Юрій Шевчук, Нью-Йорк – Київ.

На цьогорічному міжнародному кінофестивалі “Трайбека”, що проходив у Нью-Йорку з 25 квітня до 5 травня, відбулася світова прем’єра телевізійного серіялу з п’яти частин під назвою “Чорнобиль”. Його написав Крейґ Мейзин і зрежисерував Йоган Ренк. У провідних ролях знялися актори з Великої Британії та Швеції: Джеред Герис (у ролі Валєрія Лєґасова, заступника директора Інституту ядерної енергії ім. Курчатова), Стелан Скарсґорд (у ролі Боріса Щербіни, заступника голови Ради міністрів СССР), Емилі  Вотсон (у ролі Уляни Хамюк, вигаданої збірної героїні, вченої з білоруського Інституту ядерної енергії, яка розстежує причини аварії), Пол  Ритер, Джесі Беклі та ин. Мінісеріял спільно спродукували американська кабельна мережа HBO та британське телебачення “Скай”. Ось як писали про нього у фестивальній програмі: “26 квітня 1986 року на Чорнобильській АЕС в Україні, СССР, стався масивний вибух, у наслідок якого було викинуто в атмосферу радіоактивні матеріяли, що випали на територію Білоруси, Росії й України і сягнули аж Скандинавії та Західної Европи. “Чорнобиль” драматизує історію жахливої ядерної аварії, однієї з найбільших в історії катастроф, спричинених людиною, та історії відважних людей, які пожертвували життям, щоб врятувати Европу від катастрофи”.

Комерційний показ “Чорнобиля” у США та Великій Британії розпочався 6 травня. Першу серію побачило 756 тисяч глядачів. Показ триватиме до 3 червня.

Світова прем’єра мінісеріялу на “Трайбеці” вібулася рівно через 33 роки після аварії в Чорнобилі у присутності його творчої групи, а саме режисера, сценариста й провідних акторів, і викликала помітний резонанс у пресі. Дехто навіть оголосив його найважливішою телепрем’єрою року після чергового сезону “Гри престолів”.

В Україні мінісеріял “Чорнобиль” показує московська кабельна контора “Амедія”, якій чомусь дозволено продавати продукцію компанії HBO в Україні.

Пропоноване інтерв’ю Юрія Шевчука з режисером Йоганом Ренком відбулося 25 квітня  2019 року в Нью-Йорку.

Ю. Ш. Як виникла ідея створити мінісеріял про Чорнобиль?

Й. Р. Ідея мінісеріялу пустила перші пагони десь п’ять років тому. Вона спала на думку сценаристові Крейґу Мейзинові. На моєму бюркові сценарій опинився два роки тому, і цей проєкт одразу викликав зацікавлення. Він якраз у царині моїх інтересів. Мене приваблюють речі, що мають певну вагу, темні аспекти й красу, красу людини, а також потворність людини. Я якраз повернувся був із подорожі Східною Европою. Майже рік я пробув у Сербії, Чорногорії та инших країнах, знімаючи инший мінісеріял. Моя перша реакція [на ідею серіялу] була: “Це виглядає досить дивовижно”. Прочитав перший варіянт сценарію, і він мене захопив. Я походжу зі Швеції, жив у Швеції 1986 року, коли трапився Чорнобиль, і, звичайно ж, розумію, про що йдеться. Та, читаючи першу серію, усвідомив, по-перше, як мало знаю про це, а по-друге, який неймовірно хороший сценарій ми маємо. Попрохав дати мені сценарії решти серій, всі їх прочитав. І глибоко переконався, що повинен зняти цей мінісеріял. Цю дуже важливу історію треба розказати, і треба теж віддати шану ліквідаторам та жертві, яку вони принесли. Йшлося також про те, щоб показати, як діє тоталітарна країна, що дивиться на власних громадян, як на якихось пішаків, країна що безперестанку бреше, намагаючися приховати все, що сталося, кидаючи до пекла сотні й тисячі людей, щоб розв’язати проблему.

Ю. Ш. Як ви готувалися до самого фільмування?

Й. Р. Для мене було дуже важливо все зрозуміти, тому я прочитав чи не всі книжки на цю тему, намагаючися зрозуміти реальні факти катастрофи, а також масштаби людських жертв. Зокрема є дивовижна книжка про це під назвою “Чорнобильська молитва”, що її написала Нобелівська лавреатка Людмила Алексієвич.

