Катерина Барабаш, Український тиждень
Ще один критично-публіцистичний відгук на фільм Нікіти Міхалкова «Стомлені сонцем 2: Цитадель». Цього разу – російського автора, що виказує дещо іншу думку про стрічку та зауважує: «Міхалковська епопея відіграє роль індикатора колективного несвідомого. Митці, навіть такі напівживі, як Нікіта Сєрґєєвіч, ліпше за решту людей відчувають подуви політичного вітру»…
Дивіться критичний матеріал про «Цитадель» Анни Купінської – «Остання спокуса комдива Котова».
Розумні люди тут пояснили: цілісінькі дві серії «Стомлених сонцем-2» – і «Передстояння», й «Цитадель» – не що інше, як передсмертна маячня комдива Котова, якого ще 1936-го поставили під кулю в казематах Лубянки.
Коли так, то слід бути насторожі: наприкінці «Цитаделі», перед тим, як почнеться завершальний епізод, той червоний командир знову прощається з життям – цього разу наступивши на міну. Та вже через секунду він бадьоро їде на танку, лякаючи глядача перспективою «Стомлених сонцем-3» – ну, бо треба ж буде йому до нас, до аудиторії, донести свою чергову передсмертну маячню. Залишається змиритися: нового «Горця» запущено на орбіту.
Він продовжує свої пригоди на полях Великої Вітчизняної, зустрічається зі Сталіним, який дає йому особисте завдання – очолити похід проти якоїсь німецької цитаделі, сумує за загубленою дочкою, навідується в гості до дружини Марусі, вступає в несамовиті розмови зі своїм катом Мітею, п’є горілку на чужому весіллі, гарцює на білому коні… Може, це все відбувається в іншій послідовності, але суть не змінюється – хіба важливо, у якому порядку в тарілці з овочевим рагу ви натикаєтеся на картоплю, моркву, квасолю?
Відразу після прем’єри публіка розділилася на дві команди. Одна стверджувала, що «Цитадель» іще гірша за «Передстояння», друга наполягала на тому, що в тому була бодай якась здорова кінематографічна думка. Та, гадаю, ці суперечки – із серії «що краще: стрихнін чи миш’як?» Справа смаку.
«Цитаделі» певною мірою пощастило – вона з’явилася після «Передстояння», і завдяки йому примудрилась дістати вигляд не аж такої пародії, як могла б – якби йшла окремим фільмом. А так – ми наблизилися до неї вже загартовані недолугістю попередньої картини з її фашистськими вітрилами над танками, полоненими фріцами в одностроях бойскаутів, німецькою дупою, що вигулькнула з літака й тут-таки була уражена радянською ракетою.
Оживлені герої – комдив Котов (Нікіта Міхалков), енкавеесник Мітя (Олєґ Мєньшиков), котовська дружина Маруся (Вікторія Толстоґанова замість Інґеборґи Дапкунайте з перших «Стомлених…»), дочка Надя (Надєжда Міхалкова) – у «Цитаделі», на відміну від «Передстояння», виявилися наділені вразливістю живих людей.
І вони так намагаються стати схожими на людей, що почуваєшся свідком цвинтарного корпоративу або ж глядачем театру посмертних масок.
Коли Маруся метається дачними кімнатами, поширюючи докруж себе плутані крикливі монологи, вона більше скидається на збунтовану рабиню Ізауру, ніж на змучену дружину комдива. Контужена дочка Надя (Надєжда Міхалкова) трагічно мукає, не залишаючи у глядача сумнівів, що зустріч із татусем неминуча: зрозуміло ж бо, що мукає вона, аби, побачивши загубленого батечка, впасти у стан шоку й заторохтіти знову.
Персонаж Владіміра Ільіна, новий супутник життя комдивової благовірної Марусі, роззявляє рот лише для того, щоб донести до аудиторії коротко сформульовану думку всіх виступів Міхалкова за останні пару років: «Якби не було маленьких людей, то як великі дізналися б, що вони великі? Зачекайте – ось настане час маленьких людей – і великі пожалкують, що не народилися маленькими». Цей пасаж вигаданий режисером у найостанніший момент, коли фільмування було завершено, і введений у канву стрічки вже на стадії монтажу. До кого звернено ці слова – зрозуміло. До ганьбителів, до кого ж бо ще? Бісогон не спить. Ось Котов-Міхалков, сидячи в шанці, раптом починає ревно поводити ніздрями, зачувши наближення свого заклятого ворога – явного служителя пекла енкавеесника Міті. Зала регоче – капусник вдався, цвинтарний запах на секунду вивітрено.
