Станіслав Цалик, письменник, історик, сценарист, matrix-info.com
Значна частина кримських татар, злочинна депортація яких почалася 18 травня 1944-го, свого часу була вдячними глядачами художнього фільму “Алім”, що вийшов на екрани 1926 року. Його зняв на Ялтинській кіностудії український кінорежисер Георгій Тасін.
Стрічка присвячена національному героєві кримських татар Аліму Азамат-оглу – благородному розбійнику, який грабував багатіїв, а здобич роздавав бідним. Про кримського Робін Гуда ХІХ століття збереглися більш-менш точні історичні дані: свідчення людей, які знали його особисто, поліційні протоколи, судові документи та навіть портрет, для якого він позував.
Як і належить народному меснику, про Аліма є величезна кількість фольклорних сюжетів. У них він безстрашний, невловимий (для поліції), справедливий. Він у курсі всього, що відбувається на півострові, і якщо десь вчинено кривду – неодмінно з’явиться і відновить справедливість. Паралелі з Довбушем чи Кармелюком очевидні.
На героїчний шлях Аліма штовхнула особиста драма. 20-літній красень закохався у дочку заможного пана, в якого працював. Батько дівчини, довідавшись про їхні стосунки, звинуватив юнака в крадіжці. Зниклі речі виявили в хаті Аліма. “Злочинця” запроторили до тюрми (за іншою версією – забрали в солдати на 25 років).
Натомість бунтівник утік (з тюрми чи військової служби) і протягом семи років переховувався в горах Криму, мстив заможним, захищав бідних. 1849-го приїхав до Сімферополя і здався поліції. Суд, вирок: “прогнать через строй 500 человек шесть раз и сослать на Алландинские острова”. Подальша доля кримського Робін Гуда невідома.
Історія Аліма неодноразово привертала увагу митців. Згадав про неї і письменник Умер Іпчі, призначений 1923-го керівником щойно створеного в Сімферополі Кримськотатарського драматичного театру. Національної драматургії майже не існувало, формувати репертуар не було з чого – Іпчі сам взявся писати п’єси. У 1925-му з-під його пера вийшов “Алім”.
Драматична історія народного месника сподобалася режисерові Ялтинської кіностудії (входила до складу Всеукраїнського кінофотоуправління) Георгію Тасіну. На його прохання Микола Бажан створив за п’єсою Іпчі кіносценарій “Алім – кримський джигіт” (інколи помилково вказують Умера Іпчі як автора сценарію).
На головну роль Тасін запросив народного артиста Кримської АРСР Хайрі Емір-заде. Цей актор і танцівник був шалено популярний, на півострові його любили. Однак обрати саме його на роль Аліма було доволі ризиковано. Незадовго перед цим московські кінематографісти зняли стрічку “Пісня на камені” з Емір-заде в ролі Аліма. Вона викликала в Криму обурення своєю фальшю і російським колоніальним поглядом на кримських татар.
Поет Осип Мандельштам відгукнувся саркастичною рецензією “Татарські ковбої”. “Обережні творці трохи дивного фільму, – написав, – обмежили поле своїх спостережень, вочевидь, одним Бахчисараєм і, роблячи вилазки на узбережжя (знадобилися хвилі), ретельно стежили, щоб ніщо стороннє не втрутилося в чебуречно-овечий стиль. Стерилізовані в такий спосіб татари тільки те й роблять, що танцюють, б’ються на торжествах, продають один одному чебуреки”.
Тасін залучив до роботи над картиною відомих представників кримськотатарської культури. Наприклад, науковим консультантом і художником-декоратором став директор Музею тюрко-татарської культури Усеїн Боданінський, знаний історик і етнограф.
На початку жовтня 1925-го в Сімферополі відбулося громадське обговорення сценарію, влаштоване Народним комісаріатом просвіти Кримської АРСР. Виступи присутніх, виголошення зауважень і порад тривали два дні, в результаті Тасін уточнив деякі сцени.
Того року встигли зняти епізоди на Ай-Петрі, Чатир-Дазі, в Бахчисараї, на скелях та в гірських печерах. З настанням холодів перейшли до зйомок у єдиному на той час студійному павільйоні. Періодично переривали роботу, щоб дати можливість працювати іншим режисерам.
В травні 1926-го повернулися до натурних зйомок. Журнал “Кіно” оперативно повідомив: “Зйомки проводяться здебільшого в Криму. Для цього використано найкращі краєвиди й місцевості кримських гір та аулів”.
Стрічка вийшла під назвою “Алім”. У липні з’явився постер – фотомонтаж з кадрів фільму виконав Костянтин Болотов. 16 серпня відбулася прем’єра в Москві, а серпневе число щомісячника “Кіно” подало на обкладинці фото Хайрі Емір-заде в ролі Аліма.
Через три місяці – 30 листопада – відбулася прем’єра в Києві. Тоді ж ВУФКУ показало фільм у Криму. На півострові “Алім” мав грандіозний успіх. Зали були переповнені. Чи не кожну появу народного героя на екрані люди зустрічали радісними вигуками й оплесками.
З таким піднесенням кримчани не зустрічали раніше жодної стрічки. І саме цей тріумф закріпив за “Алімом” статус першого кримськотатарського фільму, хоча насправді кінорежисери зверталися до цієї тематики й раніше.
Друге життя кінострічки почалося 1935-го, коли її знову випустили на екрани. Але цього разу після цензурних ножиць у скороченому вигляді.
А через два роки – 21 квітня 1937-го – Державний комітет у справах мистецтв при Раднаркомі СРСР розіслав по всіх прокатних трестах Радянського Союзу наказ №700/р про термінове (протягом тижня) вилучення “Аліма” з кінопрокату з поверненням усіх раніше виданих прокатних дозволів, а також оригіналів монтажних аркушів.
Причина заборони фільму наразі невідома.
Версія про те, що стрічка розділила долю своїх творців, не відповідає фактам. Звісно, було таке правило: якщо арештовують митця, всі твори “ворога народу” автоматично вилучають.
Однак режисер Георгій Тасін, оператор Вольдемар Лемке, виконавець головної ролі Хайрі Емір-заде і сценарист Микола Бажан репресовані не були. З основного творчого складу до “сталінської м’ясорубки” потрапив тільки автор п’єси Умер Іпчі, але… його арештували вже після заборони фільму – 23 жовтня 1937-го.
Третє життя “Аліма” почалося в незалежній Україні, коли Національний центр О. Довженка зробив реставрацію фільму і вперше показав його 2014-го на відкритті фестивалю “Німі ночі”.