У чорнобильській катастрофі ми маємо справу з двома речами. Одна – це її фактологічний аспект. Инша – це неймовірні людські історії. Я поїхав до України й зустрівся там із тими, хто був причетний до процесу ліквідації наслідків аварії. Стрівся з працівниками кількох дослідницьких інститутів, що й тепер вивчають висліди аварії. Намагався дізнатися про все й зрозуміти все, що пов’язане з катастрофою. Ми близько одного місяця знімали в Україні. [Більшу частину мінісеріялу знято в Литві.] Коли ти там, ти раптом усвідомлюєш, що ось де все це було, ось тут практично кожен тією чи иншою мірою відчув на собі наслідки катастрофи. Все це дуже відріжняється від країни й людей з-посеред яких походжу я. Швеція на достатньо великій відстані, щоб уникнути найгіршого від аварії. Але в Україні справді відчуваєш історію й наслідки того, що трапилося. Навіть наймолодші учасники моєї знімальної групи мали стосунок до катастрофи й говорили про її вплив на себе. Все це було направду важливою частиною підготовки до знімання, тобто наше перебування в Україні, людські історії катастрофи й намагання осягнути, як було тим, хто пережив катастрофу особисто.

Ю. Ш. З якими викликами ви мали справу, знімаючи мінісеріял?

Й. Р. Фільморобство як таке є завжди викликом. Для мене викликом була потреба створювати виклики. На мою думку, той хто працює в будь-якому різновиді мистецтва, повинен зробити свою роботу максимально важкою. Для мене все є викликом. Виклики починаються з моменту, коли встаєш уранці, й не припиняються аж до моменту, коли лягаєш спати. Творчий процес необхідно зробити максимально складним і важким. Шляху найменшого опору тут не існує. Всі твої рішення й вибори можна робити або в найлегший, або ж у найважчий спосіб. Я творю, вибираючи найважчий спосіб, бо знаю, що вийде при кінці. У кінцевому продукті відчувається все те, через що пройшов його творець.

Ю. Ш. Надто часто західні чи американські фільми про Совєтський Союз виходять карикатурними з фальшивими, несправжніми героями. Вашому серіялові цього не можна закинути. Як вдалося досягнути такої правдивости?

Й. Р. Це частина того, чим та ким я є. Бо направду люблю правдивість. Прагнув бути настільки правдивим, наскільки це під силу людині. Багато часу працював з акторами, намагаючися домогтися, щоб їхні герої передавали певний східноевропейський (sic!) тип культури. Я, знаєте, є шведом і культурно не аж так далеко. Я – не американць і не британець, я – швед.

Ю. Ш. Чи вам, як представникові меншої нації, легше було зрозуміти українську культуру?

Й. Р. Шведська культура і шведський тип особистости не є на мільйон миль віддаленими від східноевропейський відповідників. На мою думку, ми зазнаємо великого культурного впливу Східної Европи. Я теж вважаю, що не можна робити ні на кого карикатури. В моєму розумінні, ми мали віднайти культурну правдивість [оповіді про Чорнобиль] на кожному рівні. Багато працювали, щоб досягнути цього. Перебрали море подробиць, говорити про кожну з яких зараз було б навіть смішно. Я прагнув правдивости. Коли ви створюєте фільм, ви вже маєте певну уяву про його глядачів. Фільми ніколи не роблять для всіх. Я не маю найменшого поняття про те, як це можливо. Найважливішим для мене було те, щоб хтось, хто пережив Чорнобиль, побачивши мій фільм, сказав, що так воно й було, що навіть вони сприймають серіял, як правдиве відтворення подій. Знаєте, я не можу в повній мірі охопити східноевропейську культуру і все, що в ній є.  

Звичайно ж, першим питанням, що поставало, було: чи слід робити серіял російською мовою? Але зробити це неможливо з цілого ряду причин. Хіба Шекспір для правдивости написав “Гамлета, принца данського” данською мовою? Ні, він написав трагедію не данською, а англійською, і мав абсолютну рацію. Є певна натяжка в тому, що ми використовуємо британських акторів, але я намагався якнайбільше передати місцеву культуру. Ми активно користувалися допомогою місцевих – чи то литовців, чи українців. Кожен литовський член нашої знімальної групи в совєтську добу жив у Литві. Тому ми завжди могли запитати, як саме колись робилися ті чи инші речі. На додаток, треба вміти слухати. Якщо ви оповідач, ви повинні мати здатність слухати инших. Власне це складало велику частину роботи над серіялом. Пам’ятаю, ми робили перегляд, і на ньому був хтось з України. Він підходить до мене потім і каже: “Ого, це так правдиво показано. Ви справді серйозно поставилися до всього. Кожна подробиця свідчить про те, що ви справді старалися”.

Режисер Йоган Ренк (світлина: Юрій Шевчук)

Ю. Ш. Схоже, що ви свідомо вирішили не запрошувати на ролі американців українського походження; таких, наприклад, як Віра Фарміґа чи киянка Міла Йовович.

