[англ. Gore — у перекладі може означати й „густо пролита кров”] — так характеризують напрям фільмів жахів, де важливим елементом, що породжує почуття страху, стає сцена кривавого вбивства. Вікова історія піджанру ознаменувалася своїми „шедеврами” і невдачами, злетами й падіннями. Великий Д.В. Ґріффіт у „Нетерпимості”/ Intolerance: Love's Struggle Throughout the Ages (1916) вперше показав масову та ефектну сцену кривавого вбивства в палаці Валтазара. Бенджамін Крістенсен у фільмі „Відьомство крізь століття”/ Häxan: Witchcraft Through the Ages натуралістично зобразив картину шабашу і жертвоприношень дітей. У 20-ті роки кіноцензура відсікала епатажні сцени кривавих убивств, вбачаючи у них падіння суспільної моралі.

Новий злет „gore” відбувся у 60-х роках і пов’язаний з італійською школою відомих кінопотрошителів: Маріо Бава, Даріо Ардженто. Серед лідерів останнього двадцятиліття у цьому напрямі: Тоуб Гупер, Лючіо Фульчі, Клайв Баркер та ін. Окремо стоять стрічки, зняті Джорджем Ромеро, починаючи з його невмирущих „Ночі живих мерців”/ Night of the Living Dead (1968) і „Світанок живих мерців”/ Dawn of the Dead (1978), де кров ллється рікою.

У цьому піджанрі працювали режисери різних кіношкіл, різного світовідчуття, які вносили власне психологічне сприйняття дійсності. У найбільш відомих фільмах „П’ятниця 13”, „Гелловін”, „Різанина в Техасі механічною пилкою”, „Повсталі з пекла” акт убивства ірраціональний і не має соціальної мотивації. І все ж деякі режисери шукали раціональне пояснення причин кривавих убивств, через що звичайні люди ставали кровожерними недолюдками („Маніяк” (1963), реж. Майкл Каррерас; „Генрі: портрет серійного вбивці” (1991) реж. Джон МакНаутон).

Володимир Миславський,
„Кінословник. Терміни, визначення, жарґонізми”
(Харків, 2006)

Редакція для СМ: Віктор Глонь