштовує. А громадянство — це чисто прагматичне питання. Я громадянин України сентиментально, тобто моє серце в Україні, але це мені не заважає цінувати якісь речі в інших культурах і мати потребу донести цікаве з інших культур до українців.
— Знаєте, багато хто, напевно, вважає, що “всі вони люблять Україну на відстані, а самі лише мріють про заокеанське громадянство”…
— По-перше, цей сарказм стосовно людей, які виїхали за кордон, для мене є виявом совєтського менталітету й насадженого українцям комплексу ксенофобії, тобто страху і недовіри до всього чужого. У СРСР вважалося, що люди, які поїхали за кордон, зрадники. У всіх інших народах у всі періоди історії люди, які подорожували, були сильними людьми: не кожному вистачить сили волі, аби зав’язати все, що в нього тут є, і кинутися назустріч абсолютно невідомому. Я не сам себе хвалю, але це не так легко, як видається тим, хто тут так саркастично говорить.
По-друге, в українській досовєтській культурі тема подорожі завжди була центральною. Це був один з лейтмотивів української літератури, починаючи зі Сковороди — мандрівного філософа, “Енеїди” Котляревського, Шевченка. Все припинилося, коли ввели тоталітарний режим і єдина подорож могла бути лише на схід, у Сибір. Зараз, коли Україна звільняється від таких речей, цілком природно, що певна група людей з різних причин виїхала (я, наприклад, не поїхав за заробітками, а пізнавати світ; інші з економічних причин — і в цьому немає нічого поганого), кожен влаштовує своє життя, як вважає за потрібне.
— Тобто вас не можна звинуватити в непатріотичності?
— Є такий вираз, що патріотизм — це останній притулок підлої людини. Тобто, коли вам починають говорити про патріотизм — знайте, що вами маніпулюють: “я тобі розкажу, як бути патріотом, а якщо ти так не робиш, то ти не патріот”. Це маніпуляція чистої води, і вона розрахована на простаків. Всі нації мали у людях, які емігрують в інші країни, певний капітал — не тільки економічний (завдяки тому, що ці люди потім гроші посилають своїм родинам), а мали також символічний капітал. Італійці створили свою діаспору в США і таким чином актуалізували свою культуру в Штатах, євреї, поляки так само, і українці теж. Завдяки їм Україна не є якоюсь білою плямою у світі, про яку ніхто не знає, а набирає реальних образів.
— Ви буквально дві години, як у Рівному. Які ваші свіжі враження?
— Мене дуже непокоїть агресивна русифікація, яка виявляється на всіх рівнях: у пресі, телебаченні. Я ходив тут на дискотеку десь на вулиці С.Бандери, де все ведеться російською мовою, абсолютно примітивну й дику. Я таке бачу на кожному кроці, мені це страшенно болить. Коли у Києві я сів у мікроавтобус, що прямував на Рівне, перше, що сталося — водій на всю потужність включив якийсь російський реп. Автобус ще тоді не поїхав, я, звичайно, обурився і дуже чемно запитав водія, чи він має намір крутити це протягом всіх чотирьох годин подорожі? Він став зі мною лаятися і нарешті вимкнув. Найцікавіше, що ніхто з пасажирів до мене не приєднався — від усвідомлення такої ситуації я був у розпачі.
Пізніше, коли я у Рівному подзвонив скласти скаргу, мені просто пояснили, що жодних підстав для неї немає, що декому це подобається, декому не подобається. Тобто національна безхребетність на найнижчому рівні людини, яка нібито звільнилася під час Помаранчевої революції від комплексу меншовартості й себе заповажала — ні, це все самоілюзії. Може, якісь одиниці себе заповажали.
— А кіно дивилися в маршрутці?
— Кіно так. Я сказав, що проти кіно не заперечую. Воно хоч і тупе, і російське, але принаймні не отупляє так швидко, як цей реп російський. Ну нехай кіно немає де взяти українське чи дубльоване українською мовою, але ж українську музику можна дістати.
*
На цьому ми мусили завершити нашу розмову, бо пана Шевчука вже давно чекали в іншому кінці міста. Можливо, у декого з читачів складеться якесь не дуже приємне враження — те він критикує, інше не подобається. Але Юрій Шевчук і не намагається бути людиною, яка говорить те, що інші хочуть від нього почути, вважаючи насправді інакше.