Анна Купінська
Іспанець Алекс де ла Іґлесіа дебютував у великому кіно 1993 року зі своїм фільмом "Операція мутанти". Ця картина засвідчила появу нового режисера із непересічним стилем, в якому естетика треш-горорів, малобюджетної фантастики та коміксів поєдналася із бароковою гротесковістю та своєрідним почуттям гумору.
В подальшому режисер продовжував звертатися за темами до "низьких" кіножанрів та піджанрів, таких як вестерн і мексплуатейшн. Його нова картина "Сумна балада для труби", що отримала «Золоту озеллу» за найкращий сценарій та «Срібного лева» за найкращу режисуру на торішньому Венеційському МКФ й від 11 серпня демонструється в українському прокаті, демонструє традиційну для режисера жанрову поліфонічність та химерне поєднання високої трагедії з цирковим фарсом.
Дія стрічки розпочинається 1937 року під час Громадянської війни в Іспанії. Прямо посеред вистави до цирку вдираються повстанці та забирають із собою Веселого та Сумного клоунів. Після короткої битви Веселий клоун потрапляє у полон франкістів, проте встигає наказати своєму сину Хав'єру помститися за себе. Хлопчик не дуже радий, бо мріє веселити дітей, як і батько, але той переконує сина стати Сумним клоуном, оскільки сам не мав дитинства.
Далі дія переноситься у 1976 рік, коли вже дорослий Хав'єр влаштовується у циркову трупу Білим клоуном, як і наказував батько. У цирку його напарником стає Червоний клоун Серхіо - деспотичний і агресивний садист, якого бояться усі артисти. Проте Серхіо дуже люблять діти, тож власник цирку не виганяє його.
На свою біду Хав'єр закохується у гімнастку Наталію, яка є дівчиною Червоного клоуна. І вона розпочинає небезпечну любовну гру із Білим клоуном, провокуючи обох чоловіків на ревнощі.
У "Сумній баладі для труби" є все те, що можна очікувати від іспанського кіно: бурхливі любовні пристрасті, ревнощі та відверта театральність екранного дійства. Режисерові вдалося сплавити воєдино циркову легковажність із оперним трагізмом і водночас створити ностальгійний портрет Іспанії 1970-х. Візуальна сторона фільму - це звісно комікси, із яких починав режисер, картини Ґойї та Босха, зразки тоталітарної архітектури, пишнота католицьких обрядів і костюми епохи диско.
Стрічка приваблює своєю строкатістю і неоднорідністю, несподіваними переходами від реалізму до фарсу, а звідти – до якогось божевільного Ґран-Ґіньйолю. Зрештою, фільми про цирк так чи так, але експлуатують сюжети про кохання Арлекіна і П'єро до Коломбіни, або ж демонструють боротьбу хирлявого актора і богатиря за серце акробатики.
Ще в опері Леонкавалло "Паяци" йшлося про перенесення сценічних "пристрастей" у реальне життя. Іспанець де ла Іґлесіас максимально унаочнив метафору - його героям вже не треба накладати і знімати грим, вони остаточно зливають зі своїми образами і перестають бачити різницю між цирковою ареною та реальним життям.
УП. Життя, 12.08.2011