Утім, не надовго. Хоч скільки кладовище прикрашай, воно не перестане бути тим, чим було, – місцем останнього спочинку. Коли Котов у «Цитаделі» опиняється на тій дачі, звідки його відвозив на Лубянку Мітя в найпершій, оскароносній частині 1994 року, здається, що він потрапив до склепу. Оживлені привиди, котрі віддалено нагадують мешканців дачі зразка 1936 року, сидячи вже 1943-го все в тих-таки чєховських шатах, деякі – з чужими обличчями (замість Дапкунайте – Толстоґанова, замість покійного Вячєслава Тіхонова – Владлєн Давидов), відчайдушно вдають, ніби вони живі. Але режисерові дуже швидко робиться втямки, що волочити за собою фільмом десяток мерців обтяжливо, тому без зайвих (і незайвих теж) пояснень він садовить усю дачну команду в потяг і відправляє в невідомому напрямку. Певно, знайшов їм достойну братську могилу. Їй-богу, сиділи собі під затишною лампою, чай попивали, і зненацька – всією компанією на станції, вантажать тюки та власні тіла до вагона і зникають із фільму назавжди. Гордіїв вузол розрубано.
Але привиди множаться й надалі. Сам Котов раптом убирається в білий сюртук і тут-таки, на станції, являє нам призабутого Паратова – там гуляє чиєсь весілля, і по-хвацькому перехилена ним за здоров’я молодят чарчина змушує напружитись: а ну, як із-за рогу випливе «Ластівка»?
До нинішнього свята Перемоги Росія знову дозволила втягнути себе в дискусію про Сталіна й користь/шкоду десталінізації. Деяким містам не вдалося вистояти, і вони впали в боротьбі з місцевими комуністами, пустивши вулицями маршрутки з портретом вождя. Москві поки що таланить трохи дужче – другий рік вдається утриматися від тих картин. Але немає жодної гарантії, що вже наступного – і столиця не стане черговим місцем ожилих мерців. До того йде. Цьогоріч поки що завісили місто постерами «Цитаделі», на якій буцаються два вусані – Котов і Сталін. Скажете, мовляв, просто піарівський хід. Авжеж, піарівський, але не ПРОСТО.
Цього потребував час. Той самий, що здавався таким проворним у справі воскрешення мерців. Назавжди отруєна страхом, безпомічністю, доносами свідомість не вміє вільно дихати. Та й не хоче. І тут міхалковська епопея відіграє роль індикатора колективного несвідомого. Митці, навіть такі напівживі, як Нікіта Сєрґєєвіч, ліпше за решту людей відчувають подуви політичного вітру.
У «Цитаделі» Сталін (Максім Суханов), викликавши реанімованого Котова, довго перелічує його гріхи. Трохи раніше з’ясовується, що й комдив не без плям у біографії, – розповідає, наприклад, як зарубав шаблею священика. І селянські заворушення придушував не тремтячою кривавою рукою. Та настав день – і його судять. Сам! Іосіф Віссаріоновіч! Відпускає йому гріхи й шле на останній бій із фріцівською цитаделлю. Озброївшись великою палицею і вишикувавши позад себе тисячу-другу добровольців (теж із ломаками напереваги), Котов крокує в атаку. Чи варто говорити, що озеро, яке трапилося дорогою, він переходить завиграшки, як по сухому? І чи слід казати, що цитадель упаде? Не стараннями паличників, щоправда, а Божим промислом.
Чи сталінським? Хай там як, а фільм нам чітко вказує: мудра й сильна рука штовхнула російське воїнство, і настрашився ворог… Зараз би таку руку – і недругів серйозно поменшало б.
Як кортить, щоб воскресла вусата людина! Навіть на постерах цих стьобних – лоб до лоба, вуса до вусів, у обох очі розумні, добрі, спокійні. Фройдові тут і робити нічого – без нього впоралися. Він тільки підхихикує. Теж у вуса, тільки не так по-доброму.
«Світячи іншим, згораю сам». Воскрешаючи одного за одним мерців, Міхалков немовби віддає їм своє життя.
Нещасний, засліплений власним месіанством Нікіта Сєрґєєвіч, який загубив усі мислимі орієнтири, навіть у непримиренних супротивників плебейського хамства, без якого він тепер нікуди ані руш, останнім часом починає викликати дедалі більше жалю й менше роздратування. Він намагається утримати талант, що відійшов, і колишню славу зі знавіснілим відчаєм, як чужого гусака – Паніковський. Міхалков так пихкає, так надуває груди й так чудернацьки силкується штрикнути супротивника іграшковим мечем – у вигляді то своїх прем’єр у Кремлі, то дружби з прем’єр-міністром, то звичного обридлого просторікування про одне й те саме, з яким виходить в ефіри федеральних каналів, немовби й насправжки сподівається, що це порятує його кіно від сміху публіки та критики.
Жодної серйозної рецензії, жодного ґрунтовного розгляду «Цитаделі» в пресі не було. Дозволимо собі пророкування: і не буде. Максимум, що може викликати чиїсь поважні суперечки, – це належність тильної частини Міті Арсєнтьєва, персонажа Олєґа Мєньшикова: хтось каже, що це сам актор знявся оголеним, інші запевняють, що даний фрагмент тіла – дублерський. Решта все зрозуміло.
«Український тиждень», 14.05.2011