[англ. MacGuffin — пристрій для ловіння левів у гірській Шотландії] — термін Альфреда Гічкока, що означав певний загадковий предмет, який залишився за кадром і сутність якого ніяк не пояснюється глядачам. Макґаффін – абсурд у центрі логіки і, за твердженням Гічкока, макґаффін – „це ніщо”. Будь-яка людина, яка має мінімальну належність до всесвіту Гічкока, знає, що макґаффін – це пристрій для ловлі левів у гірській Шотландії. І що леви у гірській Шотландії не водяться. І якщо вам сказали, що на полиці лежить макґаффін, то це не макґаффін. Але він все одно спрацьовує.
Гічкок першим звернув увагу на те, що деякі ключові деталі сюжету мають особливо міцний вплив, який не можна логічно пояснити. Ці деталі, що допомагають персонажам набути особливої сили, деталі, що спроможні врятувати від невідворотної небезпеки або погрожують якимись страшними бідами. Боротьба за таку деталь виглядає особливо напружено. Глядачі хвилюються так сильно, вони так хочуть перемоги героя, за якого переживають, що їм немає справи до того, наскільки логічна ця деталь: лише б герой урятувався, переміг, покарав ворогів, досяг щастя.
Термін Альфреда Гічкока, яким він визначав сюжетний елемент чи ситуацію, що привертають увагу глядача або керують логікою розвитку фільму. За Гічкоком, макґаффін можна навіть іґнорувати після виконання ним своєї ролі. Характерними прикладами є початок „На північ через північний захід”, а також увесь субсюжет із Джанет Лі у „Психозі”. Власне кажучи, згідно з цією логікою, вся стрічка „Шосте чуття” визначається винесеним у фінал макґіфіном, про що глядач спочатку не здогадується. Але ці останні десять хвилин повністю змінюють значення „всього вищезазначеного” – бо вони практично „керують логікою розвитку”. Фінал так приголомшує, що мільйони збентежених американських глядачів йдуть на картину вдруге, щоб подивитися її, так би мовити, „під новим кутом”. Судячи з усього, саме ця обставина зробила з фільму супергіт.
"Мальтійський сокіл" Джона Г'юстона - один із класичних прикладів макґаффіна в кіні
У фільмах Гічкока макґаффін, зазвичай, являє собою певну конкретну річ, зміст якої невідомий. Але відомо про її існування (про наявність таємної інформації, закодованої у вигляді мелодії, або знятої на мікрофільми, або завченої напам’ять), і сама ця новина стає рушійною силою сюжету, причиною багатьох пригод, переслідувань, убивств, весіль і розлучень. Сам режисер чим далі, тим більше сміється як з тих, хто прагнув угадати зміст макґаффіна, так і з тих, хто почав вихваляти макґаффіна як елемент блискучого драматургійного принципу. Здається, йому було не до вподоби ставитися занадто серйозно до будь-чого. Але сьогодні, коли Гічкок став синонімом самого аналізу кіна, велич гічкоківського макґаффіна бачиться в іншому світлі. Вигадавши цікавий спосіб зачепити цікавість глядачів, Гічкок зачепив разом з тим і щось набагато більше: одну з основних потреб людського інтелекту, виплекану західною культурою, – потребу в породженні сенсу (створенні інтерпретації).
Найвиразніші приклади макґаффіна: "бутон троянди" (rosebud) у "Громадянинові Кейні"/ Citizen Kane (1941), вміст валізки Марселлуса Воллеса в „Кримінальному читві”/ Pulp Fiction (1994) і синя коробочка у „Малголланд Драйві”/ Mulholland Dr. (2000).
Володимир Миславський,
„Кінословник. Терміни, визначення, жарґонізми”
(Харків, 2006)
Редакція для СМ: Віктор Глонь