Українське кіно продовжує шукати свого Героя. Прикмети: україномовний, пережив якусь велику трагедію, але не зламався, наділений (майже) надприродними здібностями або непересічною удачею, правдолюб. Поряд із Героєм обов’язково має ходити Антигерой: російськомовний, втілення вселенського зла і підступности, своєю ницістю увиразнює чесноти Героя.
Коли Герой і Антигерой знайдені, обов’язково треба помістити їх у напівфантазійну реальність, базовану на історії України. У їхній поведінці не може бути жодних напівтонів, вагань, сумнівів – треба зробити все можливе, щоб глядач не мав жодної можливости асоціювати себе чи будь-яку реальну людину з Героєм. Український Герой – істота напівбожественна, незаплямовано-стерильна, родич Геракла та Ісуса. Перед ним можна тільки схилятися, ним треба пишатися і ввійти у стан меланхолійного жовто-блакитного трансу, коли нашого Героя не стане…
«Поводир» Олеся Саніна – прем’єра якого відбулася в конкурсній програмі (точніше, в конкурсних програмах: міжнародній та національній водночас) Одеського МКФ – пропонує глядачам саме такого Героя – кобзаря-супермена Івана Кочергу. Він настільки ж бездоганний, як і його екранний попередник Іван Додока – це той, що був пройшов крізь вогонь не так давно. Цього разу, щоправда, в супермена з’являється сайдкік – американський хлопчик, настільки пройнятий рідною Україною, що навіть англійською почав говорити з невикорінюваним свідомим акцентом. Українську він вивчив за якийсь нетривалий час (чи то кілька місяців, чи то кілька років) у Харкові на початку 1930-х. Його батька нагло вбивають, і хлопчик Пітер (скоро – Андрійко) тут же натрапляє на свого нового (духовного) батька – кобзаря. Вони приймають одне одного без вагань, без запитань, без зайвих розмов, і навіть якщо потім розлучаються, обов’язково магічним чином рано чи пізно знаходяться в найпотрібніший момент. Андрійко стає поводирем Івана, хоча насправді це Іван постійно кудись веде або несе Андрійка з собою.
Географія і часові рамці їхнього пересування та само розмиті, як і мотиви подорожі. З одного боку вони повинні передати американському журналістові в Москві інформацію про Голодомор, з иншого – врятувати українське кобзарство від смертельної пастки у Харкові. На ці дві місії вони мають дві години екранного часу і важко судити, наскільки раціонально його витрачають: схематичний сюжет рясно перемежований спонтанними викидами то екшену, то задушевної української традиційности, то безглуздого радянського варварства, то сльозовитискаючих поетичних епізодів. Варто відзначити, що сльозогінний ефект спрацьовує – численні зворушливо-катарсичні відгуки у Фейсбуці це доводять. Плачеш – значить існуєш. Якщо український блокбастер змушує плакати, значить українське кіно ще не вмерло.
Але чи справді «Поводир» є таким українським, коли зняти з нього вишиванку? Картонні персонажі легко перепльовують всіх американських Бетменів і Спайдерменів разом взятих, творення всезлого ворога за національно-ідеологічною ознакою дасть фору будь-яким російським «Матчам смерти» і «Сталінградам»… Це прямо як вітчизняний холодильник, складений з корейських і китайських деталей – головне, що працює добре й не дратує чужинською назвою. Дуже важливо, щоб хтось у гості зайшов: глянь, що наші наловчились робити! – і гість, може, навіть щиро подивується, а це не зможе не зігріти нашу душу. Справді, не буде ж гість при нас розкручувати того холодильника, щоб довести його фактичне походження.
«Поводиря» теж, насправді, не хочеться розкручувати перед потенційною мільйонною авдиторією вдячних глядачів. Воно і незручно якось, і лячно, що назад докупи потім не збереш…
Воно і незручно якось, і лячно, що назад докупи потім не збереш…