Й. Р. Ні, бо я вважав, що це було б неправильно. Акторів слід підбирати з вагомими на те причинами. Я не хотів використовувати англійську мову, акцентовану на східноевропейський кшталт, і всі погодилися в цьому зі мною. Водночас мені було важливо, щоб англійська у фільмі не мала реґіональних особливостей вимови Великої Британії, як ті, наприклад, що чути у “Грі престолів”. У якихось випадках нам це успішно вдалося зробити. В инших же – не так успішно. Але загалом це вдалося. Я хотів, щоб усі говорили досконалою англійською, але говорили нею так, наче це не їхня рідна мова. Це було надто амбітно. Ми мали 104 ролі й ми ніколи не змогли б добитися подібного від усіх акторів. Деякі, як Емилі Вотсон, зі справжнім ентузіязмом практикували такий підхід. У неї це справді добре вийшло, так, що її англійська позбавлена будь-якого реґіонального акценту – лондонського, манчестерського чи ліверпульського. Її мова своєрідний мутант, тонко очищений від конкретного акценту у звиклому понятті слова. Цікаво, що тут ми вдалися до великого шахрайства. Ми не знімали російською чи українською, але рідною мовою наших акторів. Позаяк це американський проєкт і не можна розраховувати на те, що глядачі читатимуть субтитри. Цього вони не робитимуть.

Ю. Ш. Коли я дивився серіял, то сприймав його з одного боку як історію окремої аварії, що сталася в Чорнобилі, але в ширшому сенсі – це фільм про те, що люди роблять із середовищем. Чи, може, я приписую фільмові забагато філософії?

Й. Р. Ні в якому разі. Фільм великою мірою про те, що ми живемо в час, коли ведеться масована війна з правдою, коли правда стала більше чиєюсь окремою думкою, ніж правдою. Ми бачимо, як це відбувається по всьому світові. Мені цікаво спостерігати пихатість, із якою людство думає, що йому під силу запрягти й приборкати сили природи, які насправді приборкати неможливо. Хтось глибоко копає землю й раптом відкопує Кетулу [фантастична істота із оповідань-жахів Говарда Лавкрафта]. Кетулу виривається назовні, і ви вже не в стані посадити його на прив’яз і змусити виконувати ваші накази. Як на мене, ядерна енергія є одним із найбезпечніших різновидів енергії, що ми їх маємо сьогодні. Водночас ядерні відходи не є безпечними, і ми насправді не знаємо, що з ними робити. Можна закопати їх глибоко в землю, але хто знає, що з тим станеться через сто чи тисячу років. Чи ми можемо справді убезпечити себе від лиха? Ми ж бачимо на прикладі Чорнобильської аварії, яке спустошення може статися, коли щось піде не так. Можна спустошити цілий реґіон, піддати смертельній небезпеці сотні тисяч життів. Отже, у серіялі йдеться про багато речей: про людську пиху, загребущість та инші подібні якості. У ньому підіймаються багато инших тем, зокрема ціна брехні й те, як тоталітарний режим пропагує вигідний йому різновид правди, заперечуючи реальні факти. Тому я не думаю, що ви приписуєте серіялові забагато філософії. Саме ці речі складають велику частину фільму. Працюючи над серіялом, ми всі відчували, що він про ширші й далекосяжніші речі, ніж ця окрема катастрофа.

Ю. Ш. Чорнобиль відіграє особливу роль у тому, як сучасні українці бачать самих себе і власну ідентичність. Для багатьох він – окреме в низці лих, що завдав їм російський імперіялізм. Подібним чином дивиться на це багато білорусів.

Й. Р. Правильно.

Ю. Ш. Наскільки важливо Вам було оповісти історію катастрофи саме як українську в своїй суті історію?

Й. Р. Українці були жертвами російського думання про те, як робляться ті чи инші речі. Як ми згодом довідалися, причиною аварії стала людська помилка, а також недоліки самого проєкту станції. Всі аналогічні ядерні реактори споруджували за одним поганим проєктом. Аварія мусила трапитися рано чи пізно. Вона мусила трапитися будь-якого моменту. Я цілком розумію український погляд на Чорнобиль, як на лихо, у більшій чи меншій мірі спричинене українцям иншим народом, і вони, звичайно ж, мусили заплатити ціну за це. Ядерні реактори розташовувалися в національних республіках – таких, як Україна чи Литва, не випадково. Адже ж у Москві не будували атомних електростанцій.

Ю. Ш. Саме слово “чорнобиль” це не просто назва міста, воно має значення. Це різновид трави полин. У російській мові “чорнобиль” нічого не означає. Багато людей вважають, що Чорнобильську катастрофу пророкував у своїх “Об’явленнях” Святий Іван Богослов (8:10 та 11). З вашого дозволу я прочитаю це місце: “10 І засурмив третій Янгол, і велика зоря спала з неба, палаючи, як смолоскип. І спала вона на третину річок та на водні джерела.
11 А ймення зорі тій Чорнобиль. І стала третина води, як чорнобиль, і багато з людей повмирали з води, бо згіркла вона...”

Й. Р. Я не знав цього. Але назва АЕС – не Чорнобиль, а Атомна електростанція ім. Лєніна. А місто Чорнобиль від неї за 30 км …

Переклад з англійської Юрія Шевчука