[англ. Horror Film] — елементи фантасмагорії та кошмару з’явилися вже на початку XX століття у фільмах Жоржа Мельєса. Розквіт жанру відбувся в Німеччині, де було вигадано багато популярних у майбутньому тем. „Празький студент”/ Der Student von Prag (1913б Стеллан Рай, Пол Веґенер) був однією з перших стрічок на тему двійників, „Ґолем”/ Der Golem (1915) розповідав про оживлення глиняного велетня. Суб’єктивне перекручування у працях німецького кіноекспресіонізму природно викликало звернення до ґіньйолю: у „Кабінеті доктора Каліґарі”/ Das Kabinett des Dr. Caligari (1920, Роберт Віне) з’явився божевільний убивця, а в стрічці „Носферату, симфонія жаху”/ Nosferatu, eine Symphonie des Grauens (1921, Фрідріх Вільгельм Мурнау) вперше був використаний сюжет „Дракули” Брема Стокера.

У Голлівуді в німий період жанр пов’язаний перш за все з іменами актора Лона Чейні, майстра ґриму і перевтілення, і режисера Тода Бравнінґа. З приходом звуку в кіно студія Universal випустила фільми „Дракула”/ Dracula (1931) Т. Бравнінґа і „Франкенштейн”/ Frankenstein (1931) Джеймса Вейла. У першому головну зіграв Бела Луґоші, у другому – Боріс Карлофф. За обома акторами назавжди закріпилося амплуа страховиськ і вбивць, а стрічки викликали серію продовжень, як і „Мумія”/ The Mummy (1932) Карла Фройнда і „Людина-невидимка”/ The Invisivle Man (1933) Вейла. Сиквели часто не поступалися ориґіналам або й перевершували їх („Наречена Франкенштейна”/ The Bride of Frankenstein (1935) Вейла).

В 1932 році Фрідрік Марч зіграв доктора Джекілла і містера Гайда в однойменному фільмі Рубена Мамуляна (Dr. Jekyll and Mr. Hyde), що залишається найкращою екранізацією повісті Роберта Луїса Стівенсона. Того ж року фільм Віктора Гальперіна „Білий зомбі”/ White Zombie передбачив поетичний підхід до жанру продюсера Вела Льютона, який зняв у 40-ві роки дев’ять картин на студії RKO. Лютон покладався не на шокові ефекти, а на пронизливу атмосферу страху. Увага до деталей, дивовижні операторські та режисерські роботи роблять ці стрічки вершиною жанру: „Котяче плем’я”/ Cat People (1942), „Я йшла поряд із зомбі”/ I Walked With a Zombie (1943) та ін. Кращим режисером групи Льютона був Жак Турнер, який пізніше використав ту ж стилістику у фільмі „Ніч демона”/ Night of the Demon (Англія, 1958). Картина про привидів „Непрохані”/ The Uninvited (1944) – один із останніх класичних фільмів жаху „золотого віку” Голлівуду.

„Білий зомбі” (1932)

У 50-ті роки жанр поступився місцем науковій фантастиці, яка використовувала його елементи, зокрема в таких вдалих картинах, як „Щось”/ The Thing (1951) і „Вторгнення викрадачів тіл”/ Invasion of the Body Snatchers (1955). Зіркою малоб’юджетних фільмів жахів став Вінсент Прайс, часто в ролях божевільних вчених. Наприкінці десятиліття в Англії студія Hammer налагодила поточний випуск картин цього жанру, серед яких з’явилося декілька гідних картин: „Няня”/ The Nanny (1965), „Рептилія”/ Reptile (1966) та ін. У Франції Жорж Франжю зняв ліричний фільм жаху „Очі без обличчя”/ Les yeux sans visage (1959). Дві картини 1960 року поклали початок сучасному жанру фільмів про маніяків (slasher movie): „Той, що підглядає”/ Peeping Tom (Велика Британія, Майкла Павелла) і „Психоз”/ Psycho (США, Альфреда Гічкока). Гічкок зафільмував також один з перших фільмів про протистояння людей ворожим і загадковим силам природи – „Птахи”/ The Birds (1963).

Фільм Джека Клейтона „Невинні”/ The Innocents (Велика Британія, 1961) був стильною переробкою повісті Генрі Джеймса „Поворот ґвинта”. На початку 60-х років у США Роджер Кормен зняв серію стрічок за розповідями Едґара По, які відрізнялися яскравістю образів, вивіреною стилістикою, але недбалим ставленням до ориґіналів. У цей же час з’явилися найкращі зразки жанру в Японії, засновані на леґендах про привидів: „Кайдан”/ Kwaidan Масакі Кобаяші, „Бісова баба”/ Onibaba Кането Шіндо (обидва 1964 року), „Чорні кішки в бамбукових заростях”/ Kuroneko Шіндо (1968).

„Валері та її тиждень див”

У 70-ті роки жанр зазнав філософськогоу і метафізичного переосмислення: „Валері та її тиждень див”/ Valerie a týden divu (Чехословаччина, 1970) Яроміля Іреша; „А тепер не дивись”/ Don’t Look Now (Велика Британія, 1973) Ніколаса Роеґа. В Італії Даріо Ардженто, йдучи по слідах свого попередника Маріо Бави, об’єднав у своїх найкращих фільмах крайню жорстокість з казковою нереальністю дії: „Зітхання”/ Suspiria (1977) і „Феномени”/ Phenomena (1985). Канадець Дейвід Кроненберґ додав до жанру притчові елементи і моральний вимір: „Тремтіння”/ Shivers (1975), „Відеодром”/ Videodrome (1982) тощо. У США Джон Карпентер зняв декілька стрічок, що виділялися з-поміж комерційного потоку, зокрема „Переддень Дня всіх святих” (1978). Популярні в 80-ті роки серіали – „Кошмар на вулиці В’язів”, „П’ятниця, 13” та ін. – не додали до жанру нічого нового, крім кривавих спецефектів. Серед найкращих зразків жанру 90-х років – фільми „Дзеркальна шкіра”/ Reflecting Skin (1990) Філіпа Рідлі та „Сім”/ Seven (1995) Дейвіда Фінчера.

Приклади фільмів: „Ніч живих мерців”/ Night of the Living Dead (1968), „Той, що виганяє диявола”/ The Exorcist (1973), „Керрі”/ Carrie (1976), „Ознака”/ Omen (1976), „Переддень Дня всіх святих”/ Halloween (1978), „Сяйво”/ The Shining (1980), „П’ятниця, 13”/ Friday the 13th (1980), „Кошмар на вулиці В’язів”/ Nightmare on Elm Street (1984), „Повсталі з пекла”/ Hellraiser (1987). Див. „Закипіла кров”, „Надприродна (моторошна) фантастика”, „Японський горор”.

"Відьма з Блера"/ The Blair Witch Project

2008 року у видавництві KINO-КОЛО побачила світ книжка "Фільм жахів/ Горор"– переклад на українську мову колективної розвідки німецьких кінознавців, що складається з окремих рецензій на класичні та знакові фільми світового кінематографа, які належать до означеного в назві жанру. Книжка також доповнена ориґінальними текстами вітчизняних авторів, зокрема, післямову написав кінокритик Ігор Грабович, де він спробував розгялнути жанр в українському контексті.

Володимир Миславський,
„Кінословник. Терміни, визначення, жарґонізми”
(Харків, 2006)

Редакція для СМ: Віктор Глонь